Проти «зеленого змія» — зеленим... туризмом?

Мабуть, осторонь ця процесія виглядала дивовижно. Від хати до хати, в яких — знало ж усе село! — продають самогонку або неякісний спирт, від якого мруть люди, ходили сільський голова, місцевий депутат, міліціонер і... батюшка. Одні закликали до совісті, інші лякали «цугундером» чи гріхом і Божою карою. Проте нині соловичівський сільський голова Ярослав Кашуба, який у пошуках шляхів боротьби проти недремного «зеленого змія» випробував ще й не такі оригінальні методи, визнає:

— Викорінити «точки» не вдається! Мені вже й жінка каже: хочуть люди пити? Нехай п'ють. Але я з цим миритися не буду й не змирюся. Мені воно просто пече... Бо тільки по нашій сільській раді за чотири з половиною роки мого головування я сам — більше вже не було кому! — хоронив чотирьох ще недавно молодих і здорових людей, які померли саме від вживання неякісного спирту. Про що чорним по білому написано в довідках про смерть.

Певний час він цілими «пачками» возив місцевих пияків до Луцька у наркодиспансер. Викликали з райцентру лікар-нарколог і машина швидкої допомоги, жертвував свій транспорт і сам Ярослав Іванович. І в такому супроводі їздили по домівках, де знову запили господарі. Кашуба тепер каже, що у стані запою чоловіків найлегше було «брати».

— Умовляєш: ось ти знову п'єш, жінка плаче, діти ховаються... А давай ми тебе полікуємо, самому ж буде легше. Він ото подумає, подумає і каже: «А давай!» Звісно, це ненадовго, на кілька місяців, але — тверезого життя! Гляне такий чоловік на світ іншими очима, відремонтує бодай паркан чи хлів...

Є в його практиці боротьби із «зеленим змієм» просто дивовижні історії. Так було із «цугундером» — місцевою... тюрмою для пияків, яку на початку своєї діяльності Кашуба, як колишній працівник органів внутрішніх справ (керував у Ковелі «Беркутом»), задумав відкрити в підвалі місцевого Будинку культури. Із властивою йому господарністю уже придумав, де брати кошти на утримання пиячків у «холодній», бо зазвичай агресивних у хмелю людей можуть зупинити лише суворі засоби, за що їх годувати. Але... зупинила прокуратура. Один чоловік почав вести тверезий спосіб життя після того, як сільський голова (слава Богу, має і зріст, і силу) підняв його й добряче, як паршиве котеня, струсонув. Каже, що дуже вже довів. Одного разу провів бесіду, другого, третього... А жінка знову ходить і плаче, бо стало... ще гірше. Після теліпання в міцних руках голови чоловік не бере у рот ні краплі.

— Зі мною зовсім не вітається, із жінкою говорить мало. Але ж уже два роки не п'є! Я думаю, що мав би мене не минати, а дякувати, бо завдяки мені скільки вже по господарству зробив!

Ініціативність не лише соловичівського голови, на жаль, зупиняє сама держава. Ярослав Кашуба вже писав і звернення до прокуратури, міліції, органів влади, до яких прикладав список осіб, котрі тримають «точки» і споюють, власне, людей.

— Зустрічаю ось Льоню. Руки трусяться, брова розбита до крові, обличчя напухло. Каже, що впав... А був же колись одним із кращих механізаторів! Признається таки, де брав розведений спирт. Саджу його у свою машину, везу в район у лікарню, аби зашили рану на брові. І якщо не прикрию «точку», він питиме й далі. А як її прикрити? Ну походили ми з дільничним і батюшкою... Хтось каявся, що більше не буде, а дехто ще й на мене почав писати заяви до прокуратури. На жаль, такі у нас закони, що, аби закрити «точку», маєш три рази зробити контрольну закупку, причому щоразу з різними людьми. Хіба не досить разу?! Я зумів не один раз зробити такі закупки, бо маю досвід роботи в міліції, знаю закони. Та це ще не значить, що таких споювачів зупинить суд. А люди вже спробували легких грошей, хоча ці гроші замішані на материнських, жіночих і дитячих сльозах.

Своєю маленькою перемогою в боротьбі проти «змія», в якій нажив і чимало ворогів, соловичівський голова вважає випадок, котрий трапився в селі Обенижі. До речі, донедавна найп'янішому селу в сільраді, де було найбільше «точок» і найбільше пиячків. Інші два села — Соловичі та Кустичі — на трасі Турійськ — Володимир-Волинський, людям простіше добиратися на роботу і знаходити її. А Обенижі — у глибинці. Тут жила родина, в якій свого часу пили і батько, і мати. Чоловік навіть відбув термін за крадіжку. Пити перестав. Проте відповідні служби хотіли забрати дитину в інтернат, бо продовжувала пити мати.

— Він прийшов до мене, сів на крісло і почав... плакати, — пригадує сільський голова. — Дуже вже не хотілося віддавати в чужій дім дочку. Я, звичайно, дуже ризикував, бо взяв відповідальність на себе. Але й органам опіки дитину ми не могли віддати. Дитина має рости в сім'ї! Чоловіка я влаштував на роботу, ще є бабуся. Мати вже вдома не живе, плутається по різних шалманах у Турійську... Але бачили б ви, яка тепер ця дівчинка, як її доглядають, ось вже і в перший клас цієї осені пішла.

Ярослав Іванович каже, що подібні випадки й змушують його не миритися з часто безперспективною боротьбою з повальним споюванням українського села. Бо коли бачить, що мати п'є день, і другий, і третій та не ночує вдома, вештається по чужих хатах, а вдома — малі діти, й одне з них — інвалід у колясці... І всю цю братію доглядає й годує 85-річний дідусь!..

— Мають бути жорсткі, дуже жорсткі закони проти цієї напасті, — каже він.

На вішалці в кабінеті сільського голови ще від Різдва висять... кожух і тепла шапка. Це, підказує Ярослав Іванович, його... сценічний одяг. У виставі «Вечори на хуторі біля Диканьки» він зіграв роль голови. Бо село, каже, має жити, і людям потрібна розрада. Вистава справила такий фурор, що зали не тільки у своїх селах, а й навколишніх були переповнені, артистів із Соловичів запрошували й до районного центру.

А ще селу потрібна робота! І коли інвестори з Києва забрели в його кабінет, то Кашуба уже їх звідти не випустив. Нині на території сільради діють кілька підприємств — від ферм «Курчака» до деревообробних і переробних. І ще дуже великі надії покладають на спільний проект із німцями, які збираються вирощувати на Турійщині велику рогату худобу. Віднедавна ж у Соловичах зробили ставку на природні багатства. У цьому волинському краю — шість неповторних озер, села мають вигідне географічне розташування. Не скористатися цим, вважають, було б гріхом. У березні сесія Соловичівської сільради ухвалила програму розвитку зеленого туризму. Як зазначили експерти з Польщі, програма дуже цікава і може претендувати на грант Євросоюзу. У грудні її мають представити на міжнародній конференції в Сімферополі. Але вже два роки громада освоює найбільше з шести озер — Величі, що на околиці Соловичів. Розчистили берег від чагарників, провели світло, зробили туалети, закупили кемпінги... Цього літа тут у спекотні дні відпочивало до п'яти тисяч людей! Найбільше їдуть львів'яни, які не мають такої благодаті, як озера. А Кашуба, який є майстром спорту із самбо і великим популяризатором футболу та інших ігор, щонеділі й у свята проводить на березі Величів спортивні турніри. До дванадцяти команд збирається з усіх усюд: Турійська, Ковеля, Нововолинська, Радехова, Червонограда, Сокаля... Улітку щодня отримував по 40 дзвінків із запитаннями про відпочинок на Величі. Люди, які роками відпочивали на Світязі, тепер віддають перевагу Соловичам.

Місцеві ж отримали можливість не пити горілки, а заробляти гроші ще й на відпочивальниках. Одна з груп небідних людей зі Львова за три дні відпочинку в цих краях, зокрема на цій базі, залишила селянам ні мало ні багато — 12 тисяч гривень. Трилітрову банку молока купували за 150 гривень. Купували сало, цибулю, сир, замовляли борщик, платили за катання на конях. Тільки дітей влітку база на Величі прийняла... Скільки б ви думали? Аж 900! Це були палаткові містечка для оздоровчих таборів. А ще проводили й міжнародні змагання з туризму, приймали дітей із Латвії та Естонії, Білорусі, Росії, різних областей України. Наприкінці серпня, коли Волинь знову накрило дощем, на березі Величів ми побачили... палатки, в яких закінчували літній сезон останні, як то кажуть, романтики.