Шлях «філософії здорового глузду»-2

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал в № 3-4 від 12-13 січня н. р.) завідувач кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, доктор філософських наук, доцент Сергій СЕКУНДАНТ розмірковує про менталітет українського суспільства, про відмінність реальних реформ від імітації, аналізує феномен публічної філософії в Україні, її вплив на розвиток країни і людини. Як повернути справжню науку в систему вищої освіти і про те, чому співрозмовник «Дня» вважає індійську філософію глибшою, ніж європейська, — читайте далі.

«ЛЮДИНІ НЕОБХІДНО УСВІДОМЛЮВАТИ СЕНС В ЖИТТІ»

— Сергію Григоровичу, до сфери ваших наукових інтересів відноситься також і східна філософія. Чому ви вирішили в своїх дослідженнях поєднати східну і західну традиції? Чи присутня, на ваш погляд, східна філософія в культурному коді українців або ж ці зв’язки обмежуються захопленням єдиноборствами, йогою і екзотичними релігійними течіями?

— Я теж починав з карате! Мене залучив двоюрідний брат — у нього п’ятий дан. Потім зацікавився індійською філософією. На перший погляд містична, насправді ж дуже раціональна, індійська філософія — набагато глибша за європейську. Європейська філософія, на мій погляд, перебуває ще в зародковому стані.

Поняття «філософія», яке першим почав вживати Піфагор, зі старогрецької перекладається як «любов до мудрості». Єдиний мудрець — Бог, тому філософія — це любов до Бога. Платон, на відміну від Арістотеля, був релігійним мислителем і мету філософії бачив у катарсисі — очищенні, яке відкриває дорогу до пізнання істини. Мудрець — це людина, яка живе за божественними принципами, наприклад, не бреше. У «Шатапатха-брахмана» (ведійський текст першої половини I тисячоліття до н.е. — Ред.) прямо сказано про те, що не брешуть лише боги, а людина завжди схильна до брехні. Я добре розумію індійську філософію і вірю в неї більше, ніж в європейську.

Європейська філософія перетворилася на моду. Ми давно вже не займаємося пошуками істини. Мені здається, Лейбніц був мало не останнім, хто ще намагався направити філософію на пошук істини. Після нього, особливо з появою так званої некласичної і постнекласичної філософії європейська філософія, на мій погляд, опиняється в якнайглибшій кризі.

Філософія має бути концептуальною, вона покликана вирішувати завдання і не може обмежуватися описами. Сучасні «філософи» дуже схильні до описів, вони переказують якісь окремі суб’єктивні думки, думаючи, що таким чином наслідують Хайдеггера і Гуссерля. Дисертанти не вміють аргументувати, не володіють на належному рівні методами філософського аналізу. Їхні роботи часто набувають форми простого переказу, замість понять використовуються метафори, а міркування будуються часто на асоціаціях. Їхнє мислення переважно є асоціативним, а не концептуальним. Некласична перестала виконувати ті функції, яка виконувала класична філософія. Особливо це характерно для пострадянського простору — дивує, наскільки українські філософи залежні від образу мислення своїх російських колег. Саме тому я вважаю за краще читати німецьких авторів.

Річ у тім, що в будь-яку сказану дурість завжди можна вкласти якийсь сенс. Автори багатьох дисертацій сьогодні «хапаються» за певні терміни і намагаються вкладати в них свій «доморослий» сенс. Філософія втрачає колективний характер. Водночас дорога до істини дійсно передбачає знання всіх основних теорій, знання історії філософії. Основа філософської освіти — це, безумовно, історія філософії. Лише у дискусії з іншими концепціями, в полеміці, яка передбачає рефлексію, народжується істина.

Прийнятною альтернативою нинішнім устремлінням некласичної і постнекласичної філософії мені здається повернення до витоків. Повертатися до старогрецької філософії почав ще Хайдеггер. Але старогрецька філософія, філософія Платона і Арістотеля була глибоко метафізичною і онтологічною, а тому — обгрунтованою. Вона передбачала фундаментальні онтологічні принципи, якими людина повинна керуватися в житті. Людині необхідно чітко усвідомлювати сенс в житті.

Ці ж якості відрізняють і індійську філософію. Вона дуже цілісна, проста і водночас глибока. Індійська філософія відкрила феномен кармічної свідомості і висунула на перший план звільнення від страждань. Розбіжності ж між різними школами і напрямами обумовлені лише різними поглядами на способи позбавлення від страждання. Індійська філософія не могла, подібно до європейської, піти шляхом описів і досліджень суб’єктивних смислових асоціацій автора тому, що у неї було чітке практичне завдання — звільнити свідомість від обумовленості карми, що є джерелом страждань. Свідомість, згідно з індійською філософією, визначається минулим — попередніми діями, зокрема традиціями. Позбавитися від цієї метафізичної завантаженості нашої свідомості чисто філософським, умоглядним шляхом, як пропонував Гуссерль, не можна. Завдання, яке він поставив, це релігійне завдання. Воно вирішується в релігійних практиках.

Європейська філософія обслуговує науки, а науки обслуговують наше тіло — вони направлені, перш за все, на створення задоволень і комфортних умов для тіла. Тіло ж приречене на старіння і смерть. З точки зору індійської філософії, тіло не є сутністю людини і тому велика частина того, чим займається європейська філософія, для неї позбавлене сенсу.

«ФІЛОСОФСЬКЕ СПІВТОВАРИСТВО МАЄ ВИРОБИТИ ЧІТКІ ЯКІСНІ КРИТЕРІЇ І ВИМАГАТИ ЇХНЬОГО ДОТРИМАННЯ»

— Близько дванадцяти років тому ви написали статтю про глибину тоталітарної спадщини в нашій системі освіти. Чи змінилося щось за цей період? До речі, риторика сучасних «реформаторів» освіти в деяких аспектах співзвучна висловленим вами ідеям, але яка ситуація на ділі?

— На жаль, особливих зрушень я не помітив. Не секрет, що в 90-х роках багато вузів і факультетів було створено виключно в комерційних цілях. Сьогодні там процвітає хабарництво, особливо це стосується провінційних закладів.

Згідно з новим законодавством, на факультеті має навчатися не менше 200 студентів денного відділення. Жертвою цієї норми став і наш філософський факультет — нещодавно було ухвалено рішення про його об’єднання з історичним. Не бачу в цьому трагедії. Як історик філософії, я звик мислити конкретно. Будь-яка проблема має історію, і філософ, якщо він претендує на наукове звання, повинен знати історію своєї проблеми.

Водночас мені дуже шкода фізичного факультету, який вливається в мехмат. Точні науки дуже важливі для розвитку суспільства. Якщо ми прагнемо інтегруватися до Європи, нам необхідне наукоємне виробництво. «Зливати» кафедри і факультети, яким насилу удалося організувати спеціалізацію, не можна.

З іншого боку, якщо декан, та й велика частина філософського факультету, вважають, що спеціалізація не потрібна, навіщо тоді потрібен такий факультет філософів-багатоверстатників? Таких філософів-багатоверстатників Кант в «Основах метафізики моральності» називає дилетантами. Якщо факультет очолює людина, яка не здобула філософської освіти, чужа філософії, і вона набирає співробітників, які не мають філософської освіти, це дуже страшна річ. Випускники такого закладу не розуміють філософську проблематику, в їхніх письмових роботах неможливо знайти логіку. Такі факультети лише профанують освіту. «Найстрашніша» частина дисертації сьогодні — це методологія. Деякі автори, докторанти, навіть не знають, який метод вони використовували, великі проблеми також із структурою. Марксизм, перетворивши філософію на ідеологію, убив філософію і нормальне філософське мислення в нашій країні.

Радянська освіта, як інші сфери життя, була орієнтована на статистику. Ми змагалися із Заходом по кількості книг і дисертацій, але не піклувалися про якість. Зараз система освіти помалу починає переходити на якісний рівень — були збільшені вимоги до тих, хто претендують на вчені звання і так далі. Це дійсно позитивні зміни. Але звичка працювати на статистику залишилася. Людина може настрочити двадцять «публікацій» за три роки і представити їх як докторську дисертацію. І учбовий заклад йде їй назустріч, тому що сам зацікавлений в збільшенні кількості докторів і професорів. З цим дуже важко боротися. Філософське співтовариство має виробити чіткі якісні критерії і вимагати їхнього дотримання.

На наш факультет приходить вчитися багато талановитої молоді, але до останніх курсів багато хто втрачає інтерес до філософії. Винна в цьому — спадщина тоталітарної, адміністративно-командної системи освіти СРСР. В українській освіті дуже багато чиновників, більше того — ця система плодить чиновників. Люди захищають кандидатські і докторські дисертації нерідко лише для того, щоб отримати посаду і «командувати». Чиновники у вишах утворюють особливий клан, який володіє особливими преференціями. У нас, відповідно до закону про освіту, деканом може бути кандидат наук, не обов’язково вчений, але він наділяється величезними повноваженнями. Такий «чиновник», отримавши посаду декана, вирішує, чи захистишся ти, чи станеш професором, чи увійдеш до вченої ради і чи взагалі працюватимеш, або ні. Він визначає, яка кафедра розвиватиметься, а яка ні.

На Заході такого немає. У німецькій системі освіти, наприклад, один викладач не може командувати іншим. Кафедра там — це науково-дослідний колектив, на чолі якого стоїть учений, автор серйозних наукових праць. Там всі — колеги, які займаються вирішенням поставлених перед їхнім колективом завдань. А у нас всі зайняті незліченними звітами, які відволікають від наукової роботи. Не дивно, що багато викладачів не займаються науковою роботою або імітують її. На щастя, для цього у нас створено всі умови. Переконаний, в університеті не місце людям, які не можуть або не хочуть займатися науковою роботою... Декана в Німеччині призначають на два роки з числа завідувачів — посаду вони обіймають по черзі. Для них це, перш за все, додаткове навантаження, обов’язок звітувати за декілька кафедр. Цей свій обов’язок вони сприймають без особливого ентузіазму. Німецька система освіти для нас має стати тим зразком, до якого ми повинні прагнути.

Справжня реформа вищої освіти передбачає скорочення до мінімуму апарату Міністерства освіти і науки, а головне — відмову від самої адміністративно-командної системи. Все це можливо — потрібна лише політична воля.

Необхідно відмінити численні звіти і «писанину» — КПРС і планова економіка вже у минулому. Студентам треба надати можливість вибирати курси, як це, до речі, мало місце ще в дореволюційні часи. Така можливість стане природним фільтром від псевдонауковців в університеті. Звичайно, «постраждати» можуть і дійсно глибокі, але непопулярні серед ледачих студентів фахівці. Все ж я вважаю право студента вибирати значну частину курсів необхідним — справжній філософ повинен уміти висловлюватися доступно і популярно, не жертвуючи при цьому глибиною думки. Зразком філософії для мене є діалоги Платона, в яких Сократ бере будь-яку буденну проблему і тут же рефлексує до найглибинніших її основ. Розкривати ці глибинні основи — і є завдання філософа.