Тіні предків, яким нікуди квапитися...
Чи помічаєте ви, що творці форм, тобто художники та скульптори, мають одну ваду — вони малобалакучі. Така собі каста Проковтнутих язиків. І мають рацію. Бо знають спроституйованість Слова — знаку, який через свою фонетичну трансмутацію привів світ до хаосу.
Ще цитата, цього разу з Ясперса: «Звертання до мови видається панічним зусиллям відшукати в хаосі утворення форму», «...розмовність стає манерою мови».
НАРАЗІ ДОСИТЬ
Усе так. Але ж, погодьтеся, комунікативність передбачає насамперед названість. Все оту ж форму розмовності. Бо без слова немає нічого. Навіть молитви. Хто ж тоді є власником ліцензії на монопольне володіння Словом? (Виключаємо запопадливу когорту підхлібників — спекулянтів ідеологічних, соціологічних, навіть теологічних).
Візьмемо інше. У Слово слізно закохані дилетанти, яких так не люблять фахівці. Чому? Бо заздрять. Адже дилетант має велику над ними перевагу — «відкриту візу на в’їзд у будь-яку зону знань» (за Шпенглером), причому він є вільним від усілякої відповідальності за своє слово — чи формовиверження.
Але дозвольте стати на точку зору дилетанта. Тоді всі акценти перетасовуються, як колода карт. Дивіться. Хіба не дилетантом є сонце, яке освітлює кущ не з того ракурсу, який подобається йому, кущеві? Хіба не дилетантом є моя туга, що диктує мені розхожі банальності про мій тимчасовий стан? Отже, вибачте, але мушу оперувати словами, бо нічого іншого не маю.
ВЛАСНЕ, ПО-СУТІ
Дванадцятеро скульпторів з різних куточків України, які приїхали до «воріт Гуцульщини», містечка Коломиї взяти участь у Всеукраїнському симпозіумі скульптури, боялися слова, як скрипаль барабана. Протягом місяця вони боролися зі спокусою слова. Зрештою, слово не є їхнім інструментом. Проскрибоване, знікчемлене — навіщо воно їм? То що інакше? Форма? Заледве. Може, заарканена мить думки? Також ні. Концепція? (Не концептуалізм як стиль). Ось-ось. Либонь, що так.
Симпозіум скульптури мав задану тему — концепцію: «Тіні забутих предків». Прив’язка очевидна. Але простору — тьма. Ніхто нікому не нав’язував відомої повісті Коцюбинського. Хоча дотикальність до гуцульської містерії — очевидна. Та, власне, вона, ота містерія, проходить стрижнем через усі роботи скульпторів, починаючи від прадавньої знаковості та символіки — до фігуративної зображальності персонажів гуцульського фольклору.
ПРОМЕНАД ГАЛЕРЕЄЮ ТІНЕЙ
Скульптор Василь Андрушко (до речі, коломиянин) мислить категоріями не експресивними, не динамічними, так само, як і ексцентричний босоногий митець Олексій Альошкін. Камінь-брила — як першопочаток світобудови. В Андрушка в основі задуму — яйце, орнаментоване рунічними знаками, опоясане сув’яззю поганських і християнських символів. Мислення прострілом генетичної пам’яті заштрикується углиб, до знаковості, в ті табуйовані сфери, де назвати-вимовити означає вчинити гріх; створити впізнавальність образу означає перебрати на себе функцію Бога (відгомін індуїзму, навіть юдаїзму). Безпечніше — викарбувати орнаментом... що? Своє всерозуміння початку? Ні. Благословенну марноту своєї невтоленної спраги пізнання. Я мовив би так.
Ближчі до чуттєвих осяянь роботи Віктора Новицького, Михайла Петруха, Івана Самборського, Святослава Вірсти. Камінний моноліт скував голову Сопілкаря В. Новицького. І лише сопілка, як скарга чи як сповідь занапащеної душі, виламується з майже суцільного масиву, та ще декілька облич — останні гарячкові видива близьких йому людей. Усе пожер камінь.
Надламаний згин рамен, опущений овал голови, в грудях випукла ніша у формі перевернутого яйця — «туга за рідним краєм», робота Яреми Миська. За поверховим трюїзмом самої назви (яка кочує всіма емігрантськими, часто плохенькими збірниками) приховується глибинний психологічний пласт: екзистенційна туга за краєм, де мені було б добре. Поняття Вітчизни переноситься з площини географічної в площину духовну. (Згадую вірш якогось сучасного російського поета «Стали сниться мне в доме родном сны о доме родном...»).
Просуваємось далі. Дрімучий еротизм, чистий у своїй незурбанізованості — могутній гуцул оповив ногами і руками любаску — гімн природній чуттєвості, життєва квінтесенція мешканця гір. Ну чим тут дорікнеш! («Хочу тебе, любко моя!»).
У Св. Вірсти ледь увиразнена сидяча постать займає в просторі небагато місця, саме стільки, щоб замкнути собою острівець самоти, іноді жаданої, іноді — немилосердної. Називається «Журба».
Скульптор Юрій Мисько викарбував у камені фатальну дірку — вир, який усмоктує все лицедійство людське, символізоване відчайдушним, жорстким парубоцько-газдівським танцем- арканом. Розбишацтво, комедія, смерть. Чорна дірка з наскрізним виходом — куди? Хтозна. Читайте давні легенди.
У вирі яких стихій настояне тіло химерного морського звіра Люди Сафо? З колобродів чиїх фантазій вихлюпнувся його жагучо-відразливий торс? (Діду Фрейде, допоможи?) Я не знаю. Бо не запитував. Аби не скувати його арматурою слів.
Мандруючи по ликах спантеличених власних уявлень, зір урешті хапається, мов за ікону, за скульптуру Богдана Фреїва «Святе сімейство». Ось місце, де уговтуються всі стихії, де відцентрова сила повертається назад. І урочий супокій сочиться в нутро.
А зовсім поруч у самозреченій медитації виструнчила голову «Говерла», байдужа до тлуму людського. Стоїть собі, обіпершись на подушки хмар, — робота Сергія Зінця.
ТЕ, ЩО ЗА ЛАШТУНКАМИ
Наприкінці залишається... Та нічого наприкінці не залишається, окрім згадки про людей, які подарували Коломиї, цьому австро- польсько-русинському уламкові, застряглому поміж епох, зразки високої естетики. Ось вони, ворожбити, котрі чаклували над каменем, зворохобивши тіні предків: Василь Андрушко, Сергій Зінець, Віктор Новицький, Святослав Вірста, Юрій Мисько, Ярема Мисько, Богдан Фреїв, Іван Самборський, Олексій Альошкін, Людмила Сафо, Іван Базак, Михайло Петрух.
Задум симпозіуму реалізувала — не художниця, не мисткиня, ні! — лікар-кардіолог Наталя Войцехівська. Хто ж збагне парадокси нуртування духу в провінційних містечках! Він плине за своєю примхою, оминаючи чиновницькі світлофори на зразок усіляких там відділів культури чи інших підроздільних апендиксів муніципалітету.
Яким чином цій особі вдалося переконати найвище обласне начальство, по вуха забрьохане проблемами тепло- та енергоносіїв, у важливості й дочасності такої акції — відомо лише Всевишньому, їй самій і тому найвищому начальству. А фактом є те, що облрада на пару з облдержадміном взяла та й виділила кругленьку суму грошей (тут і повне місячне утримання скульпторів, і організація для них екскурсій Гуцульщиною, і — на завершення симпозіуму — преміювання митців, і кошти на випуск каталогу).
У переддень Івана Купала в міському парку — на робочому майданчику скульпторів — ураз стихло цюкання сокир. Парк завмер в очікуванні. А на саму Купальську ніч тіні предків вивільнялись з каменю, струсили з плечей пилюку століть і гуртом почимчикували до міста.
