Творити історію... на доторк

Галині ще немає 60. Вона дуже часто голосно й заразливо сміється. Їй важко сприймати світ таким, який він є. Через стійкі вади зору вона допомагає армії — пальцями.

«Найстрашніше — спати під «Градами». Ми їхали з літніми речами із Донецька. Брали з собою пляжну парасолю, купальники. Але зараз обжилися, і не можу збагнути: хочу я в Донецьк чи не хочу? 2014-го я приїхала з Донецька в Маріуполь. Думала, що на тиждень-два, а воно все не закінчується й не закінчується... Рік із сім’єю ми жили в Маріуполі. Потім сина перевели на роботу в Черкаси, і ми з дочкою, слідом за ним, теж були змушені переїхати. Так розпочався новий, зовсім неочікуваний етап мого життя. Насправді, коли тобі 60 — дуже сильно хочеться почати життя заново. Сиджу якось на кухні і слухаю по радіо: якісь бабусі в’яжуть шкарпеточки, рукавички, шарфики, печуть печиво для українських військових, от і думаю, а що я можу зробити? І чи повинна я тільки й робити, що перебувати у стані людини, яка чекає лиш на одне — повернення додому?

Виникло конкретне запитання: ну, чим я можу допомогти?

За кілька днів життя в зовсім чужому місті я знайшла для себе заняття наступних років: волонтерство в ГО «Черкаські павучки». І як же це мене надихнуло! Довго ж я шукала подібну організацію, а потім якось сидимо з онуком, обідаємо — і чую таке: зараз у Черкасах, на Майдані, біля «Любави» «павучки» плетуть. Долучайтеся! Ми швидко покидали всі справи, сіли в маршрутку, прийшли сюди, і я попросила, аби мене навчили. Організатори запитують: «Ну, як вас навчити?» А коли мені на доторк все показали, то й кажу: «Та що ж тут важкого?» І так я почала плести маскувальні сітки. Бо пальці — це очі. Тут все схоплено. Ходжу сюди щодня, як на роботу. Ба навіть більше: бо як це я не прийду? Спочатку я навчилася в’язати, а потім перетягувати сітки, бо не було кому це робити. Якось на початку взяла до рук сітку, власноруч її розпустила і перелякалася: що я натворила? Але з часом стало виходити.

Зараз не можу не прийти сюди. Ну, хто Галині Михайлівні перетягне сітку? Отак і звикла.

Я не боюся ходити взимку. Тоді до складу їжджу маршруткою, а звідси — пішки, позаяк знаю, що людині слід проходити тисячу кроків щодня. А до мого дому — чотири з половиною тисячі кроків. Це додає сил і наснаги на весь день.

Отже, взимку ходжу з палицею, по заметах, льоду, в холодні дощі й буревії. Одягаю плащ і гумові чоботи — тоді мені жодні калюжі не страшні!

Плетіння сіток — це моє. Відвести душу і бодай що-небудь зробити для цієї перемоги. Бодай що-небудь...

Діти працюють, а я що? Навіщо мені сидіти вдома? Діти інколи просять, щоб я не йшла: «Може, не підеш? На вулиці такий мороз!» Але мені хочеться, просто постійно повторюю в тиші: «Бог допоможе».

Моя донька приходила подивитися, що я тут роблю. Але працює вона набагато повільніше, ніж я. Побула тут і сказала: «Ні, це не моє». У рідних нічого не виходить, хоч робота, як на мене, нескладна — зав’язувати вузлики по краях.

На день, аби втамувати голод, я беру з собою водичку і пару хлібних грінок. Я просто подумки міркую: а нашим солдатам хіба легше? Їм там страшно, холодно і дуже нервово...

В «Павучки» часто приїжджають наші військові, щоби подякувати. Але ми тут як причепимось до сіток, то встигаємо відповісти лише «доброго дня» і «до побачення». У нас замовляють по 160 — 180 сіток на кілька місяців роботи, тому руки втомлюються. Весь час. Та все одно плести потрібно.

Ходила якось минулого року в різні фірми, підприємства, редакції, щоби вони своїми колективами залучалися до спільної роботи, хоча б на десять хвилин на день. Але ніхто не хоче.

Сусіди завжди звертають на мене увагу. Часто чую від них: «Дозвольте допомогти» чи «Ой, куди це ви йдете? Там такі дороги! Там горби!» Я часто запрошую їх плести сітки, але не встигну доказати речення, як вони одразу відмовляються... Бо то немає часу, то руки болять, то голова. Я й кажу: «А в нас, ви думаєте, всі тільки здорові приходять? Всі ж пенсіонери. У всіх тиск, і руки болять, і нирки. Але, попри все, люди розуміють: «А як це я не прийду? Якщо не я, то хто?..»

Під час плетіння я не бачу власних рук, тому роблю все навпомацки, як справжній «павучок». Щодня виготовляю по сітці, а інколи по дві. Вони ж широчезні! До нас колись приходив військовий і сказав: «Дівчата, ви таку справу робите! Ви не уявляєте! У нас і їжа є, і грошей вистачає, і техніка в порядку, а сіток — немає. Немає чим прикритись. Ви не уявляєте, яку ви робите гарну справу. Тому що техніка все закриває, адже рябить все, і нічого не видно...»

Людей у нас мало, але хто нам ще потрібен? Головне — що ми є. Кілька людей ще плетуть удома, перед телевізором. Інколи, в теплу пору, я виходжу з онуком на річку, то він купається, а я нарізку роблю.

Війна зробила єдине хороше діло — ми всі згуртувалися. Зовсім різні люди, але стали дуже рідними. Постійно обіймаємося, сумуємо одне за одним, телефонуємо і переживаємо. Я за сестрою так не сумую, як за ними...

Зараз усі мої знайомі в Донецьку дивляться російські канали, «Красную звезду», серіали... А мені це противно. Більшість деградує і ніяк не розвивається. А було б добре, якби вони хоч раз вдумались у різні глобальні проблеми, війни, першопричини. Це було б дієвіше. Нам всім потрібно робити хороші справи, які рано чи пізно дадуть змогу забути про війну та розпач. Назавжди».