Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Українській мові потрібен власний правопис

27 лютого, 2004 - 00:00

Правопис (орфографія) являє собою систему загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє встановленню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та національної культури загалом. У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяються чотири періоди. (Див.: Німчук В.В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI століть — К., 2002).

Перший період (XI — XVI століть) пов’язаний із пристосованою до особливостей староукраїнської мови орфографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила та Мефодія.

Другий період (XVI — XVII століть) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов’янської орфографії.

Третій період (XVII — початок XIX століть ) започатковано виданою 1619 року «Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми М. Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання.

Четвертий період починається з першої чверті XIX ст., коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Український народ доля розкидала по чужих державах, які по- різному ставилися до нашої мови. Це спричинило появу багатьох українських правописів. Найгірше було в Московській імперії, де українську мову вважали за діалект російської, забороняли українську абетку та наказували писати російською азбукою (наприклад, лис, лыс, любыты, сино, сыла, сын, хид, ходыты замість ліс, лис, любити, сіно, сила, син, хід, ходити).

Діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Буковини та інших регіонів України намагалися зближувати свої правописи, керуючись настановою нашого видатного письменника, етнографа, фольклориста, публіциста, педагога й словникаря Бориса Грінченка: «Ми повинні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше відповідав східноукраїнській мові, і то її центрові, — тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу».

З постанням Української Народної Республіки вийшли «Найголовніші правила українського правопису» (1918 р.), потім «Головніші правила українського правопису» (1919 р.). Обидва видання підписав міністр освіти УНР Іван Огієнко, відомий український мовознавець, церковний та культурно-освітній діяч. Ці правила стали основою для напрацювання першого загальноукраїнського правопису, що вийшов у Харкові 1928 року і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Його авторами були видатні українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Володимир Гнатюк, Леонід Булаховський та ін. Підписав його до друку тодішній народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник.

У 1933 році виходить новий правопис, «очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської, орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар’єр між українською та російською мовами» (Український правопис. — X., 1933. — С. 4— 5). Якщо перекласти ці розмірковування на звичайну мову, то з українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико- морфологічної системи. Таке «очищення» тривало й далі. У 1946 році з’являється «вдосконалений» український правопис, що ставив собі за мету «забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського» (Український правопис. — К., 1960. Передмова до першого видання. — С. 6).

Здавалося б, далі зближувати правописи вже не було куди. Але 1960 року виходить ще одне видання «Українського правопису». Спричинене воно тим, що в 1956 році видано «Правила русской орфографии и пунктуации», тож «у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути» (Український правопис. — К, — 1960. — С. 3).

Подальше зросійщення українського правопису припинено наприкінці 80-х років минулого століття на хвилі національного піднесення. У 1990 році з’являється третє видання «Українського правопису», за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру «ґ», зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження тощо. Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців «нової історичної спільноти — радянського народу» з єдиною (звичайно ж, російською!) мовою. Адже причиною всіх змін в українському правописі радянського часу, починаючи з 1933 року, було наближення його до російського, а найбільшим гріхом українських мовознавців уважалося прагнення «порвати із спільними шляхами правописної нормалізації української і російської літературних мов» та невизнання «спільних змін, які сталися в українській і російській мовах після Жовтня» (Русанівський В.М. Нове в українському правописі. — К., 1962. — С. 42—43).

Ось іще кілька уривків із цієї праці. Український правопис 1928 року «був скерований на штучний відрив української мови від мови російської» (с. 42). 1940 року Державна правописна комісія працювала з урахуванням «передбачуваних змін у російському правописі» (с. 44). Готуючи видання 1946 року, упорядники нового варіанту українського правопису «зважили і на передбачувані зміни в російському правописі» (с. 45). «Український правопис» 1960 року мав на меті «усунути розбіжності між українським і новим російським правописом» (с. 47).

Багато народів колишнього Радянського Союзу здійснили не лише правописні, а й графічні реформи. А ми досі сліпо копіюємо всі недосконалості російського правопису. Досі в нас виправляють Лесю Українку, Бориса Гринченка, Миколу Зорова й інших класиків нашого письменства, припасовуючи їхні твори під правопис чужомовного походження.

Тож треба нарешті повернути нашій мові її власний правопис!

P.S. Автор буде щиро вдячний, якщо читачі надсилатимуть свої зауваження, питання та загальну реакцію за адресою: 01001, Київ-1, а/с 485.

Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments