Василь Стус vs неосталінізм

Живучи у ХХІ столітті, багато з нас не замислюється, наскільки ще впливовим і в дечому, можливо, визначальним залишається століття двадцяте — для України більша його частина стала добою репресій, тиску, підміни понять, забуття найважливішого, викривлення цінностей і зрештою злому національного характеру.

Вісімдесят три роки тому, 5 серпня 1937 року, набула чинності постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи», яка запустила маховик масового винищення наших громадян. Україна вшановує пам’ять жертв Великого сталінського терору і водночас за подіями на окупованих територіях сходу України і Криму ми бачимо вже російський неосталінізм у дії. Наших співвітчизників продовжують вбивати окупанти, отруєні імперськими мареннями.

Водночас, очевидно, ще досі понівеченим, «постгеноцидним», за визначенням Джеймса Мейса, залишається і стан нашого народу. «День» уже неодноразово писав, що ім’я Василя Стуса є маркером для нашого суспільства. Ставлення і (не)намагання зрозуміти і дотягтися до його морального абсолюту багато говорить про нас нинішніх. Так, нехай це ідеал, та чесність, несумісна з життям, про яку говорили друзі і знайомі Стуса, зокрема Михайлина Коцюбинська, але це орієнтир, дороговказ, який, схоже, ще багато хто не бачить. Коли в 1985 у тоді ще радянській Україні виходили товсті журнали з новими віяннями, більшість людей у країні про Стуса не чули і не знали. І по смерті його постать усіляко замовчувалася. Зараз же її добре бачать вороги, але чи розуміють «свої», той народ, до якого мав би повернутися митець? Відтак — чи дорослішаємо ми? Чи набуваємо сили для боротьби з неосталіністами?

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»

Примара во плоті

1937-ий — це давнє, забуте страхіття, котре за жодних обставин вже ніколи не повернеться, отже, пам’ять про ці репресії, цю кров — річ зайва, бо лише марно травмує свідомість суспільства? Якби це було так... Можна стверджувати, що у разі, коли це страхіття залишиться забутим — то й справді ця кривава примара набуде вже кров і плоть, і виявиться значно живучішою та ближчою до нас, аніж це уявляється   зараз.

Чому тепер ми звертаємося до цієї теми? Річ у тім, що майже цього самого дня, 5 серпня 1937 року, був виданий секретний наказ НКВС СРСР (за підписом Миколи Єжова) про зачищення країни від «підозрілих», «класово чужих», «націоналістичних», «шкідницьких», «шпигунських», і взагалі зайвих для справи комунізму елементів. Звісно, каральні органи затято взялися виконувати наказ. Що це означало на практиці? Розстрільні «трійки», які виносили смертні вироки у конвеєрний спосіб; квоти (ліміти, затверджені на горі цифри) кількості жертв, яких належало вбити; істерію параноїдальної підозрілості, навіть щодо близьких людей, родичів, сусідів; епідемію доносів, як правило, корисливо вмотивованих.

Чи варто говорити, що Україна це все — і то в жахливий спосіб — відчула на собі? «Вироки», «куркульських», «націоналістичних», «шпигунських» та інших судових процесів... Навіть Хрущов, який в січні 1938 року прибув до Києва і очолив ЦК Компартії України писав у спогадах: «Я побачив: Україною наче якийсь Мамай пройшов». І все ж таки: чому про це необхідно пам’ятати саме сьогодні? Якоюсь мірою відповідь міститься у заяві МЗС України, де, на підставі реальних злочинів сучасних ФСБшників та кадрових російських військових на сході України, робиться цілком слушний висновок — ці злодіяння є прямим продовженням кривавих справ Єжова, Берії, Абакумова та інших катів 30—40-х років ХХ ст. На Донбасі та в Криму українців, татар, взагалі будь-яких людей, що викликали гнів каральних органів, арештовують, катують, а то й вбивають часто без суду і слідства. Чи не цей жах, що коїться сьогодні на наших очах і очах цивілізованого світу, є кращим свідченням на користь давньої істини: непокаране зло (а спецслужби СРСР та Росії були, досить умовно, лібералізовані лише в період приблизно 1989—1998 років) повертаються у ще жахливішій подобі...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Стус – це голос совісті, а його не завжди хочеться чути»

Заклик громадська діяча Станіслава Федорчука про підтримку у справі захисту книги «Справа Василя Стуса», про що вже писав «День» (№ 142-143 за 31  липня 2020 року), спонукав учергове замислитися: скільки ще нам потрібно часу, щоб ми були готові до сприйняття і усвідомлення Стуса як такого. Адже, власне, сам конфлікт зі Стусом — це далеко не локальна історія. Її по сьогодні не всі можуть зрозуміти і сприйняти. Можливо, це трапилося через те, що Стуса довго замовчували і він повернувся в Україну лише через 10 років після своєї трагічної загибелі — час перших відвертих спогадів сучасників та друзів поета настав уже після 1995 року. Але ще під час переховання поета, у 1989 році, Володимир Шовкошитний відзначив: «...я розумів: починається політика. Відчув, що й сам Стус переходить у нову якість — він стає символом незламності Українського Духу, взірцем жертвослужіння нації, Батьківщині та власному сумлінню». То хто ж тепер для нас Василь Стус? Відповідь на це просте-нелегке запитання «День» шукав серед людей, які «прожили» із поетом не один рік, щоправда, у науковому пошуку його правди життя.

«КРОКИ АКТИВІЗАЦІЇ ПАМ’ЯТІ В УНІВЕРСИТЕТСЬКІЙ СПІЛЬНОТІ»

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та історії української та світової літератури Донецького національного університету імені Василя Стуса Ніна УРСАНІ нагадує: «У той час, коли виходили товсті альманахи, відчувалося нібито літературне піднесення, у в’язниці знущалися над Стусом і про це ніхто не знав. Система не була зацікавлена у розголошуванні відомостей про політичні переслідування та репресії. Зі спогадів наших викладачів, які на той час навчалися на філологічному факультеті, відомо, що про ці речі взагалі боялися говорити. Уже пізніше почали відкривалися таємниці: викладач Принцевський, який читав у Василя Стуса, був зацькований та доведений до самогубства у стінах рідного факультету          — ще до смерті поета. А Тимофій Трифонович Духовний вже у досить похилому віці продовжував викладати зарубіжну літературу, проте намагався уникати політики, навіть мови про це не заводив...

ДонНУ довго йшов до Стуса, але цей шлях був свідомим. Варто зазначити, що й саме повернення Василя Стуса на Донбас потребувало значної просвітницької роботи. Разом із проведенням наукових форумів, конференцій науковці відкривали все нові й нові грані творчості поета-мислителя. Так поступово з’явився запит на присвоєння імені Василя Стуса університетові. Особливо помітними стали події у Донецьку у 2001 році, коли було надано ім’я Василя Стуса Донецькій українській гімназії, що була створена на базі ЗОШ № 107. А на корпусі філологічного факультету ДонНУ відбулося відкриття барельєфа поетові. Це була робота скульптора Леоніда Бріня та архітектора Віктора Піскуна. Потім до сімдесятиріччя від дня народження поетові на філологічному факультеті відбулося відкриття  навчальної аудиторії на його честь зі створенням меморіальної експозиції. Там же стали відкритими для широкого загалу деякі архівні документи, зокрема залікова книжка № 54/21, автобіографія, у якій Василь Стус вказує дату народження 6, а не 8 січня.

Ще одним важливим етапом було започаткування регулярних наукових Стусознавчих конференцій — це і є основні кроки активізації силової пам’яті в університетській спільноті. У них брали участь учені з Канади, Польщі, Австрії. Активно долучалися й громадські діячі — Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, серед митців слова варто відзначити — Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Галину Гордасевич. Приїздив і син поета — Дмитро Стус. Він розповідав про участь у перепохованні батька, охоче ділився матеріалами свого наукового дослідження про творчість поета Василя Стуса... Усе це вело до того, що у 2008 році випускники, студенти, викладачі та НГО «Поштовх» написали лист до міністра освіти і науки України Івана Вакарчука, в якому виступили з ініціативою присвоїти ім’я Василя Стуса ДонНУ. Проте така ініціатива не була втілена в життя. Очевидно, знадобився час для її осмислення та реалізації колективом. Та із початком воєнних дій у Донбасі постать Василя Стуса опинилася в епіцентрі конфлікту. «В. о. ректора» Баришніков серед першочергових завдань визначив ліквідацію «гадючника», тобто меморіальної дошки на стіні корпусу філологічного факультету та аудиторії імені Василя Стуса. Ці події прискорили осмислення необхідності присвоєння імені Василя Стуса університетові тих, хто виїхав і продовжив педагогічну діяльність у Вінниці.

Усвідомлення подвигу, сили, вибору Василя Стуса і ототожнення з ним прийшло, коли університет переїхав до Вінниці. У жовтні 2015 року стало знаковою подією для університету, коли Дмитро Стус завітав із рок-виставою «Стусове коло». Тоді він запропонував поговорити про порозуміння, про шляхи донесення творчості Василя Стуса до жителів Донбасу. Після цього питання про Стусівський університет виринуло потужніше. Підсилило його і звернення випускника історичного факультету та голови ГО «Донецький інститут інформації» Олексія Матущака, який нагадав про несплачений борг перед Василем Стусом. Обговорення відбувалося у кожній академічній групі, на всіх кафедрах і факультетах університету. Були і теледебати, і круглі столи і конференція трудового колективу, де більшістю голосів (75 із 100) була підтримана ініціатива надання імені Василя Стуса Донецькому національному університетові. Новий статус університету привіз до Вінниці Левко Лук’яненко. Було це 23 вересня 2016 року».

«День» РОЗУМІВ, ЩО НА УНІВЕРСИТЕТ НЕ ТРЕБА ТИСНУТИ, А ПІДТРИМУВАТИ»

«На цьому шляху неможливо не згадати про підтримку університету від газети «День», — продовжує Ніна Урсані. — Наша співпраця розпочалася з початку 2000-х. Тоді для того, щоб приїхати в університет, пані Ларисі Івшиній довелося долати неймовірні перепони... У 2008 році «День» ініціював збір підписів на підтримку ідеї про присвоєння імені Василя Стуса університету (нагадаємо, прохання додати голоси до нас надходили і з усіх куточків України, і навіть зі США, що показувало: запит є. — Ред.). А у 2013 році заради зустрічі з цією неймовірною жінкою кафедра журналістики ініціювала конференцію, присвячену конвергенції у засобах масової комунікації.

Газета «День» і у 2014 році підтримала викладачів та студентів. Зокрема, редактор газети «День» Лариса Івшина взяла участь у флешмобі. Усім запам’яталося її фото на фоні сторінки щоденної української газети «День» із надписом «ДонНУ — Вінниця, «День» з вами». «День» розумів, що на університет не треба тиснути, а підтримувати. Це було особливо цінним. І коли у лютому 2017 року, у коворкінг-центрі  університету, зібралися студенти та викладачі на зустріч із Ларисою Олексіївною, атмосфера вдячності переповнювала. Як і під час лекції головного редактора у актовій залі, коли їх присвоювали звання почесного доктора ДонНУ...

Уже у Вінниці з’явилося чимало праць, присвячених життю та творчості Василя Стуса: професор Віра Просалова взяла участь у підготовці матеріалів до видання книги-альбому «Земля Івана Богуна — колиска Василя Стуса», вийшли друком «Стусознавчі зошити», побачили світ видання Олега Солов’я, Ольги Пуніної, Михайла Жиліна «Василь Стус. Відлуння і наближення», а також «З когорти великих» за редакцією Романа Гринюка, Анатолія Загнітка, упорядкування Тетяни Нагорняк та Віри Просалової.

Ім’я Василя Стуса стало для нашого університету орієнтиром для всього колективу, сприяє піднесенню його престижу як освітньо-наукового закладу нового типу. Хоча не скажеш про всіх. Можливо, осмисленню Василя Стуса, як поета, як це не парадоксально, заважає його героїчна біографія. У цьому випадку варто прислухатися до зізнання самого Стуса: «Є питання народу — і є масштаб цього питання, завужувати який гріх... Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті — то гірше заняття. Обов’язки сина народу, відповідального за цей народ, — єдині обов’язки». Недаремно ж Василь Стус, за визначенням Івана Дзюби, — це «людина морального абсолюту».

«КОРІННЯ СТАНУ СУСПІЛЬСТВА МЕНІ ВБАЧАЄТЬСЯ У ДЕЗОРІЄНТОВАНОСТІ»

Олена ТАРАНЕНКО, кандидат філологічний наук:

— Коріння того стану, в якому опинилося сьогодні українське суспільство, мені вбачається у буквальній дезорієнтованості, у може, ще не втраті, але небезпечній у своїх масштабах розмитості базових для нації орієнтирів. Тому сьогодні можливим є те, що Василя Стуса ганебно судять ще раз, у незалежній Україні, але за прокрустовими радянськими мірками...

У будь-якого поняття, наскільки б абстрактним воно не було чи комусь не здавалося, є межі, певні координати, міра. Думаю, власне «українство» для кожної людини, якщо для неї це не порожній звук, має таку систему координат і інтимно-особисту (що найдорожче-рідне в українстві для мене), і незмінну колективно-ціннісну (те і ті, без чого і без кого українство як світоглядна система не втримається, ті стовпи, на яких вона власне тримається). Але серед цих базових цінностей і особистостей, які власне і складають ці осі координат, є ті, що є мірою для інших, тим зразком, за яким власне і вимірюється масштаб — подій, перемог, біди, любові, зради, болю, честі. Всього.

Василь Стус безперечно є саме такою мірою. Як на мене, навіть не мірилом у більш абстрактному сенсі, а саме буквальною мірою, масштабом нашої гідності, людяності й українства, міровмістом. Тут дуже добре підходить, думаю, українське поняття Чину — того, що визначає порядок, світобудову, загалом належний (а то і ідеальний) стан буття. Чину в тому значенні, в якому його вживав легендарний Дмитро Мирон в «Ідеї і Чині України».

Мабуть, саме тому так часто — і при житті, і після смерті — Василь Стус ставав і стає тим Чином, через який перевіряються люди, і чи проходять, чи не проходять цієї перевірки. Тією мірою, через яку немає можливості приховати ницість, підлість, боягузство. І навпаки, є можливість іноді й не очікуючи від себе, відчути в собі незгоду цю ницість  терпіти, відчути гідність і сміливість її відстоювати. Може, Стус описував саме ці відчуття у своєму надзвичайному «В мені уже народжується Бог...»: «Він опорятунок, я ж білоусто мовлю: порятуй,  мій Господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого — сам».

Тож абсолютно безглуздо думати, що такого Стуса можна заборонити, бо ж неможливо заборонити цей рух — до свого, до власних глибин, до себе. Якщо, звісно, є куди рухатися і повертатися. Манкуртам, звісно, нема куди.

«ІСТОРІЯ СТУСА ЯКРАЗ Є ЛАКМУСОВИМ ПАПІРЦЕМ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА, У ЯКОМУ МАЛО ХТО ГОТОВИЙ СВІДОМО РОБИТИ ВИБІР»

Олена РОСІНСЬКА, кандидат філологічних наук, автор монографії «Символіка поезії Василя Стуса» за творчістю поета:

— Останніми роками спостерігалася тенденція зведення постаті Василя Стуса до дещо шаблонного «борця за Україну», причому найпростіше це було робити через паралелі із уже канонізованою постаттю Тараса Шевченка. З одного боку, через шаблони більшості легше сприймати певні поняття, явища, однак, з іншого боку, нівелюється багато важливих речей. Для мене в творчості Василя Стуса ключовим є екзистенційне мислення — особистий вибір, особиста відповідальність, тому, напевне, я б вважала за найважливіше говорити саме про такі речі.

Рівень мислення поета — це та верхня планка, якої ми можемо все життя прагнути й ніколи не досягнути. Стуса неможливо було вписати ні в радянську реальність, ні в українське сьогодення, оскільки той абсурд, який протистоїть осмисленому існуванню, таки панує й зараз.

Важко уявити, що ми б з вами змогли у високих кабінетах влади говорити про екзистенційну провину перед своїм народом і тягар цієї вини й відповідальності. Скільки політиків готові до такої відповідальності? Скільки їх узагалі усвідомлює її? Влада, політика — це той формат, який чужий для поета. Можливо, тому він так і «муляє» навіть зараз? Й у цілому ми не можемо поєднувати рівень високого думання та політичні стратегії. Стус — це, якщо хочете, голос совісті, а його не завжди хочеться чути. У всі часи були люди, які не вписувалися, пливли проти течії, говорили те, про що інші воліли б не замислюватися. І слова Стуса про сліпе мертве існування, не освітлене думкою й вірою, не виправдане усвідомленим вибором — це важкі слова, вони не будуть популярними й тепер. Адже стільки маркерів указують на це: важка історія з набуттям ДонНУ імені Стуса, питання, котре ніяк не могло вирішитися досить довго, те, що бойовики в Донецьку збили барельєф поета зі стіни філологічного факультету (здавалося б, що їм до того?), навіть те, що захоронення поета ми не побачимо на центральній «письменницькій» алеї Байкового...

Так, поезія Стуса вже є у шкільній програмі, хоча твори відібрані також досить шаблонно, саме так, щоб «підігнати» під патріотичний стереотип. Хоча думаю, що український патріотизм таки не може бути стереотипізованим, настільки він строкатий. І тепер нас шокує, що той, хто вершив долю нашого поета, спокійно почувається в наш час, і що нікого не покарано. Думаю, що в цьому випадку історія Стуса якраз є лакмусовим папірцем нашого суспільства, у якому мало хто готовий свідомо робити вибір, нести за нього відповідальність і визнавати вину.

«МИ НЕ ДОРОСЛИ ДО ВАСИЛЯ СТУСА В СЕНСІ ЙОГО РОЗУМІННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ, СВОБОДИ І СПРАВЕДЛИВОСТІ»

Ірина ЗАЙЧЕНКО, випускниця Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— У 2017 році я працювала керівником пресцентру ДонНУ і ми готували фільм до 80-річчя Донецького національного університету імені Василя Стуса. У тому числі фільмували спогади викладачів. Нині покійна викладач університету Ліна Олексіївна Бахаєва прийшла навчатися на філологічний факультет, який познайомив її з Василем Стусом. За її спогадами, студенти (принаймні з її оточення) шукали будь-яку ниточку, яка б пов’язала їх зі Стусом, будь-що, аби було відчуття приналежності до «його кола». Але тією тендітною ментальною співзвучністю не можна було хизуватися, показувати чи демонструвати. В принципі, бути інакшим у тоталітарній системі можна було лише з перспективою власного фізичного знищення...

Навіть за часів незалежності прийняти і зрозуміти Стуса могли не всі і у нашому університеті зокрема. Для когось він залишався частиною шкільної програми з української літератури чи просто пам’ятною дошкою на фасаді корпусу філологічного факультету на вулиці Університетській. Та й сам Донецьк зразка 2008 року випадав з української ментальної мапи, тяжіючи до східного сусіда по лінії економічної співпраці, бізнес-зв’язків, політичної культури

тощо. Помаранчева Революція і «не свій» Президент, що «носився з Голодомором» — не знайшли тоді розуміння у великої частини населення Донецького регіону, яка сповідувала регіональну ідентичність і піддавалася дуже серйозній ідеологічній обробці з боку Росії.

У 2016 році, коли відбувалися громадські обговорення, наукові заходи у контексті надання ДонНУ імені Героя України Василя Стуса — ми виявилися до цього готовими. Нехай це звучить трохи пафосно, але переживши приниження українців в українському Донецьку в 2013-2014 рр., відчувши всі принади «русского міра» з його просто з підручників про «подвиги» КДБ вирваними методами переслідувань, погроз, викрадень і вбивств, — ми по совісті не могли вчинити інакше. На моє переконання, якби ця ініціатива провалилася, — ми фактично знецінили б все, за що загинула Небесна Сотня, наші земляки Степан Чубенко, Володимир Рибак, Дмитро Чернявський, Юрій Матущак, «кіборги» ДАП...

Це трагедія української нації: ми об’єднуємося — у біді. Опинившись у Вінниці, розуміючи дещо містичну тотожність долі Василя Стуса і його Alma Mater, ми вже точно знали: надати ім’я Василя Стуса Донецькому університету — наш борг, і час його віддавати.

Вимагати від усього суспільства сприйняття Стуса? Надто мало пройшло часу. Очевидно, це буде справа майбутніх поколінь. Наше завдання — підготувати його, не дати забути і спаплюжити, враховуючи малоросійський крен у розвитку України останнім часом. Ми не доросли до Василя Стуса в сенсі його розуміння життя і смерті, свободи і справедливості чи просто любові. Чесно кажучи, це і через сто років не кожному буде дано. Українці, підсвідомо тяжіючи до своїх справжніх автентичних цінностей, на жаль, дедалі частіше зневірюються в перспективі успішної української нації, і обирають неправильні рішення, чим затягують суспільні трансформації. Чинити по совісті і відповідати по совісті — таких Стусових імперативів нам всім не вистачає».

Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця