Його творила Україна

І витворила геніального поета Миколу Вінграновського. Вранці 26 травня Україна осиротіла — його не стало. І згадалися рядки вірша «Плач Ярославни», присвяченого Іванові Драчу.
Життя нема. І смерть — моя оселя.
І я не я. Це дух мій кружеля.

Втомлене впертою хворобою тіло впокоїлось, а душа його готується піднестися до синього неба, в якому він висіяв ліс.
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

Україну поет любив за красу і мужність, любив з особливою болісністю і тривогою. Не випадково вклав в уста Івана Богуна таке молитовне визнання:
Я вірю в неї — в Україну.
Вона мій Бог і поводир,
Вона моєї волі зір,
І хоч загину — до загину.

Красу Микола Вінграновський визначив основним естетичним критерієм своєї творчості і поривався підняти своє образне слово до таких висот, куди рідко сягала творча уява інших, також талановитих поетів. Він був один такий серед «шістдесятників», хто міг так ніжно вихопитися з-під сірої одностайності життя і мислення і збунтуватися проти нормативних приписів та ідеологічних повчань.
Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наіржались вволю.
Отакі-то коні — сльози на долоні.

Любив Микола Вінграновський жінок, слово, коней і дітей.

Коней поет любив, як жінок. Любив за горду поставу, за мінливі очі, то чорні, то сині, то мідні, за ніжні, шовкові губи, за стиглі вигинисті стегна...
Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Пригадую, наприкінці вісімдесятих уже минулого століття Микола Вінграновський провів майже ціле літо в краях мого дитинства — не в моєму селі, а за річкою Стир на скромній рибальській базі. Жив там у самотині, розкошував тишею і товариством коней та лелек. Зрідка, найчастіше в неділю, вирушав човном до села Боремель, де в старовинній дерев’яній церкві гув джмелем у церковному хорі. Там, як він признавався, серед ночі до нього приходило Слово, яке він шовково огортав своєю ласкою, виколихував-вишіптував, завмираючи у полоні звуків, мліючи в магічній грі словотворень.

Любив Микола Вінграновський свої степові ночі, що на Миколаївщині, серед легенького іржання лошат, глухого фуркання кобил...

Там, у Богополі, що разом із Голтою та Орликом (Ольвіополем) стали містечком Первомайськ, він народився 7 листопада 1936 року. Звідси й подався до Києва — на акторський відділ Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Тоді Олександр Довженко формував власний клас у кіноакадемії. Прослухав, а вірніше — подивився на стрункого красеня- степовика і забрав до себе в Москву.

Хто не пам’ятає Миколу Вінграновського в образі солдата Івана Орлюка у фільмі Ол. Довженка і Ю. Солнцевої «Повість полум’яних літ»!

Це було світове визнання ще студента Миколи Вінграновського як кіноактора, бо цей фільм був удостоєний відзнак на міжнародних кінофестивалях у Каннах, Лондоні та Лос -Анджелесі. Під магічним впливом режисерської майстерності свого вчителя Олександра Довженка М.Вінграновський обирає кінорежисуру і ставить такі фільми: «Ескадра повертає на Захід», «Берег надії», «Дума про Британку», «Климко», «Тихі береги», «Довженко. Щоденник 1941 — 1945 рр.», «Галич — столиця князя Данила Галицького», «Чигирин — столиця гетьмана Івана Мазепи».

І поезія, і кіно горнулися до його жадібного осягнення творчою уявою себе і світу в собі. Мав двадцять один рік, коли надрукував у журналі перші вірші. Але слава злетіла на нього і не полишала вже ніколи тоді, коли в «Літературній Україні» 7 квітня 1961 року з’явилася на цілу сторінку добірка віршів «З книги першої, ще не виданої». Наступного року ця книга перша «Атомні прелюди» побачила світ і породила громи й блискавки в літературній атмосфері. Миколу Вінграновського обзивали абстракціоністом і сюрреалістом, хоча переважно мало хто знав, що ці терміни означають, а от формалістом позивали найчастіше.

Поет не міг змовчати.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!

Микола Вінграновський був завжди самим собою — поетом з абсолютним естетичним смаком, з досконалим художнім чуттям. Горда його постава з високо закинутою під небеса головою вже набирає темних контурів — відпливає його фізичний образ за береги земного світу.

Скільки вже років збігло з того 1966-го, коли Микола Вінграновський написав «Останню сповідь Северина Наливайка». Двадцять чотири роки цей вірш не публікувався, але затято читався в рукописних списках. Та головне, як болісно вражає цей вірш наше сьогоднішнє світосприйняття.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду — і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.

Наповнений любов’ю і красою, завжди захоплений цим дивом-світом, поет чаклує над символічною таїною чисел, барв, звуків, розкошує в стихії народної мови, захоплює в образну гру фольклорні образи і сюжети... Все це буяє, грає, квітує в збірках «Сто поезій», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», « З обійнятих тобою днів», «Любове, ні! Не прощавай!». Поет натхненно любив слово і дітей. Для діток нагорнув він зі своєї уяви багато чудових віршів з казковою грою образів, метафор, порівнянь... Це книжечки «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»... А яким настроєм дихає його проза! Дихає і пахне, бо живе в ній надзвичайно чутливе емоційне вжиття в стани природи, в настрій дня і ночі, ранку і вечора, сходу і заходу сонця, в дощову і снігову стихію... Це повісті «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», «Кінь на вечірній зорі!»...

Душевний стан поета повсякчасно імпульсує, збуджуючи згущену метафорику. Він жадає любові, випитує її, викликає і заманює, нею втішається і нею печалиться, бо літа відцвітають і тихенький голос прощань шелестить на осінньому вітрі.
Може бути, що мене не буде,
Перебутий час я перебув,
Але будуть цілувати губи
Світанкову землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Все частіше тільки уявою Микола Вінграновський вдивлявся в суху просторінь миколаївських степів, бачив себе зануреним у напахчений зів’ялими квітами й травами стіжок, де він колись дивився на зоряне небо і мовчки вигойдував ті образні рядки, якими поет бунтував проти приземленості і нарочитої одностайності думання.

В останні роки Микола Вінграновський багато працював над документальними фільмами про гетьманські столиці, вивчав історію України, писав свій найголовніший прозовий твір — роман про свого улюбленого героя української історії. Це були щасливі миті творчого самоздійснення, які народили унікальний, дивовижний твір. «Це не даність історії, це — магія історії, міф історії», — сказав про роман «Наливайко» його друг Іван Дзюба.

Цей твір, написаний великою любов’ю до України і великим болем за Україну, забирав усього Миколу Вінграновського — вичерпував його емоційно, змушував до келійного усамітнення, втішав і огірчував, бо письменникові здавалося, що Северин Наливайко забрав його усього, вичерпав усі душевні сили. Але зате який великий твір зродився — ціни романові «Наливайко» Україна ще не склала.

Як Микола Вінграновський любив українське слово! Як викохував його, пестив, як тішився ним, мов рідною дитинкою, як жадібно його осягав і виманював із глибин народної пам’яті!

Найбільше поет переживав за своє Слово, аби невблаганний Час не забрав його в небуття. Прочитайте цей заповітний вірш Миколи Вінграновського «Вночі, середночі хтось тихо...», який він так натхненно читав, який він чи не найчастіше декламував. Вслухайтеся в ці поетові благання:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много,
І ми із ним ще не жили!

Слову Миколи Вінграновського Час не зашкодить. Благословенне Слово поета і його народу безсмертне — перед ним простелилася дорога у Вічність.

Прощай, великий Поете, і Слава Слову, яке горіло на Твоїх устах!

Вчора Київ прощався із поетом. Він був похований на Байковому кладовищі.

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.
Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.
Одне я хочу: старій швидше,
Зів'яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем. Погасни. Змеркни. Зрабся.
Збийся. Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.
Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не... — Господи!.. — не — не було!..
Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.

Б'ють в доміно — з ногами стіл ввігнали.
Б'ють в доміно — світанок море п'є.
Б'ють в доміно — серця понапухали.
Б'ють день. Б'ють ніч.
Б'ють все життя своє.
Б'ють в доміно — могила до могили.
Б'ють в доміно — облич сіріє прах.
Б'ють в доміно над морем ті, що били
Учора із гвинтівок в таборах.
Нема мені тут моря! Я мовчу,
Мовчу і дихаю, і світ, як подих, рветься.
І плачу я, і, плачучи, лечу
На затонулий острів твого серця.
Там я страждав, не вміючи страждать,
І, морем згойданий від моря і до моря,
На горизонті хвильного стобор'я
Любив я подих твій своїм німим торкать.
Я світ любив!
Я світ любив, і лунко,
І синьо, й струнко думка бігла спритна...
Б'ють в доміно на чорнім відпочинку,
Б'ють і тебе, любов моя невбитна!

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі.
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст! .
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі!
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір'їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі...
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.
Тринадцять руж — тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці...
Це білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці...
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах...
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла...

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
На хлібину голову поклала,
Задрімала в хліба на щоці.
У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі,
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі
Гомонить по сливах...
Задрімала...
Промінь сонця гасне у косі.
На хлібину голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.

Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.
І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе...
А тінь тремтливо-полохлива
— Хтось наче йде! Хтось наче йде.
Минулося... Твоя ця мина,
Цей подих опівнічних губ,
Ця купина неопалима
— Забув би вже, давно забув!
Над білим полем біле небо,
На руку руку ніч кладе...
Воно минуло — так і треба...
Це щастя — трясця: нападе
І вже не скоро відійде...

Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі
Вигріває війни та журбу.
Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі.
Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату.
Білять хату...

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.

Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю,
Її обличчя — то обличчя муки...
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя… Хоч все на світі — втеча!

Я скучив тут, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим, срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...
Зимовий сад під вороном білів,
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння — більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.