Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Як подолати стереотипи?

Барбора МАРОНКОВА: «Такі проекти, як Літня школа журналістики «Дня», — надзвичайно важливі для НАТО»
27 липня, 2017 - 19:13
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Лекція директора Центру інформації та документації НАТО Барбори Маронкової виявилась справжнім одкровенням для студентів Літньої школи журналістики «Дня». Розпочавши з розповіді про історію створення та еволюцію Північноатлантичного альянсу, пані Маронкова розвіяла найпоширеніші міфи пов’язані з НАТО й пояснила, які кроки потрібно здійснити Україні, щоб спочатку отримати План дій щодо членства, а потім стати повноправним членом єдиної дієздатної системи колективної безпеки.

«МЕНЕ ПРИЗНАЧИЛИ ПРАЦЮВАТИ З КРАЇНАМИ, ЯКІ ПРАГНУТЬ СТАТИ ЧЛЕНАМИ НАТО»

— Завдяки тому досвіду, який я здобула у Словаччині, в Брюсселі мене призначили працювати з країнами, які прагнуть стати членами НАТО. Моя роль полягала в підтримці та консультуванні тих країн, які ми називаємо країнами-претендентами. Я працювала з Албанією, Хорватією та Чорногорією. Під моєю відповідальністю також були інші балканські країни: Сербія і Боснія та Герцеговина. Ці країни не обов’язково хочуть вступити до НАТО, але ми розширюємо з ними партнерство. Минулого року я приєдналася до прес-служби НАТО, і, мушу визнати, це була найважча робота в моєму житті. З одного боку у вас є журналісти. З іншого — прес-служба. Метою є спільна робота. Звичайно, журналісти дуже цікаві, у них багато питань, і вони хочуть відповідей. Якщо їм не подобається відповідь, вони знову до вас приходять. Наша робота полягала в тому, щоб забезпечити журналістам відповіді, які містять у собі факти. Ми повинні надавати лише правдиву інформацію або визнавати перед журналістами, що відповіді у нас немає. Ми не можемо придумати відповідь.

1 березня 2017 року я прибула до України, щоб працювати у представництві НАТО. Мій термін роботи тут — 3 роки. Наше представництво тут було створене 20 років тому, у травні 1997-го. Тоді ми готували дуже важливий документ між НАТО та Україною і саме для цього створили представництво. Цей документ називається «Хартія про Особливе партнерство між НАТО та Україною». Її було підписано 9 липня 1997 року. Цієї неділі ми святкуємо 20-річчя підписання (розмова відбулася 5 липня — ред.). Наше представництво створили за кілька місяців до підписання Статуту, щоб підготувати організаційну структуру, яка могла б надавати всі відповіді на запитання про документ, що їх могли б поставити журналісти та члени громадянського суспільства. Планувалося, що представництво буде місцем, куди звертатимуться люди, які хотітимуть дізнатися більше про хартію.

«...ВАЖЛИВО ЗРОЗУМІТИ, ЧОМУ НАТО БУЛО СТВОРЕНО»

— Я можу порівняти план Маршалла з відновлення Європи зі створенням НАТО. Перший — це економічний план, а НАТО — його військовий варіант. Спочатку ми мали 12 членів: Канада, США, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург та інші. Поступово організація зростала. У 1952 році до Альянсу приєдналися Греція та Туреччина. Причини були простими, але стратегічними. Як ви знаєте, протягом історії Греція та Туреччина ворогували. Краще було б посадити їх разом за одним столом, щоб НАТО міг стежити за ними. А по-друге, Греція та Туреччина, якщо дивитись на карту, утворюють південно-східний кордон НАТО. Це були фронтові держави НАТО з Радянським Союзом. 1952 року Федеративна Республіка Німеччина стала членом НАТО. Ви можете уявити, наскільки важливим було це рішення, зважаючи на роль Німеччини у Другій світовій війні. У 1982 році Іспанія приєдналася до НАТО після розпаду режиму Франко. І на тому було все — на багато років. До самого кінця холодної війни НАТО нараховував 17 членів.

Існує стереотип про те, що НАТО було створено як відповідь на виклики холодної війни, як противагу Варшавському договору. Якщо подивитися на історію, ці заяви не знайдуть підтвердження. Вони неправдиві. Перший історичний факт полягає в тому, що Варшавський договір було створено у 1955 році, через 6 років після НАТО. По-друге, президент Ейзенхауер та інші керувалися бажанням об’єднати європейські та північноамериканські військові сили. У 1948 році, коли обговорювалася ідея створення НАТО, не було холодної війни. Тільки після того, як усе більше країн потрапили під вплив комуністичної ідеології і створили свій військовий союз — Варшавський договір — тоді й почалася холодна війна. Насправді важливо зрозуміти, чому НАТО було створено. Надто просто керуватися стереотипами. Я сама не знала багато про Альянс до того, як почала з ним працювати. На щастя, країнам НАТО та країнам Варшавського договору ніколи не довелося перейти до відкритої конфронтації. А як упала Берлінська стіна, країни Центральної та Східної Європи змогли почати, якщо дозволите так сказати, новий сезон. Комунізм відходив у кожній країні, які одна за одною вони відмовлялися від нього, аж поки СРСР не розпався і не постали незалежні країни.

«...І ЧОМУ АЛЬЯНС ПОТРІБЕН ЗАРАЗ»

— Однією з причин, що призвела до збереження НАТО, було зміцнення Європейського Союзу, у тому вигляді, як ми його знаємо тепер. Європейський Союз, у нинішньому вигляді, був повністю сформований після Маастрихтської угоди 2002 року. До того часу це була Європейська Економічна Співдружність.

Таким чином, вони вирішили розпочати процес створення того, що саме сьогодні називають Європейським Союзом, і насправді поєднати всі аспекти політики країн: економічний, грошовий, фіскальний, створити спільну Європу, Шенгенський простір... а також започаткувати перемовини про спільну зовнішню політику та співпрацю в галузі безпеки.

Отже, ми гадали, що, паралельно посиливши НАТО, ми матимемо дві організації на європейському континенті, які продовжували б проект, започаткований після Другої світової війни, і зміна цих основних інституцій сучасності відображатиме зміну сучасної європейської політики. Отже зі зміцненням ЄС НАТО вирішив наслідувати його приклад.

Другий чинник полягав у тому, що американські уряди ставали все більш прихильними до нового НАТО, яке відображало нову геополітичну реальність Європи. Це був кінець каденції Джорджа Буша-старшого. І майбутній новий президент Білл Клінтон, його радники та люди, залучені до його кампанії, такі, як Мадлен Олбрайт, були надзвичайно прихильними до НАТО й підтримували ідею розширення. Із обранням Білла Клінтона позиція про-НАТО стала частиною зовнішньої політики США.

Але був і третій чинник, котрий визначив збереження НАТО, і він, напевно, найважливіший. Це війни, які почалися спершу в Хорватії наприкінці 1991 і 1992 рр., а після того — в Боснії та Герцеговині, з 1992-го по 1995 рік. Ми побачили, що на європейському континенті виникла дуже складна ситуація, а ООН, на жаль, не змогла владнати конфлікт. Ніхто не міг прийти і владнати ситуацію за допомогою військової сили. Американці були тоді зайняті в Кувейті та Іраку і вважали, що це європейська проблема, тому нею мають займатися європейці. Але Європейський Союз — чи та організація, що йому передувала, — на той час не мав військової спроможності. Отже, нічого не міг зробити. І всі звернулися до НАТО.

У  НАТО заявили, що ніколи раніше не робили нічого схожого. Протягом шістдесяти років наші війська залишалися на нашій території, щоб захистити наших громадян від країн Варшавського договору чи будь-якого іншого нападу.

До 1994 року НАТО ніколи не використовував збройні сили за межами власної території. Але в Боснії та Герцеговині ситуація все погіршувалася. Тоді у Сребрениці відбулася жахлива трагедія. Усього за два дні сербські збройні сили вбили вісім тисяч боснійських чоловіків і хлопчиків, і терпець міжнародного співтовариства урвався, американський президент оголосив безпольотну зону і розпочав військову операцію в Боснії та Герцеговині.

Тож ми повинні змінюватися, щоб відповідати викликам сьогодення, — і НАТО також мали змінитися.

ПРО ТРАНСФОРМАЦІЮ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО АЛЬЯНСУ

— Перш за все, ми змінили на наш погляд на світ. Тепер ми не казали, мовляв, є лише наша територія, Північна Атлантика, США, Канада, інші країни-учасниці, і ми не зважаємо на решту світу. Нам довелося відкрити свої горизонти.

Постало питання — що робити з країнами Центральної та Східної Європи, які якраз переживають перехідний період? І тоді ми запропонували створити спеціальну партнерську програму. Всі країни можуть долучитися до програми партнерства з НАТО, яка з 1994 року називається програмою «Партнерство заради миру». І до неї приєдналися всі країни: Словаччина, Польща, Хорватія, всі країни колишнього СРСР, включно з Білоруссю та Росією, геть усі.

А задумом цієї програми партнерства заради миру було те, що ми в НАТО можемо підтримувати кожну країну і допомагати їй, якщо вони цього бажають, у реформі армії. Тому що ми передусім займаємося армією. Ми не Світовий банк, ми не міжнародний трибунал у Гаазі. Ми — військова організація. Тож ми найкраще знаємося на військових стандартах, на тренуваннях та організації війська.

Тому ми запропонували допомогу всім цим країнам. Ми також дали їм можливість прийти до нас і проконсультуватися з політичних питань.

ПРО ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ НАТО І СТАТТЮ 5

— Зараз НАТО має 29 держав-учасниць. Останній член НАТО, Чорногорія, приєднався до нас лише два тижні тому. Це організація, яка досі функціонує на тих самих основних принципах, за якими була створена.

По-перше, всі держави-члени мають однакову вагу, один голос. Коли ми приймаємо рішення, усі рішення приймаються консенсусом — це означає, що всі мають погодитися. Тобто якщо навіть одна із 29 країн не погоджується, ми не можемо прийняти це рішення.

Звичайно, це дуже важко працювати із 29 учасниками. Звісно, було набагато простіше, коли було країн 12. Але це наріжний камінь структури НАТО.І я можу вас запевнити, щоб усі 29 країн на чомусь погодилися, щоразу відбувається дуже складний процес дипломатичних переговорів — особливо, якщо справа стосується чутливих зовнішньополітичних або безпекових питань Другий принцип полягає в тому, що в нас є стаття 5.

По-друге, стаття 5, яка є частиною нашої Хартії НАТО, закладає підвалини колективної оборони. Що це означає? Якщо на одну державу-учасницю нападуть, всі інші держави будуть її підтримувати. Ця формула є основою НАТО. За всі роки існування НАТО статтю 5 використали лише одного разу, після теракту проти Всесвітнього торгового центру у Нью-Йорку та Пентагону 11 вересня 2001 року.

Існують різні рівні підтримки, що її може надати держава-учасниця, коли йдеться про статтю 5. Основна підтримка — політична. Країна, на яку напали, має озвучити, яку допомогу вона потребує. Чи потрібна їм військова допомога, чи кораблі, літаки тощо. Ми використовуємо статтю 5, щоб показати нашим супротивникам, що ми готові захищати союзників. Наприклад, Сполучені Штати не зазначили конкретної підтримки, якої вони потребували б одразу після 11 вересня. Однак за два роки вони попросили союзницької підтримки в Афганістані. У 2003 році НАТО розпочала свою найбільшу — і, певно, найдальшу — операцію, створивши МССБ (Міжнародні сили сприяння безпеці), котрі були там 10 років. Після закінчення операції Афганістан все ще не став безпечною територією. Тоді держави-учасниці ухвалили рішення залишитися в Афганістані, але змінити характер операції, перетворити її на навчальну. Тепер країни-союзники взяли на себе зобов’язання відправляти військових, щоби тренувати і готувати афганські збройні сили, які були знищені ще на початку радянського вторгнення в країну.

ПРО ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ ТА АЛЬЯСНОМ

— Ще в 1990-х роках Україна, як і багато інших країн Східної та Центральної Європи, долучилася до діалогу з НАТО у рамках програми «Партнерство заради миру». Це дозволило Україні консультуватися у політичних питаннях та співпрацювати у військових справах, зокрема навчаннях. У 1997 році Україна підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, яка проголосила, що обидві сторони угоди взяли на себе зобов’язання поглиблювати співпрацю. Україна вважала, що їй потрібна додаткова допомога від НАТО у справах реформування армії, яку вона успадкувала від радянських часів, однак навіть тоді було передчасно обговорювати членство України в НАТО. На той час Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина та країни Балтії чітко висловили своє бажання стати членами НАТО, однак Україна ще не вважала членство в НАТО кінцевою метою. Альянс не мав нічого проти цього. Він створив спеціальний форум для України, який називається Комісією Україна — НАТО. І це забезпечило відносно привілейоване становище України, яка тоді була єдиною країною з таким статусом. Цей статус дозволяв залучати Україну до зустрічей із Північноатлантичною радою, найвищим органом прийняття рішень. Ніхто більше не мав тоді таких привілеїв, навіть Росія. Ми зустрічалися з представниками інших країн, але для цих зустрічей не існувало окремої організаційної структури, як у випадку з Україною. Ми могли зустрітися з прем’єр-міністром Албанії, президентом Грузії, президентом Вірменії — але такі зустрічі могли відбутися всього раз на рік, якщо їм пощастить. З Росією подібну структуру ми створили лише ув 2002 році.

ПРО «СВІТЛІ Й ТЕМНІ СМУГИ» У ВІДНОСИНАХ...

— І, будьмо відверті, стосунки між НАТО та Україною не завжди були позитивними. Були світлі й темні смуги в самій Україні. Різні українські лідери мали різні погляди щодо того, наскільки Україна має бути пов’язаною з НАТО. Іноді Україна висловлювала зацікавленість у членстві, але були часи, коли ні. Деякі політики навіть пішли на те, щоб у конституції проголосити Україну військово-нейтральною державою. І часом НАТО не дуже розумів, чого хоче Україна, і що вам потрібно саме від нас. Ми дуже відкриті. Якщо ви хочете більше співпрацювати, це чудово. Якщо ви хочете менше співпрацювати — гаразд, у нас є 30 інших країн, про які потрібно подбати. Тим не менш, усі ці роки наше представництво було відкрите, функціонувала Комісія Україна — НАТО, українські військові й далі прибували на навчання до НАТО, Україна продовжувала підтримувати місії НАТО по всьому світу. Дивно, що, з одного боку, ми мали постійне практичне співробітництво, але не мали його на політичному рівні. Після Революції Гідності ставлення помітно змінилося. Стосунки, які ми сьогодні маємо, — одні з найважливіших для нас у Альянсі. Україна отримує найбільшу підтримку з-поміж усіх наших країн-партнерів. А ми маємо партнерські стосунки з понад 30-ма країнами: Іраком, Йорданією, ОАЕ, Єгиптом, Алжиром, Тунісом тощо. Україна є найпершим нашим партнером серед усіх цих країн, коли йдеться практичний вимір підтримки. Ми створили кілька цільових фондів. Це означає, що різні країни вкладають гроші у спільний кошик, з якого ми потім платимо за різні речі. Ми даємо гроші на за логістику для Збройних сил України: радіо, супутники тощо. На військовому жаргоні це називається C4 (командування, управління, зв’язок та комп’ютери). У нас також є цільовий фонд для допомоги та медичної реабілітації поранених солдатів. У нас є ще один цільовий фонд для психологічної реабілітації ветеранів АТО. Інший трастовий фонд допомагає із кібербезпекою. У понеділок НАТО направить першу кіберлабораторію до України.

ЩО ОЗНАЧАЄ ПЛАН ДІЙ ЩОДО ЧЛЕНСТВА В НАТО

— На якому ми зараз етапі? Одного разу, у 2008 році, Україна звернулася до НАТО з проханням розглянути її заявку на членство. Того року на саміті НАТО в Бухаресті країни-учасниці вирішили не надавати План дій щодо членства (ПДЧ) Україні. Оскільки всі рішення в НАТО приймають консенсусом, ми, на жаль, не змогли досягти цього тоді, у 2008 році. Після того президент України заявив, що краще для України залишатися нейтральною, щоби зберегти рівновагу.

Ви, можливо, читали, що не так давно Верховна Рада офіційно закріпила в законодавстві, що членство в НАТО є однією з зовнішньополітичних цілей України. Це зовсім не означає, що Україна офіційно попросила про членство в НАТО. Журналісти мають звертати на це увагу, ми повинні бути обережними щодо того, як про це пишемо. Ми вітаємо те, що українські парламентарі вирішили спробувати вступити до Альянсу. Це показує, що Україна серйозно ставиться до своїх реформ та до стосунків із ЄС та НАТО. Це хороша новина, одначе вона не означає, що Україна офіційно звернулася до нас із заявкою про членство в НАТО. Я не знаю, що відбудеться завтра, але на сьогоднішній день Україна офіційно не просила НАТО приєднатися до Альянсу.

У СЕРЕДНЬОМУ, ЩОБ СТАТИ ЧЛЕНОМ АЛЬЯНСУ, ПОТРІБНО 5—8 РОКІВ

— Як це має відбутися? Уряд України — швидше за все, Президент — повинен буде надіслати офіційний запит про вступ до НАТО, щоб отримати ПДЧ. Тоді всі 29 держав-учасниць візьмуть цього листа і розпочнуть дискусії. Це займе багато часу, аж доки вони не дійдуть консенсусу. Це трапляється з кожною заявкою. Це серйозна справа. Якщо всі країни приймуть пропозицію України, то ваша країна отримає ПДЧ. На практиці це означає, що щорічно в Україну навідуватиметься велика делегація НАТО для спостереження за прогресом. Вони будуть ретельно переглядати хід виконання кожної угоди, тому що НАТО хоче переконатися, що кожен член відповідально ставиться до своїх обов’язків. НАТО дивитиметься на кількість танків, військових пенсіонерів, полковників, якість спецслужб. Важливо також пересвідчитися, що Україна може давати раду секретній інформації. Ми будемо буквально дивитись на все. У середньому, щоб стати членом Альянсу, потрібно 5—8 років. Але конкретних термінів немає, і заявка не втратить чинність, якщо ви не вкладетеся у якийсь час.

Марія НИТКА: — Наскільки реальними є шанси України стати членом НАТО сьогодні та що потрібно для цього зробити?

Б.М.: — Відповідно до нашої Хартії від 1949 року, кожна європейська демократична країна з відкритою економікою має право на членство в Альянсі. Україна може подати заявку на участь у будь-який час. Питання в тому, чи нинішні країни-члени НАТО готові прийняти цю заявку України щодо членства. А вони можуть домовитися лише консенсусом. Я не знаю лише, чи погодяться країни-учасниці. Однак, чесно кажучи, мене часто про це запитують. І мені здається, що у нинішній ситуації, коли Крим окупований, а на сході України триває війна, залишається не дуже багато шансів на позитивну реакцію країн-членів НАТО щодо можливого приєднання України до Альянсу. Окрім того, в історії НАТО немає прецеденту, коли б ми долучили до нас країну, частину території якої окупувала інша країна. Цього просто ніколи не траплялося в історії раніше. У нас немає прикладу, з яким ми можемо порівняти. Активний конфлікт на вашій території... Я думаю, це буде дуже складно. Це моя особиста думка.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ...

Оксана СКІЛЬСЬКА: — У 2015 році уряд України підписав Меморандум про співпрацю з НАТО у стратегічних комунікаціях. Наскільки ефективною є ця співпраця?

Б.М.: — Стратегічна комунікація — це зараз дуже модне слово в усьому світі, але що воно насправді означає? Все насправді дуже просто. Це означає те, що головні учасники інституції говорять одним голосом. Стратегічну комунікацію може застосовувати будь-яка урядова чи приватна установа, чи навіть громадська організація. Для прикладу, розповім, як це працює в НАТО.

У Кундузі стався нещасний випадок, коли НАТО здійснили авіаудар, який випадково зачепив лікарню «Лікарів без кордонів». І стратегічна комунікація полягає в тому, що солдати в Кундузі, їхні командувачі в Кабулі, штаб у Нідерландах, Генеральний секретар НАТО, й американські військові, які відповідали за літак, усі казали одне й те ж саме.

Отже, якщо у вас є важливе політичне рішення, яке потрібно повідомити людям. Важливо, щоб президент, міністр закордонних справ, міністр оборони, третій секретар у вашому посольстві в Бельгії — щоб вони всі разом дотримувалися цього рішення і говорили одні й ті ж речі про це політичне рішення.

Отже, стратегічна комунікація полягає в тому, щоб пов’язати всіх людей, які мають говорити зі ЗМІ, з різних установ, посадити їх в одній конференц-залі, як ми сидимо зараз, і обговорювати все таким чином: гаразд, які п’ять найважливіших речей відбуваються цього тижня в Україні, про які нам слід говорити? Це можуть бути питання економіки, оборони, міжнародної дипломатії, чи новий указ, що його має підписати президент.

Тоді ви обговорюєте, що та як ви хочете повідомити: наприклад, про новий закон, що змінює офіційне найменування ATO. Отже, таким чином усі знатимуть, що відбувається, хто відповідає за те, що має бути сказано, про що ви хочете сказати, що саме має почути український народ чи світ... Ось і все.

Але для цього має відбутися велика культурна зміна — і, чесно кажучи, не тільки в Україні, а й у багатьох інших країнах, включно з моєю рідною Словаччиною.

Спочатку потрібно змінити світогляд, тоді вам потрібно запустити цей процес та створити організаційну структуру. Ви маєте визначити ключові міністерства, відповідальні за ті чи інші питання, ви маєте змінити ваш підхід — визнати, що стратегічна комунікація важлива, і що вона є невід’ємною частиною роботи.

Я думаю, що ми досягли досить багато чого в цьому питанні за останні 2 роки. Звичайно, ще багато треба зробити, щоб усі люди, щоденно залучені до процесу, звикли до нього. Але на це потрібен час, бо не настільки складно створити систему, як складно переконати людей, змусити їх прийняти стратегічну комунікацію як частину своєї природи.

Наше представництво провело багато тренінгів із стратегічних комунікацій, ми навчали понад 200 державних службовців та військових із різних установ, і ми плануємо продовжувати ці тренінги.

Україна — це велика країна, і дуже важливо, щоб ми спілкувалися про НАТО, про Україну, не тільки в Києві, а й за його межами.

ПРО КАМПАНІЮ «ДВАДЦЯТЬ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРІЙ»

— Отже, що ми робимо, коли приїжджаємо до різних українських міст? Зазвичай ми знаходимо місце і проводимо зустріч із місцевими журналістами. Ми організовуємо невеликий круглий стіл із місцевими журналістами, ми зустрічаємося з представниками місцевих органів самоврядування та місцевим громадянським суспільством. Якщо в місті є університет, я завжди даю лекцію, зустрічаюся зі студентами. Таким чином я влаштовую собі невелику екскурсію Україною. Крім того, ми також працюємо з різними партнерами щодо підготовки більших конференцій, які пов’язані не тільки з НАТО, а й із питаннями безпеки чи зовнішньої політики. Більшість із таких конференцій, на жаль, відбувається в Києві, але в кожній країні є столиця, і це завжди так.

Ось чому ми намагаємося вийти за межі Києва, і ми зараз готуємо невелику відеокампанію — я буду дуже рада, якщо ви допоможете нам її поширити в соціальних медіа. Це кампанія, яка називається «Двадцять українських історій». Її задум полягає в тому, що ми спілкуємося з двадцятьма українцями, яким Альянс допоміг тим чи іншим чином. Тож вони самі скажуть, що для них означає НАТО, опишуть власний досвід із НАТО. Зокрема ми взяли інтерв’ю в деяких учасників команди Invictus, збірної України серед поранених ветеранів війни, що представлятимуть Україну на іграх Invictus у Торонто.

НАТО підтримує їхні тренування, ми оплатимо їм авіаквитки до Канади. І ми будемо далі підтримувати їх у майбутньому. Тож ми поговоримо з кимось із них. Ми будемо говорити, наприклад, із випускником вашої школи минулого року. Ми будемо говорити з деякими колегами-військовими, які навчилися англійської, бо НАТО забезпечив їм навчання мови. Ми розшукали різних людей, які за ці всі роки співпрацювали з НАТО. Мені здається, що це цікавий невеличкий проект, який допоможе нам показати, що Альянс присутній тут заради українського народу, що ми провели велику роботу в Україні за ці двадцять років — і важливо відзначити, що співпраця була дуже глибокою. Тому що іноді ми настільки зайняті повсякденними справами, що нам бракує часу, щоби пояснити, що ми тут робимо насправді.

«ВИ ЗМОЖЕТЕ ДОПОМОГТИ СФОРМУВАТИ ДУМКУ ІНШИХ ПРО ВАШУ КРАЇНУ»

Любов РИБАЛКО: — Газета «День» завжди підтримувала стосунки між Україною та НАТО, а зі свого боку, Центр документації та інформації НАТО в Україні другий рік поспіль підтримує Літню школу журналістики «Дня». Чому ви вирішили приєднатись до цього проекту?

Б.М.: — Так, ми підтримували цей проект минулого року і підтримуємо цього. Для нас такий та інші подібні проекти є важливими. Вони дають нам можливість поговорити з тими, хто в майбутньому впливатиме на прийняття рішень чи на громадську думку. Станете ви всі журналістами чи ні, це не має аж такого значення. Ви можете стати підприємцем, військовим кореспондентом на радіо. Ви всі однаково відіграватимете певну роль у житті українського суспільства, ви зможете допомогти сформувати думку інших про вашу країну. І ми переконані, що спілкуючись із такими людьми, як ви, ми маємо змогу пояснити, хто ми такі та що робимо. Ви не зобов’язані любити нас — ви, можливо, не підтримуєте НАТО. І ми не бачимо в цьому нічого поганого.

Але для нас важливо, щоб ми мали можливість пояснити, хто ми такі та що ми робимо. Щоб у нас не було хибних історій або дезінформації, бо тоді стає дуже складно повернутися до людей і пояснити їм, що відбувається насправді та що є правдою — особливо в сучасному світі, де панує неправда, що дуже неприємно.

Сенс такого роду проектів — це робота з молодими людьми, з майбутніми поколіннями. Ми також підтримуємо не тільки ваш зв’язок із НАТО, а й усю вашу програму, яка, на мою думку, дуже важлива і дуже цікава, бо вона допомагає вам зустріти різних визначних людей у тих чи інших сферах життя — в уряді, бізнесі, економіці, культурі. Я вважаю це унікальною можливістю.

Ви вчитеся бути журналістами і вас запрошує до себе відоме видання — знову-таки, ми приділяємо багато уваги журналістам. Ми не можемо обійтися без журналістів, вони не зможуть обійтися без нас. Ці симбіотичні стосунки, які ми маємо побудувати між журналістами та установами — єдиний можливий шлях боротьби з цією пропагандою, з цією, вибачте на різкому слові, нісенітницею, яку поширюють певні джерела.

Літня школа журналістики діє за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Антон СЕСТРІЦИН, Марина ЛІБЕРТ, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments