Найбільша честь, яку може зробити людині історія, - це нагородити її званням миротворця.
Річард Ніксон, 37-й Президент Сполучених Штатів Америки

Гарна міна при поганій грі

Путін, схоже, усвідомлює, що турки введуть у район Карабаху стільки військ, скільки вважатимуть за потрібне, і нічого російський контингент з ними зробити не зможе
18 листопада, 2020 - 19:24
ФОТО REUTERS

Володимир Путін дав велике інтерв’ю з проблеми Нагірного Карабаху. Російський президент наполягав, що «понад чотири тисячі осіб загинуло, тільки за офіційними даними. Насправді, я думаю, більше». Цифри, прямо скажемо, дивні. Офіційних даних про втрати азербайджанської армії немає досі. З вірменської ж боку офіційно досі Міністерством охорони здоров’я визнано наявність 2317 убитих, причому йдеться лише про тіла, які пройшли судмедекспертизу. Армія ж Нагірного Карабаху визнає наявність 1 383 загиблих. Неофіційні дані представників опозиції свідчать про мінімум 4750 убитих, і це лише з вірменської сторони.

Настільки ж неточний Путін і тоді, коли говорить про передісторію нинішньої війни: «Я змушений нагадати, що все це почалося вже далекого 1988 року, коли відбулися зіткнення на етнічному підгрунті в азербайджанському місті Сумгаїті. Тоді постраждало цивільне населення, вірменське, потім ці події перекинулися на Нагірний Карабах». Насправді все було з точністю до навпаки. Різанина вірменів у Сумгаїті, в якій брали активну участь азербайджанські біженці з Вірменії, відбулася вже після загострення карабаського конфлікту, який почався з того, що 20 лютого 1988 року сесія обласної Ради народних депутатів Нагірно-Карабаської автономної області в Степанакерті прийняла звернення до Верховних Рад Азербайджанської та Вірменської РСР і СРСР з проханням дозволити вихід НКАО зі складу Азербайджану та її приєднання до Вірменії. 22 лютого біля вірменського населеного пункту Аскеран на території НКАО відбулося перше зіткнення з використанням вогнепальної зброї між натовпом азербайджанців з Агдама, що прямував у Степанакерт для «наведення порядку», міліцейсько-військовими кордонами, виставленими на їхньому шляху, й місцевим населенням. Погроми ж у Сумгаїті почалися тільки 27 лютого.

Головну провину за карабаський конфлікт Путін покладає на «тодішнє керівництво Радянського Союзу», яке «не відреагувало належним чином на події, що відбуваються». Хоча Володимир Володимирович при цьому не говорить, а як саме мав реагувати Михайло Горбачов на те, що відбувається. Можливо, нинішній російський президент вважає, що тоді необхідно було застосувати силу, придушивши виступи як вірменських, так і азербайджанських націоналістів. Але, як ми пам’ятаємо, пізніше Горбачов спробував йти цим шляхом, ввівши війська до Баку. Це призвело до численних жертв, але не запобігло ні розвалу СРСР, ні подальшому розвитку карабаського конфлікту, який переріс у Першу карабаську війну. Ось у чому можна погодитися з Путіним, то це в тому, що в карабаському конфлікті «це речі тонкі, тут я не хочу займати чиюсь сторону, хто там правий, хто винен, зараз узагалі неможливо сказати». Зате кінець цієї ж фрази є лише добрим побажанням, без конкретних ідей щодо того, як усе це можна було виконати: «... навести порядок потрібно було, захистити людей треба було, цивільне населення. Цього зроблено не було. І тоді вірмени самі взялися за зброю, і почався цей затяжний, по суті справи, багаторічний конфлікт...»

У майбутнє Путін дивиться досить оптимістично: «...Припинилися бойові дії й, що дуже важливо, домовилися про розблокування всіх транспортних комунікацій, відновлення економічних зв’язків, — на мій погляд, це надзвичайно важливо, й це створює хорошу базу для нормалізації відносин на тривалу перспективу». Насправді до нормалізації вірмено-азербайджанських відносин ще дуже далеко. У Вірменії зараз переважають реваншистські настрої, а в Азербайджані — ейфорія від перемоги, і до відновлення економічних зв’язків між двома країнами й пошуку компромісу у вигляді якоїсь автономії Нагірного Карабаху ще дуже далеко.

З приводу статусу Нагірного Карабаху Путін заявив: «Ми домовилися про те, що ми зберігаємо статус-кво, на сьогоднішній день наявний стан. Що буде далі — це треба буде вирішити в майбутньому або майбутнім керівникам, майбутнім учасникам цього процесу. Але, на мій погляд, якщо будуть створені умови для нормального життя, для відновлення відносин між Вірменією і Азербайджаном, між людьми на побутовому рівні, особливо в зоні конфлікту, то це створить умови й для визначення статусу Карабаху». Сказане знову більше схоже на прекраснодушні побажання, що мало співвідносяться з реальністю. Дуже важко уявити собі якусь нормалізацію вірмено-азербайджанських відносин без врегулювання питання про статус Нагірного Карабаху. Поки що дійсність виглядає досить похмуро. Через п’ять років російські миротворці, швидше за все, підуть з Карабаху, й Азербайджан без проблем займе територію, що залишилася під вірменським контролем, яку в нинішніх кордонах практично неможливо захистити і яку на той час, швидше за все, слідом за миротворцями покине майже все вірменське населення. Вірменська ж армія за п’ять років ніяк не досягне паритету з азербайджанською.

Здається, головне завдання Путіна в цьому інтерв’ю — це якось утихомирити й заспокоїти вірмен. І за логікою він мав би бути зацікавленим у збереженні при владі уряду Нікола Пашиняна, оскільки його повалення опозицією загрожує розривом угоди про перемир’я й відновленням бойових дій, під час яких шанси Вірменії утримати Карабах дорівнюватимуть нулю. Кремль же зацікавлений у тому, щоб Азербайджан не міг встановити повний контроль над бунтівною вірменської автономією, і в регіоні залишилися б російські миротворці. Однак у Путіна зберігається ірраціональна ненависть до Пашіняна як до «породження вірменського майдану», і він постарався глибше втопити свого клієнта, розповівши, під приводом необхідності зняти з вірменського прем’єра звинувачення в зраді, що нібито в розпал війни Вірменії пропонувалися набагато кращі умови для перемир’я, але Пашинян відмовився їх підписати: «Що стосується міста Шуша, то це питання виникло під час цього конфлікту, під час цієї кризи. Дійсно, це було, але було в якому контексті? 19-20 жовтня у мене відбулася серія телефонних переговорів як з президентом Алієвим, так і з прем’єр-міністром Пашіняном. І тоді збройні сили Азербайджану повернули собі контроль над незначною частиною, південною частиною Карабаху. У цілому мені вдалося переконати президента Алієва в тому, що можна припинити бойові дії, але обов’язковою умовою з його боку було повернення біженців, зокрема до міста Шуша.

Несподівано для мене позиція наших вірменських партнерів була сформульована таким чином, що це для них неприйнятно. І прем’єр Пашинян мені прямо сказав, що бачить в цьому загрозу для інтересів Вірменії та Карабаху. Мені зараз не дуже зрозуміло, в чому ця загроза була б, маю на увазі, що передбачалося повернення мирних громадян при збереженні контролю з вірменської сторони над цією частиною території Карабаху, зокрема  над Шушею, й маючи на увазі наявність наших миротворців, про що ми вже тоді домовлялися і з Вірменією, і з Азербайджаном. І мені прем’єр тоді сказав: «Ні, ми не можемо на це піти. Ми боротимемося. Воюватимемо». Тому й звинувачення на його адресу про якусь зраду не мають під собою ніяких підстав. Інша справа — правильно це було чи неправильно, це інше питання, але тут і мови бути не може ні про яку зраду».

Важко сказати, наскільки правильно Путін викладає тут перебіг переговорів. Адже на той час азербайджанські війська не просто зайняли невелику частину Нагірного Карабаху, а повністю прорвали вірменську оборону на півдні. Тому важко уявити собі, що Алієв погодився б на перемир’я без того, щоб до міста Шуша, яке має важливе символічне й культурне значення для азербайджанців, не були б введені нехай і обмежені сили азербайджанських військ. Та й важко уявити, що азербайджанські біженці почали б повертатися до Шуші при збереженні там вірменської адміністрації.

Путіна, безсумнівно, хвилює майбутнє прибуття до Карабаху турецьких військ (парламент Туреччини ухвалив відповідне рішення, як і Рада Федерації щодо російських миротворців). При цьому їхня чисельність ніяк не регламентується й може становити й 2 тис., й 5 тис., й 10 тис. осіб. Володимир Володимирович у зв’язку з цим стверджував, що роль Туреччини в регіоні та її підтримка Азербайджану — «це геополітичні наслідки розвалу Радянського Союзу». Цікаво, а як можна було зберегти СРСР, якщо там уже на повну силу вирували міжнаціональні конфлікти? І ще Путін примирливо зауважив: «Можна будь-які давати оцінки діям Туреччини, але важко звинуватити Туреччину в порушенні міжнародного права... Мені все-таки, здається, вдалося переконати і наших турецьких партнерів, і наших колег в Азербайджані в тому, що не треба створювати умови або передумови для руйнування наших домовленостей, такі умови, які б провокували одну з договірних сторін на якісь крайні заходи й крайні дії».

Фактично тут російський президент робить гарну міну при поганій грі. Він, схоже, усвідомлює, що турки введуть у район Карабаху стільки військ, скільки вважатимуть за потрібне, й нічого нечисленний російський миротворчий контингент, що залежить від ненадійного постачання через Грузію, з ними зробити не зможе.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 
Рубрика: