Про деконструкцію міфів

9 — 11 березня в Парижі відбулась міжнародна конференція «Шоа в Україні. Нові перспективи трагедії ХХ століття». Як зазначено на сайті Українського інституту національної пам’яті, метою конференції є просування оновлених знань та відкритої дискусії щодо трагічних подій Голокосту. «Історія Голокосту досі є не досить відомою і ускладнює стосунки між євреями та українцями як в Україні, так і за кордоном — особливо у Франції, де чорна легенда щодо українського антисемітизму має глибоке коріння після процесу над убивцею Симона Петлюри 1926 року», — йдеться в повідомленні.

Зокрема, участь у конференції взяли голова Асоціації єврейських громадських організацій та громад України Йозеф Зісельс, директор часопису «Ї» Тарас Возняк, директор російського бюро журналу Politique Diplomatic Галина Аккерман, голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович та багато інших відомих діячів.

«День» звернувся до учасників конференції з проханням розповісти, які теми обговорюються на конференції, й пояснити її значення.

«...КРОК НА ДОВГОМУ Й ТЯЖКОМУ ШЛЯХУ ПРИМИРЕННЯ»

Йосиф ЗIСЕЛЬС, голова Асоціації єврейських громадських організацій та громад України:

— Організаторами конференції були Філіп де Лара (університет «Париж-2») та Галина Аккерман (Європейський форум для України). Я запропонував організатором одночасно з конференцією провести «круглий стіл» по проблемах примирення між народами. Крім мене, учасниками «круглого столу» були Леонід Фінберг, Костянтин Сігов, Тарас Возняк та Володимир В’ятрович. Метою ж конференції було зібрати дослідників з теми «Голокост в Україні», зокрема молодих вчених, чиї праці на тему Голокосту ще маловідомі. Я запропонував складну тему розробки концепції процесу примирення шляхом зменшення складової міжнаціонального конфлікту та переведення дискурсу із взаємних звинувачень у внутрішній культурний процес всередині етнічних спільнот. Крім того, підсилення в цьому внутрішньому дискурсі самокритичної складової. На мою думку, примирення — це шлях народів назустріч один одному, де кожен із них проходить свій відрізок шляху, по дорозі позбуваючись ілюзій у поглядах на власну історію та стереотипів у поглядах на історію інших народів. Цей захід — тільки один крок на довгому й тяжкому шляху примирення.

КИЇВ. БАБИН ЯР / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СТВОРЕННЯ МЕМОРІАЛУ В БАБИНОМУ ЯРУ МАЄ БУТИ ЕЛЕМЕНТОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, голова Інституту національної пам’яті України:

— Ця конференція була присвячена дуже важливому питанню, яке потребує детальнішого вивчення. Місце проведення — Париж — важливе, з огляду на те, що Франція — одна з тих країн, яка досі дивиться на Україну крізь призму російської пропаганди, і ми розуміємо, що одним з елементів цієї російської пропаганди є представлення українців, українського національного руху, минулого — як антисемітського. Через це спростування таких міфів має бути надзвичайно важливим для Франції.

У конференції взяли участь науковці з України, США, Ізраїлю та Франції. Я вважаю, що конференція вийшла дуже вдалою, і хотілося б, щоб такого роду конференції проводилися й відбувалися в Україні та інших країнах світу.

Найбільш суперечливим моментом виявилось те, що ще перед початком конференції деякі, так би мовити, історики розгорнули дуже активну кампанію. Вони зверталися до університетів, де відбувалася це конференція, зокрема до Сорбонни, з тим, що не можна проводити таку конференцію, наприклад, тому що участь у ній братимуть такі історики, як Володимир В’ятрович, який начебто є ревізіоністом і заперечує Голокост. Насправді була потужна інформаційна кампанія проти цієї конференції та мене особисто. Я вдячний організаторам Галині Аккерман та Філіпу де Лара, які таки провели цю конференцію і показали, що надзвичайно важливо в дискусіях на важкі теми зберігати науковий формат і не піддаватися впливу політичних чинників.

На самій конференції була досить цікава, жвава та радше наукова дискусія, яка є корисною для пізнання нового.

Найперше необхідно відзначити таку річ. Різного роду дослідження засвідчують, що Україна не належить до тих країн, які є лідерами в антисемітизмі. Часто в Україні рівень антисемітизму нижчий, аніж у деяких західноєвропейських країнах. Але конференція була зосереджена на минулому — XX столітті. Ми говорили про трагічні події, пов’язані з Голокостом.

Щодо експозиції в «Яд Вашем», де українців зображено такими, що здійснюють погроми проти євреїв під час Другої світової війни. Я вважаю, що потрібно бути обережними з національними узагальненнями, які, на жаль, присутні. Ми не маємо права звинувачувати всю національну спільноту, в цьому разі — я маю на увазі українців. Ми повинні називати конкретні прізвища тих людей, які брали участь у Голокості та конкретні формації, але в жодному разі не стверджувати про всіх українців, що нібито вони брали участь у Голокості.

Між іншим, моя тема була присвячена програмі ідеології Організації українських націоналістів щодо єврейського питання, і у своїй доповіді я зазначив, що це питання не знайшло особливого відображення в програмі ідеології ОУН. Це, до речі, свідчить про різницю між ОУНівцями та нацистами, де єврейське питання було одним із ключових. І відповідно, якісь спроби приписати ОУНівцям програмний антисемітизм і спроби говорити про те, що начебто ОУН своєю метою вважала участь у Голокості, є абсолютним упередженням і не відповідає історичній правді.

Вірити в те, що одна виїзна конференція може змінити упередження, які існують десятиліттями, було б дуже наївно. Хоча навіть одна конференція — це крок назустріч правді й до того, щоб поступово проводити деконструкцію міфів.

Ми в Інституті національної пам’яті звернулися в «Яд Вашем» з пропозицією створити спеціальну робочу групу істориків на зразок тієї, що існує у нас із нашими польськими колегами для дослідження складних питань українсько-єврейських відносин. Поки що ми не отримали відповіді, але сподіваємося, що вона буде позитивною, і я переконаний, що робота такої групи — необхідна.

Я також вважаю, що створення меморіалу в Бабиному Яру має бути елементом української державної політики пам’яті, і очевидно, що Україна на державному рівні повинна долучитися до цього. Із цього приводу у вересні минулого року під час відзначення 75-х роковин Бабиного Яру була заява від імені Президента України Петра Порошенка.

«МИ СПРОБУВАЛИ ДАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ВІДПОВІДЬ НА НЕПРАВДИВЕ ЗВИНУВАЧЕННЯ УКРАЇНЦІВ У ВБИВСТВІ ЄВРЕЇВ»

Галина АККЕРМАН, директор російського бюро журнала Politique Internationale:

— Це були два пов’язаних між собою заходи. По-перше, круглий стіл з національного примирення і особливо з примирення між етнічними українцями і етнічними євреями, між якими стоять роки нерозуміння і проблем, пов’язаних в першу чергу з радянською пропагандою з приводу Шоа-Голокосту, яка намагалася показати, що значна кількість українців брала участь у знищенні євреїв.

Таким чином, ми хотіли залишити дебати про минуле історії і зосередитись на тому, що сьогодні життя євреїв в Україні повністю вільне. І цілий ряд учасників, наприклад дуже відомий видавець і громадський діяч Леонід Фінберг, розповідав про те, як після десятиліть радянської влади, коли фактично вся єврейська культура була заборонена, ентузіасти викопували єврейське минуле України, видавали книжки, які ніколи не видавалися, оприлюднювали фото, які ніколи не були відомі, публікували  українською і російською мовами спадщину єврейської думки на Заході.

Круглий стіл проходив з ініціативи одного з керівників українського єврейства Йосифа Зісельса, який проводить величезну роботу. Вже кілька років він організовує табори толерантності, де українські, єврейські, татарські, російські діти вчаться жити разом і, головне, пізнавати культуру, звичаї, обряди, історію одне одного. Це важлива річ для будівництва єдиної політичної української нації. Ось саме в цьому ключі ми проводили цей круглий стіл.

Щодо самої конференції, то вона тривала два з половиною дні і була присвячена вивченню не лише Голокосту в Україні, а й усьому, що йому передувало, і тому, що відбувалося після, а саме систематичному замовчуванню Шоа — Голокосту в усіх радянських ЗМІ, у підручниках тощо. Тобто ми намагалися, не приховуючи важких сторінок історії, все-таки дати якусь повну і по можливості об’єктивну картину того, що відбувалося тоді і спробувати зрозуміти, хто за що конкретно відповідав, тому що виявляється звинувачення бандерівців досі слугують виправданням антиукраїнської політики. Цей момент потребує дуже значних пояснень, і можна бачити, хто конкретно, коли і до якої міри, в чому підтримував німців і хто не підтримував. Сам національно-визвольний рух  досить сильно еволюціонував з 1920-х років до його повного знищення в 1950-ті роки. Тому ми хотіли створити більш конкретну картину того, що відбувалося тоді.

На жаль, у нас не залишилося часу для загальної дискусії та якихось завершальних висновків. У нас були науковці з Америки, Ізраїлю, Великої Британії, Нідерландів і, звичайно, багато українських науковців, тому ми просто не вклалися в регламент.

На конференції ухвалили рішення видати ці матеріали. В Україні це робитиме «Дух і Літера» або осередок єврейських студій при Києво-Могилянській академії. У Франції ми видамо цю збірку матеріалів французькою.

Хочу зазначити, що нас сильно критикували за те, що ми запросили українського історика, директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. На нього йде просто облава і, зокрема, з боку наукової громадськості, і це, звичайно, спонсорується, я думаю, Росією. З В’ятровичем, зрозуміло, не всі згодні, але мені здається, що плюралістичний підхід до матеріалу вимагає того, щоб різні погляди були представлені. Оскільки всі архіви в Україні відкриті, тоді будь-яка людина може  ознайомиться з тими або іншими матеріалами. Мені здається, фальсифікувати історію, як деякі звинувачують В’ятровича, стає досить важко. А ось оцінки, інтерпретації можуть бути, природно, різними.

Я сподіваюся, що саме така плюралістична збірка буде опублікована протягом року після цієї конференції, вона для багатьох багато спірних питань просто прояснить.

Мене взагалі надзвичайно дивує те, що в єврейських західних колах часто-густо існує негативне ставлення до України. Я можу його пояснити лише старою укоріненою радянською пропагандою. Тому що мусується той самий міф, коріння якого сягає ще середини 1940-х років, коли різні групи націоналістів боролися зі встановленням радянської влади в Західній Україні. Тоді для українців це була друга окупація і, звичайно, вони реально вбивали радянських солдатів і офіцерів, партійних чиновників. Я думаю, що пробачити їм не можуть не вбивства євреїв, а саме те, що вони боролися з радянською владою в ті ж 1940-і роки.

Тоді існував єврейський антифашистський комітет, який очолював відомий актор Соломон Міхоелс, якого сам Сталін 1948 року наказав убити, коли почалася кампанія цькування євреїв, відома під назвою боротьба з космополітизмом.

Тоді, за роки війни, Міхоелс та інші  члени єврейського антифашистського комітету встановили дуже сильні зв’язки з громадами Америки, Канади, Англії та інших країн, де були євреї і які не перебували під гітлерівською окупацією. Вони збирали гроші для допомоги Радянському Союзу. Саме через них було запущено цю дезінформацію про те, що всі, хто б’ється з радянською владою — це колишні поліцаї, які брали участь у вбивстві євреїв. Хоча якщо поглянути на склад людей, які билися в лавах національного руху в партизанських загонах в кінці війни, то більшість з них, можливо, взагалі не мала жодного відношення до переслідування і знищення євреїв.

Ми спробували дати якусь інтелектуальну відповідь на неправдиве звинувачення українців у вбивстві євреїв і спробувати конкретно розібратися, хто що робив і хто в чому винен. Це спростовує міф, на якому грунтується сьогоднішня радянська пропаганда.

Мені як експертові важливо дивитися російське телебачення. І що я бачу. Ті, хто бореться за український Донбас, — це нацики, іншого слова у них немає. Ті, хто при владі в Києві, для них хунта, а то, що сталося на Майдані, — державний переворот. І виходить, ті ж націоналісти, які сьогодні при владі і які здійснили держпереворот, і намагаються битися з народом Донбасу, я повторюю російську термінологію — вони ж спадкоємці тих самих бандерівців та інших націоналістів, які билися з  радянською владою на боці німців. Розумієте, що суто академічним, цілком шляхетним заходом  ми влучили в головний больовий нерв.

І в результаті виявилось, що на нас теж просто нацькували всіх собак. Один американський науковець арабського походження Тарік Амар, звичайно, напевно, головний захисник євреїв, запустив якийсь колективний лист. Якась жінка-дослідник на пенсії написала книгу на підтримку вбивці Петлюри, а тепер ще і пропагує Захара Прилєпіна. Вона перевела його книгу про Донбас і теж звинувачує нас мало не в нацизмі.

За кілька днів до конференції такий собі Едуард Долинський, який заявляє, що він є главою єврейського українського комітету, написав мені листа у «Фейсбук» у личку, в якому  вимагав прибрати з конференції В’ятровича, «інакше у вас буде міжнародний скандал». Звичайно, я йому навіть відповідати не стала. Але деякий скандал все-таки вийшов. Долинський опублікував в маленькій  такий собі газетці The Times of Israel статтю «Ревізіоніст в Сорбонні», яка в основному сконцентрована на В’ятровичі. Пізніше статтю передрукував Russia Today, а звідти це пішло гуляти  різними конспірологічними колами у Франції.

Підтримали цю кампанію кілька науковців, які професійно дуже сильно пов’язані з  Росією. І як наслідок, керівництво тих наукових університетських організацій, які брали участь у влаштуванні  цієї конференції, отримало шквал різних листів, заяв, скарг тощо. Але, слава богу, ніхто не здався, нічого не було  скасовано, конференція відбувалася, матеріали будуть надруковані. Сподіваюся, що своєю роботою ми зробили якийсь внесок у розвінчання глибоко вкорінених радянських міфів про причетність українців до масових вбивств євреїв за часів Голокосту.