Про відповідальність російської еліти-2
Геннадій БУРБУЛІС: Виступ путчистів я визначаю як «політичний Чорнобиль радянської тоталітарної системи»
Продовження. Початок в №146, 17.08.2016 р.
Завтра виповнюється 25-а річниця силової спроби збереження Радянського Союзу членами ГКЧП. Геннадій Бурбуліс — «сірий кардинал» Росії періоду першої каденції президентства Бориса Єльцина і найвпливовіша людина з його соратників на момент путчу обіймав посаду Державного секретаря Росії. «День» запитав його, чому у ГКЧП-істів не вийшло, попри контроль над силовиками.
«ПОЗИЦІЯ ГКЧП-ІСТІВ БУЛА НЕКОНСТИТУЦІЙНОЮ І ПРОТИЗАКОННОЮ ...»
— На 20 серпня було призначено підписання в Кремлі нового договору Союзу суверенних держав. Бажаючи завадити цій можливості еволюційно-правової трансформації радянської імперії, консервативна частина союзного керівництва оголосила про створення ГКЧП. Виступ путчистів я визначаю як «політичний Чорнобиль радянської тоталітарної системи». Він суперечив усій логіці історичного процесу, їхня позиція була неконституційною і протизаконною, а дії злочинними. Але з політософського погляду це були люди, які відстоювали свої переконання, а точніше, свою глибоку і наївну віру в те, що Радянський Союз треба зберігати за будь-яку ціну.
— Що зупинило серпневий путч? Люди, страх перед неминучим покаранням?..
— Усе вкупі. Я виокремлюю три визначальні чинники. Найважливішим було, звичайно, «живе кільце», коли десятки тисяч людей — не лише з Москви, а й з багатьох регіонів Росії — добровільно вийшли на захист Білого дому, просто відчувши небезпеку перевороту. Історично це видатне явище, коли люди йшли захищати свою гідність і тим самим право на свободу і власний вибір. Особливу роль відіграло звернення до громадян Росії — дух і суть тексту, який ми склали рано вранці на дачі у Бориса Миколайовича і який телефоном передавали до обласних і республіканських центрів. І, нарешті, — рішучість самого Єльцина, його політична інтуїція.
Незабаром після того, як ми приїхали в Білий дім, де розміщувалася резиденція президента, уряду і Верховної Ради СРСР, на набережній перед головним входом з’явилася перша колона танків. Борис Миколайович, дізнавшись, що люди, які зібралися біля Білого дому, зупинили колону, а деякі екіпажі відкрили люки і спілкуються з ними, негайно відправився туди, не звертаючи уваги на наші застереження про ризик, про небезпеку провокацій і ймовірну стрільбу снайперів. Підійшовши до колони, він тут же почав підійматися на танк. Танкісти йому подали руки, і вже через мить на танку, який приїхав по-військовому блокувати президента, з’явився сам Єльцин.
Слідом за ним забралися і я, і охорона, і кілька депутатів, хто був поруч. Єльцин зачитав звернення: «Ми маємо справу з правим реакційним антиконституційним переворотом ...» А через півгодини по всьому світу телеканали транслювали ці кадри з формулюванням: «Єльцин і військові, які перейшли на бік людей, що зібралися, на танку — символі мілітаризованої імперії — проголошують свою непокору гекачепістам». Таким чином, і «живе кільце» — люди, що вийшли на захист Білого дому, і Єльцин, на весь світ проголосили нашу позицію, і ЗМІ всього світу відіграли ключову роль.
«ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ РОЗПОЧАЛАСЯ ПІД ЧАС ПРЕЗИДЕНТСТВА ЄЛЬЦИНА»
— Епоха першого президента Російської Федерації, принаймні її початок, асоціюється з демократизацією. Коли й чому відбулася контрреволюція?
— Девальвація реформаторських завоювань і внутрішні метаморфози Бориса Єльцина розпочалися дещо раніше чергових виборів президента 1996 року. Слід розуміти, яке колосальне навантаження переніс Єльцин-реформатор наприкінці 1980-х — початку 1990-х років. Постійне внутрішнє оновлення в процесі освоєння нових для нього цінностей, напружені вибори, історично принципові референдуми, щоденна боротьба з опонентами і колосальна особиста відповідальність за проведення реформ у спустошеній і розореній країні.
У моїй долі і в житті країни було два Єльцина. Перший — безумовний лідер, історичний перетворювач, переконаний реформатор, народна довіра до якого дала змогу розпочати радикальні реформи, конче потрібні за кризової ситуації. Але його підкосили і змінили дві події. Кульмінація дуже глибокої конституційної кризи у вересні—жовтні 1993 року, коли по Москві роз’їжджали озброєні бунтівники, атакуючи державні установи й телецентр в Останкіно, від яких довелося силоміць звільняти будівлю Верховної Ради. Знаменно, що вже у грудні всенародним голосуванням було прийнято нову Конституцію Росії (єльцинська Конституція) й обрано перший парламент. І друге — війна в Чечні з листопада 1994 року, коли силовики переконали президента, що за кілька днів можна розв’язати проблему чеченського сепаратизму і більше до неї не повертатися. Борис Миколайович дуже переживав, що воєнні дії в Чечні затяглися, були неефективними і кон’юнктурними. Душевна особливість особистості Єльцина полягала в тому, що, будучи видатним політиком і реформатором прагматичного типу, він водночас був переконаним пацифістом, людиною співчутливою і милосердною. Необхідність віддавати накази про боєві дії стала для нього тяжким випробуванням і глибокою душевною раною.
Історично було б правильним для Бориса Єльцина не брати участі у виборах 1996 року, але на нього знову зробили ставку. Він переміг у другому турі під загрозою комуністичного реваншу в особі Зюганова, але був уже в усіх сенсах хворою людиною. Відтоді розпочинається повільне згасання Єльцина як харизматичного і ефективного глави держави, з’являються лукаві й небезпечні вислови: «Цар Борис», «Не царська це справа, Борисе Миколайовичу...»
Початок розмови з Геннадієм Бурбулісом – про одну із найважливіших і переломних угод ХХ століття, причини реставрації імперськості кремлівським режимом і про шанси на мерітократичну модернізацію – у матеріалі "Про відповідальність російської еліти" (перша частина).
