Невідво­рот­ний хід бут­тя ве­де нас від ба­га­ть­ох тра­диційних цінно­с­тей. Та я вірю, що ми до них обовяз­ко­во по­вер­не­мо­ся
Іван Миколайчук, український актор, кінорежисер, сценарист

Чому ми бідні? Бо неосвічені

Про деякі ілюзії та прості істини
22 квітня, 1999 - 00:00


Кращого місця для заможного життя людей, як у нашій країні, годі й бажати — недарма її територія з давніх-давен була жаданою для близьких і дальніх сусідів та всіляких чужинців. Природні ресурси України не гірші, ніж у Франції, Німеччині, Італії і Великій Британії, а громадяни України не мають якихось разючих відмінностей від громадян цих країн.

В Україні 1995 року валовий національний продукт (ВНП) на душу населення (оцінка за паритетом купівельної спроможності) становив $2400, а у Франції — $21030, або у 8,8 разу більше, у Німеччині — $20070, або у 8,4 разу більше, в Італії — $19870, або у 8,3 разу більше, у Великій Британії — $19260, або у 8 разів більше. Порівняйте ці приголомшуючі цифри: наскільки ми бідніші за громадян названих вище країн, де живуть зовні такі ж люди, як і ми, а природні ресурси не кращі за наші. Щоб трохи підсолодити пілюлю, скажу, що ми входимо в групу країн з середнім рівнем доходів (щоправда, в підгрупу з доходом нижче середнього), і в Європі 1995 року були ще бідніші країни — Албанія, Азербайджан, Вірменія, Боснія й Герцеговина, Грузія.

Однією з головних причин такого становища, на моє глибоке переконання, є те, що люди важко й болісно розлучаються з деякими ілюзіями, особливо якщо вони були в полоні цих ілюзій тривалий час. Так, із сумом і жалем доводиться спостерігати, як значна кількість людей, зокрема, на перший погляд, розумних, повільно звільняються від переконання, що устрій, який в основу своєї економічної моделі кладе суспільну власність на засоби виробництва (землю також), ефективніше суспільства, побудованого на приватній власності. Порівняймо рівні життя у двох колишніх німецьких, двох корейських, двох китайських державах, у прибалтійських країнах, Фінляндії. А з іншого боку, мільйони померлих від голоду на українських чорноземах... Це все беззаперечні факти неспроможності того соціалізму, який, як стверджували вожді КПРС, «победил полностью и окончательно», зробити своїх громадян хоча б такими заможними, як їхні сусіди по європейському континенту.

Крім наведеної, є ще принаймні три ілюзії, які, на мій погляд, заважають підвищити рівень життя наших громадян і які до цього часу не визначені в суспільстві як ілюзії.

Насамперед до них слід віднести усталену думку, що за своєю працелюбністю українці перевершують усіх сусідів, що вони мають якусь навіть патологічну працелюбність. Це, на мою думку, дуже велике перебільшення. Любов до праці, працелюбність могла сформуватися лише в людей, які десятиліття, а то й століття працювали в основному на себе, або коли праця належним чином оплачувалася. На жаль, так історично склалося, що українці майже завжди на когось працювали або безоплатно, або за дуже мізерну плату. Кріпацтво, тобто рабство, в Україні було скасовано лише 1861 року. На той час європейські країни навіть забули про невільницьку працю. Колгоспники, а їх в Україні було понад 60% від усього населення за радянських часів (до 60-х років), були також фактично кріпаками — права на вільний переїзд в іншу місцевість вони були позбавлені, бо не мали паспортів, а замість грошей отримували так звані «трудодні». У промисловості в складі заробітної плати тривалий час значну частку становили не гроші, а облігації «відбудови» та «розвитку», які фактично були пустими папірцями. То звідки ж у громадян України могла сформуватися та виняткова працелюбність? Додатковим «підтвердженням» такої «любові» до праці може слугувати кількість святкових (неробочих) днів у нашому календарі, кількість днів наших офіційних відпусток тощо.

По-друге, великою ілюзією є наше переконання, що освітній рівень населення України дуже високий і не відрізняється від рівня розвинутих країн. За результатами одного з анкетувань, так вважають понад 80% опитуваних.

За індексом рівня освіченості Україна значно відстає від рівня розвинутих країн (за розрахунками ООН). При цьому слід зауважити, що розрахунки виконані на базі даних, наданих Україною. І це має пояснення — практично в усіх розвинутих європейських країнах тривалість повної середньої освіти становить 12—13 років. Її отримує понад 80% дітей. В Україні повна загальна середня освіта до цього часу — лише 10 років, і її отримує, за розрахунками, не більше 70% дітей. До цього слід додати, що освітній потенціал країн накопичується віками. А у переважній більшості європейських країн закони про обов'язкову освіту були ухвалені ще в минулому столітті. Навіть 1930 року неписьменних у віці від 10 років і старше в Україні налічувалось понад 30%.

Третя ілюзія стосується якості навчання в наших закладах освіти. Численні зустрічі з керівниками регіональних освітянських управлінських структур, вищих закладів освіти дають підстави для висновку, що переважна їх більшість щиро вірить у те, що рівень підготовки наших випускників навіть вищий, ніж в розвинутих країнах. Як аргумент наводилися дані про перемоги наших учнів, студентів у різних міжнародних предметних олімпіадах, про успішну працю деяких наших фахівців за кордоном тощо.

Ми самі себе запевнюємо, що наші інженери кращі за інженерів, підготовлених в європейських навчальних закладах. Та які ж наші автомобілі, трактори, комбайни, телевізори, пральні машини, меблі, взуття, одяг тощо, тобто товари для людей, а не для вбивства людей, за своєю якістю, матеріало- та енергоємністю можуть конкурувати з відповідними товарами європейських виробництв? В Україні на $1 ВВП використовується електроенергії в нафтовому еквіваленті в 7—12 разів більше, ніж у промислово розвинутих країнах (дані за 1994 рік). Хіба можна сподіватися, що наша продукція буде дешевшою за імпортну, і говорити про високий рівень підготовки наших інженерів?

Ми маємо лікарів у розрахунку на кількість населення значно більше, ніж в розвинутих країнах (1993 року на одного лікаря в Україні припадало 259 осіб, а в країнах з високим рівнем розвитку людського потенціалу — 342 особи), і в той же час в Україні коефіцієнти материнської і дитячої смертності, тобто показники, що в першу чергу залежать від кількості та кваліфікації лікарів, багаторазово перевищують відповідні показники промислово розвинутих країн.

І такі приклади можна наводити й наводити... В Україні фактично немає галузі народного господарства, яка б за показниками ефективності, якості, конкурентоспроможності була на рівні промислово розвинутих країн. Більше того, навіть у такій суто «українській» сфері, як агропромисловий комплекс, розбіжності показників вражаючі. Так, в Україні розорані землі 1994 р. становили 59% від загальної території, тоді як у Франції — 35%, Німеччині — 34%, Великій Британії — 25%, Італії — 40%. У сільському господарстві України працює 20% від усіх трудових ресурсів, у Франції — 5%, Німеччині — 4%, Великій Британії — 2%, Італії — 9%. І ось за таких умов на наших чудових землях 1994 р. урожайність основних сільськогосподарських культур (пшениця, жито, кукурудза, картопля, цукрові буряки) була в 2—3,5 разу менша, ніж у порівнюваних країнах. Загальні обсяги виробництва м'яса того ж року були в 2,3 разу менші, ніж у Франції; в 2,2 разу менші, ніж у Німеччині; на 23,2% менші, ніж у Великій Британії; на 51,2% менші, ніж в Італії; масла — на 72% менші, ніж у Франції; на 79,1% меншi, ніж у Німеччині; в 2,4 разу менші, ніж у Великій Британії; цукру — на 49,3% менші, ніж у Франції; на 18% менші, ніж у Німеччині. Слід підкреслити, що приблизно такі розбіжності в показниках були не лише 1994 р. Після наведених даних не важко зробити висновки про якість підготовки наших агрономів, інших фахівців АПК.

Нарешті, «ефективність» діяльності наших народних обранців, працівників органів виконавчої влади різного рівня також можна розглядати як приклад їх освіченості та кваліфікації, як якісний результат діяльності закладів освіти.

Як записано в дуже давній і мудрій книзі, все вже було... Україна не перша країна, яка на крутому зламі своєї історії з муками шукає причини, через які вона відстала від сусідів в своєму розвитку, та розмірковує над шляхами подолання цієї відсталості. При всій неповторності становища в кожній країні є такі загальні передумови для всіх країн, без врахування яких успіху не досягнути.

Головною з них є з давніх-давен відома істина — щоб заможно жити, треба, перш за все, дуже багато працювати. Згадайте Західну Німеччину одразу після війни. На щастя, для цієї країни знайшлася людина, Людвіг Ерхард, яка не стала співчувати переможеному народу, не стала загравати з виборцями задля тимчасової вигоди, а сміливо й відверто сказала своїм співвітчизникам про їхню провину перед людством за те, що дали себе ошукати, що повірили ілюзії націонал-соціалізму, і що ліквідувати наслідки тієї страшної катастрофи німці можуть лише шляхом тяжкої, наполегливої роботи протягом багатьох років.

Наші численні партії, їхні політичні лідери, виходячи зі своїх кон'юнктурних, недалекоглядних потреб і наближення виборів, щоб не розгнівити ненароком виборців, запевняють їх, що вони й працьовиті, й розумні, а в їхній бідності винні влада, політичні опоненти, Міжнародний валютний фонд і т.ін. Це, на мій погляд, безперспективна політика. Тільки тоді, коли більшістю населення опанує розуміння, що заможне життя громадян і країни залежить передусім від їхньої праці, можна очікувати на таке життя. І основне завдання політиків — забезпечити умови для такої праці, переконати громадян у справедливості цієї простої істини.

Вінстону Черчiллю приписують вислів, що демократія — дуже недосконала система організації суспільного життя, але, на жаль, кращої до цього часу людство не вигадало. Трохи перефразовуючи його слова, можна сказати, що сучасні моделі ринкової економіки дуже жорстокі, майже безжалісні для окремих громадян або груп громадян, проте їх ефективність перевищує всі відомі до цього часу економічні моделі. Якраз ринкові механізми найліпше сприяють створенню, формуванню об'єктивних умов для наполегливої та ефективної праці.

Але наші «досягнення» в конкурентній боротьбі товарів як на нашому, так і на зовнішніх ринках, переконливо свідчать про необхідність реформ в освіті. Нам треба добре усвідомити: освічені громадяни, якщо вони освічені по-справжньому, не можуть працювати менш ефективно, ніж такі ж випускники в сусідніх країнах. Отже слід суттєво поліпшити якість підготовки молодих людей до практичної діяльності, усвідомивши тісний зв'язок між рівнем кваліфікації трудових ресурсів і обсягом ВВП, тобто між продуктивністю праці й рівнем заможності.

На Заході є поширений вислів — якщо ти такий розумний, то чому бідний? Тобто, якщо ми такі працьовиті та освічені, як самі про себе думаємо, та ще й переконуємо інших у цьому, то чому ми так живемо? В Україні аналогічний вислів сформульовано дещо прямолінійніше. «Чому ми бідні? Бо дурні!!» Дуже хотілося б, щоб така жорстока істина була правильною стосовно все меншої й меншої кількості наших громадян.

Переконаний, що створення в суспільстві атмосфери всенародного прагнення до європейського рівня освіченості, до світової якості підготовки робітничих кадрів і фахівців можна сміливо розглядати як одну з небагатьох ідей, що мають всі підстави претендувати на звання національної ідеї. Вона ж повинна стати однією з головних складових програм кандидатів у президенти України, свого роду мірилом розуміння кандидатом світових тенденцій людського розвитку.

Юрій ВІТРЕНКО
Газета: 
Рубрика: 



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ