Фіскальний фальшСтарт

Нова влада продовжує фонтанувати ідеями, зокрема в податковій сфері, які в разі їх реалізації можуть лише погіршити стан і без того передкризової вітчизняної економіки. Різні новації, наприклад обов’язковість використання малим бізнесом касових апаратів чи запровадження загального декларування доходів домогосподарствами (винятково з фіскальною метою), можуть лише поглибити «тіньовий» економічний сектор. На жаль, із цієї серії — нещодавно зареєстрований у ВР законопроект від нардепа Олександра Дубінського щодо впровадження прогресивної шкали оподаткування доходів фізосіб.

Стисло — про зазначену пропозицію. Ідеться про зміни до Податкового кодексу, якими запроваджуватимуться три ставки оподаткування фізосіб (ПДФО): 18% — якщо доходи особи не перевищують десятикратного розміру мінімальної щомісячної заробітної плати, встановленої законом для такого місяця (зараз   — 47 230 грн); 36% — якщо дохід перевищує десятикратний розмір мінімальної зарплати, але менший від двадцятикратного її розміру (від 47 230 грн до 94 460 грн); 54% — якщо база оподаткування перевищує двадцятикратний розмір мінімальної зарплати (понад 94 460 грн.).

Нині ж в Україні діє єдина ставка ПДФО — 18% (так звана пропорційна, або «плоска» шкала оподаткування). Плюс — із зарплати найманого працівника стягується 1,5% військового збору і 22% єдиного соціального внеску (ЄСВ). Ці податки і збори, як правило, оплачує до бюджету роботодавець, будучи податковим агентом. Інакше кажучи, останній формально сплачує податки за працівника, який зазвичай не знає, на що саме витрачаються ці кошти, сприймаючи ці податки як тяжкий оброк з боку держави.

Тоді як, скажімо, в США найманому робітнику на руки видається вся зарплата разом із податками, які він переказує до бюджету самостійно. Це формує адекватне ставлення до фіскальних платежів та високу свідомість щодо необхідності їх сплачувати. Пересічний американець сумлінно сплачує податки з розумінням того, що ці гроші йдуть не на корупційний «дерибан» чиновниками-крадіями, а на надання громадянам державою якісних та ефективних публічних послуг (справедливі суди, надійні оборона та правопорядок, прозора система державного адміністрування, якісні освіта і медицина тощо).

ЧОМУ «ПРОГРЕСИВНЕ» ОПОДАТКУВАННЯ НЕ НА ЧАСІ?

Втім, повернімось до новації пана Дубінського, яку він, звісна річ, пояснює значним поширенням прогресивної системи оподаткування у світі і, зокрема, в Європейському Союзі. Мовляв, у більшості країн ЄС діє саме така модель стягнення ПДФО. Тобто нам знову пропонується механічно приміряти і носити єдино правильні «капелюшки Європи», які часто ніяк не пасують нашій економіці й нерідко лише пригнічують її.

До того ж, народний депутат традиційно апелює до соціальної справедливості. Мовляв, багаті люди заплатять до держбюджету за бідних, котрі за рахунок грошей «багатіїв» отримають більший «шмат» бюджетного «пирога» у вигляді щедрих соціальних послуг. Та чи справді наслідки новації відповідатимуть шляхетній меті досягнення соціальної справедливості? А не матимуть зворотний руйнівний ефект у наших доволі непростих реаліях, за яких значна частка державних коштів банально розкрадається через численні корупційні схеми? І чи здійснив автор законопроекту хоча б мінімальний аналіз та економічний прогноз щодо ймовірних негативних наслідків? Скоріше за все, ні.

Водночас, слід зауважити, що ця «реформаторська новація» — геть не оригінальна. Адже ще 2012 року у неї був попередник, який сьогодні є чи не найбільшим ворогом чинної влади. Це не хто інший, як Петро Порошенко, котрий вісім років тому, будучи тоді звичайним бізнесменом, прорік на Давоському форумі: «Збільшення розриву між багатими і бідними у світі не залишає альтернативи зростанню оподаткування багатих. В Україні для цього є всі необхідні передумови і мотивації, немає політичної волі. Я думаю, вона з’явиться... Треба запроваджувати податок на майно і робити в цих умовах прогресивну шкалу податку на доходи фізичних осіб».

І ось така «політична воля», схоже, в Україні з’явилася. Тож чи бачить хто-небудь ще хоч якусь «ідеологічну» різницю між нинішньою владою та її постмайданними попередниками? Виглядає так, що — в сенсі безсоромного популізму — жодної різниці немає.

Проте навіть екс-президент України Петро Порошенко тоді в Давосі все ж таки не утримався від серйозного застереження: «Потрібно скорочувати розрив між багатими і бідними, але при цьому всьому не дати піти фінансовим потокам у тінь».

Та, схоже, нинішня влада зі своїм «турборежимом» і «парадом» сумнівно-притомних ініціатив навряд чи зважатиме на будь-які фактори ризику, аби лише повернути втрачені рейтинги і довіру з боку народної більшості. А відтак швидке й беззастережне впровадження прогресивної шкали податків на доходи фізосіб, з високою ймовірністю, призведе до ще більшої «тінізації» української економіки. Поясню, чому.

По-перше, жодного позитивного ефекту прогресивна система оподаткування ні на вітчизняну економіку, ні на перерозподіл соціальних благ не справить, оскільки не передбачає жодного зниження податкового тиску на найманих працівників, інших громадян та й, власне, на бізнес. Насправді, ж навантаження на фонд заробітної плати сягає в Україні аж 41,5%. Тобто, щоб найманий працівник отримав на руки 1000 гривень, потрібно заплатити 415 грн загальної суми податків (майже половину від сукупного доходу!). Та чи мотивуватиме роботодавця робити «білою» зарплату працівника розміром, скажімо, вище 47       230 грн, якщо треба буде відраховувати до бюджету майже 60% від її розміру? Чи ми вже в країні розв’язали проблему з тіньовою зайнятістю і досягли європейського рівня зарплат?

Насправді ж, відсутність ефективних економічних стимулів у країні призводить до того, що переважна більшість підприємців надають перевагу податковій «оптимізації» зарплатного фонду навіть за нинішнього розміру ПДФО. Адже вони знають, виходячи зі свого досвіду, що за нинішнього рівня корупції та відсутності покарання нечистих на руку чиновників розмір сплачених податків аж ніяк не вплине на зростання якості публічних, правоохоронних, судових, антимонопольних, освітніх, медичних, соціальних та всіх інших державних послуг. А дієвих стимулів для виходу «із тіні» держава так і не надає... Водночас, за свіжим зізнанням самого прем’єр-міністра України Олексія Гончарука, кожен п’ятий українець працює без офіційного оформлення. При цьому маємо одну з найнижчих мінімальних зарплат в Європі. А за даними Держстату, трудовий дохід до 20 тисяч гривень мають аж 93% українських найманих працівників. То що ж, будемо виводити із тіні зарплати, не знижуючи, а навпаки — підвищуючи податки?! Результат не складно передбачити: високі «білі» зарплати (які у нас і так нечисленні) приватний бізнес, скоріше за все, знизить удвічі-втричі — аж до мінімальних, щоби оптимізувати ПДФО до тих же таки 18%. При цьому український бюджет недоотримає коштів із податку на доходи фізосіб, які в Україні становлять близько 12% від усіх податкових надходжень.

По-друге, адепти прогресивної шкали оподаткування мотивують її впровадження тим, що, мовляв, бюджет отримуватиме більше грошей внаслідок оподаткування високих зарплат топ-чиновників. Нібито останні аж ніяк не зможуть «оптимізувати» податки. Ця теза не витримує жодної критики, адже тим самим виправдовуються «космічні» зарплати нафтогазових, укрзалізничних та інших «керманичів» у тотально бідній країні. Насправді ж, ставка у цих чиновників має бути, скажімо, вищою за мінімальну зарплату в 20—30 разів. Проте винагороду (преміальні та інші доплати) у кілька, а то й кількасот мільйонів гривень має виплачувати держава винятково за конкретний та визначний результат в очолюваній ними сфері. А якщо житлова інфраструктура або вантажні вагони на залізниці, даруйте, продовжують «дихати на ладан», то такі чиновники не мають заслуговувати навіть на отримання зарплати за ставкою. Якщо ж державний керівник справді заслужив на високу винагороду, скажімо, в один мільйон гривень, то нічого страшного не буде, якщо він заплатить 18% ПДФО до бюджету — адже це буде солідна сума у 200 тис. грн (чого не скажеш про податки з низьких зарплат, до яких, скоріше за все, буде вдаватися бізнес із впровадженням прогресивної шкали оподаткування).

По-третє, платники податків повинні розуміти, з чого саме стягуються фіскальні платежі і як їм виконувати свої податкові зобов’язання — як це, скажімо, розуміють громадяни США, країн Британської Співдружності, провідних держав ЄС. Українці мають чітко знати, коли і де їм сплачувати податки, а також — відстежувати зв’язок між фіскальним навантаженням та якістю суспільних благ і послуг, які отримують від держави. Доки цього не буде, прогресивну шкалу оподаткування впроваджувати немає жодного сенсу. Адже, що насправді отримує український платник податків? Наведу лише пару прикладів.

Скажімо, людині роблять операцію в державній лікарні: при цьому вона платить власними коштами за саму хірургію, за необхідні ліки, бинти для перев’язки, за додаткове медичне піклування — практично за все. Водночас громадянин постійно фінансує своїми податками «безкоштовну» медицину. Та куди насправді ці гроші вивітрилися?

Ще один приклад. Частина ЄСВ, яка стягується із зарплати найманих працівників, надходить до Фонду страхування із тимчасової втрати працездатності. На жаль, за нашими даними, в Україні вже стало системою, коли людина, яка перебуває на тривалому лікарняному після операції або через хронічну хворобу, не може отримати належні їй страхові виплати місяцями (а іноді й роками)   — оскільки нібито у спеціалізованому фонді хронічно «не вистачає коштів». Але куди вони діваються?!

Подібних прикладів можна наводити безліч. Тож виникає природне запитання: за що українці мають платити підвищені податки за прогресивною шкалою? І чи будуть наймані працівники та приватний бізнес їх платити взагалі, якщо перейдуть в економічну «тінь» або до інших податкових юрисдикцій з ліберальнішими умовами? Наприклад, до Болгарії (де ПДФО — 10%), Литви (15%), Румунії (16%). Чи, може, до сусідньої Білорусі, де цей податок становить 13%, або до Казахстану (10%). До речі, навіть за прогресивної шкали оподаткування у Франції чи Іспанії держава менше, ніж в Україні, забирає до бюджету в осіб, чия зарплата нижча на чверть від середньої зарплати (у Франції — 14% із доходу, в Іспанії — 12%).

По-четверте, прихильники прогресивної шкали оподаткування лукавлять, коли кажуть про те, що цей формат є нібито безальтернативним, оскільки переважає в більшості країн ЄС. Адже в країнах Центральної та Південної Європи, тобто в молодих державах-членах Євросоюзу, здебільшого працює якраз «пласка» система оподаткування з фіксованою ставкою. І це не випадково, позаяк у країнах з перехідною економікою та низькою податковою культурою така система виявляється найефективнішою.

Разом з тим, в Україні існує безліч способів, як ухилитися від нововведень «слуг народу». Наприклад, багаті люди можуть перевести частину бізнесу, юридичну особу до іншої країни з більш привабливим оподаткуванням. А працівник, який отримує високу зарплату, коли дізнається про підвищення ставок, зареєструється ФОПом за третьою групою, виконуючи частину роботи в даному форматі і сплачуючи державі лише 5% податку, навіть не 18%!

ЩО ПОТРІБНО ЗАМІСТЬ «ПРОГРЕСИВКИ»

Насправді, в сенсі потуг щодо впровадження прогресивної шкали ПДФО, нинішні «реформатори» від влади почали рухати нашу традиційно-громіздку податкову систему зовсім не в той бік. Натомість, для створення успішної національної економіки в зазначеному контексті насамперед необхідно виконати, як мінімум, такі умови:

• уряд замість впровадження прогресивної шкали оподаткування (що означає фактичне підвищення податків для громадян), навпаки, має розробити програми зниження податків, спрощення податкових процедур для детінізації зарплат, провести судову реформу з метою захисту власності та самого бізнесу. Адже фіскальна політика не повинна демотивувати бізнес і найманих працівників. Натомість, справедлива податкова система в нашій країні має передбачати низькі ставки, широку фіскальну базу і максимально просту податкову звітність та адміністрування             — у форматі «держави в смартфоні». Наразі ж маємо лише «обіцянки-цяцянки», які не мають нічого спільного з реальним виходом економіки із «тіні» та покращенням інвестиційного клімату;

• прогресивну шкалу оподаткування не має бути застосовано, доки економіка не буде зростати на 5 — 7%, прямі іноземні інвестиції не досягнуть 10 млрд дол. на рік і допоки українці не стануть на ноги, отримуючи гідні «європейські» зарплати. На даному етапі сукупне фіскальне навантаження потрібно знизити з 41,5% принаймні на 5—10%. При цьому зменшення податкових надходжень до держбюджету буде компенсовано за рахунок зростання внутрішнього споживчого попиту (оскільки громадяни отримають на руки більше коштів) і, відповідно, за рахунок збільшення кількості непрямих податків (ПДВ, акцизів тощо) у структурі державного кошторису. Можливо, слід перейняти досвід Польщі, яка звільнила від ПДФО молодих працівників віком до 26 років, чия річна зарплата не перевищує еквівалента у 22        тисячі доларів США;

• необхідно використати досвід США чи Канади в сенсі отримання найманими працівниками всієї брутто-зарплати й самостійної оплати ними податків і страхових відрахувань. Тоді статус реального, а не фіктивного платника податків матимуть усі українці без винятку. І лише тоді з’явиться сенс впроваджувати загальне декларування доходів. Проте за умови існування трирічного перехідного періоду, протягом якого податкова не матиме права застосовувати до фізосіб-декларантів жорсткі податкові санкції та штрафи за дрібні й незначні порушення (скажімо, до граничної суми доходу в 500 000 грн).