«Система», поки що, переграє суспільство

8 травня в «Дні» відбувся круглий стіл на тему «Нові лідери і «ліфти» для них». У дискусії взяли участь голова Центру оборонних реформ Олександр ДАНИЛЮК, екс-директор Київського офісу Інституту Кеннана Катерина СМАГЛІЙ, співзасновник Bendukidze Free Market Center та колишній редактор журналу «Forbes Україна» Володимир ФЕДОРІН, засновник «Школи мерів», голова правління агенції «Спільні Зусилля» Руслан РОХОВ та публіцист Лариса ВОЛОШИНА.

Круглий стіл став продовженням обговорення питань, які редакція «Дня» порушила в матеріалі «Лідери з телевізора» (від 3 травня 2018 року).

Характерно, що вже лише анонс цієї публікації викликав надзвичайно бурхливу реакцію в соцмережах. Є люди, які підтримали позицію «Дня», і писали в коментарях, що це важлива дискусія. Водночас були і нервові коментарі тих, хто вже, очевидно, відвик від реального діалогу.

Ми переконані, що процес формування нових лідерів та політичних еліт — це суспільно важлива тема, а не причина персональних розборок. Тому ми настійливо пропонуємо представникам громадського сектору, хто з якихось причин не встиг висловити свою позицію, зробити це. Тому що очевидна потреба виходу на діалог іншого рівня.

СУСПІЛЬСТВО ДОРОСЛІШАЄ. Є ОЗНАКИ

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА: — Передвиборча соціологія каже: є запит на нові обличчя в політиці. Пропоную спочатку розібратися, яких нових хоче суспільство і чому.

Володимир ФЕДОРІН: — Нові обличчя в тій соціології, про яку ви кажете, — це люди, яких ще не було в політиці та яких ЗМІ не викривали в союзі зі старими політиками.

Олександр ДАНИЛЮК: — Згоден, що запит на людей, які не були частиною дефективної кланово-олігархічної системи, яка багато років видавала себе за демократію. Я не певен, що цей запит усвідомлений. Але певні ознаки дорослішання вже є. Про це свідчить той факт, що інформація про присутність у проекті буцімто громадянського сектору «Нові Лідери» Льовочкіна та Пінчука викликала хвилю обурень.

Я сумніваюся, що люди вже дозріли до розуміння, що мають самі проявляти проактивну позицію — створювати таку партію, але розуміння потреби свого представника в політиці — це вже великий крок.

А. Д.-Р.: — Якщо я вас правильно зрозуміла, то виходить, що у нас селекція нових лідерів у суспільстві знову йде від протилежного: хочемо тих, хто ні в чому не замішений, а не шукаємо тих, хто за таких гіперскладних умов робив вчинки, які ми підтримуємо і поділяємо. Руслане, на твою думку, це правильно?

Р. Р.: — Українцям потрібні не нові, а інші. Як не раз звучало в «Дні». Питання не в нових обличчях, а в новій якості політики. Цей запит не є відкриттям сьогоднішнього дня. Починаючи з двохтисячних, усі результати парламентських виборів його показували. 2000 року «Свобода» увійшла до парламенту під виглядом нових, а наступні вибори програла, коли середній клас зрозумів, що вони не є інакшими. Та ж історія з «УДАРом», і тепер, вочевидь, її повторить «Самопоміч»... Середній клас — у пошуку представника своїх інтересів, який вибудовуватиме з ним відносини, а не політику одноразових транзакцій: ми вам пообіцяли — ви нас обрали, ми не виконали своїх обіцянок — ви шукаєте нову силу на роль свого представника. Тож ті, хто буде спроможний продемонструвати конкретними результатами свою інакшість, і стануть новими лідерами. Таким чином, на зміну телевізійно-проектній політиці одноразових транзакцій, де на суспільний запит постійно створюють нові політичні прожекти, прийде політика сталих клієнтоорієнтованих відносин між виборцем та партіями. Рівно так само, коли нам сподобалася послуга перукаря чи стоматолога, ми стаємо його постійним клієнтом.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

К. С.: — Запит на іншу якість політики є насамперед тому, що залишилася нереалізованою адженда Майдану. Ми сподівалися, що прийде сила, яка зможе швидко імплементувати реформи. Але цього не сталося. Сьогодні ні старі, ні нові, дискредитовані союзами зі «старими», не можуть рухати цей процес далі. Тому суспільство — в пошуку тих, хто на це здатен. А тим часом кланово-олігархічна система пристосовується до цього і готує на цей запит свою пропозицію. Хочете нових лідерів — ось вам.

«НЕЗАДОВОЛЕНА КОЛЕКТИВНА ПОТРЕБА — ЦЕ ШЛЯХ ДО ВІЙНИ»

А. Д.-Р.: — А що таке адженда Майдану? Ми збирали тут представників громадського сектору Майдану, нових лідерів, яких засвітив Майдан, у редакції на круглі столи і запитували: ви за що, який у вас політичний план, яка програма? У відповідь чули: головне — зняти Януковича, а далі розберемось. Тепер уже очевидно, що ця позиція була хибна. Яку Революцію Гідності ми пережили, і чи була вона взагалі, якщо лідери Майдану розписуються в тому, що не здатні без ресурсів кланово-олігархічної системи об’єднатися, комунікувати з суспільством?

О. Д.: — Ми проводили свою соціологію на Майдані. І спочатку головною темою була небезпека втрати незалежності України. Це вивело людей на Майдан. Проблема ж була не в тому, що ми не йдемо в Євросоюз, а в тому, що зближуємося з Митним союзом.

Р. Р.: — Я знаю багато людей, які подалися на проект. Їхня мотивація проста — вони хочуть скористатися майданчиком для піару себе та своєї ідеї. На аргументи, що цей майданчик токсичний, вони відповідають, що довіряють громадським активістам, які увійшли в Наглядову раду й агітували їх.

Єдине, що сама платформа не є новою. Це продовження старої телевізійної політики, яка багато років панує в Україні. Олігарх через свої медіаресурси робить одноразовий проект під вибори, на виборах продає своїх «нових» людям як «інших». Українці їх обирають. Ті ж не показують обіцяного результату. Щонайдовше за три каденції вони спалюють свій рейтинг. І олігарх знову починає все з початку.

Проект «Нові Лідери», на мою думку, містить загрози. Перша: вони ризикують скосити сили, які народжуються, відсепаровуючи лідерів із тих сил, які вже почали розбудовуватися.

Лариса ВОЛОШИНА: — Є запит на лідера як «колективний майдан». Суспільство хоче лідера, який прийде і зруйнує ці порядки. Це є, по суті, запитом на свободи і суб’єктність українця у своїй країні. Він мав місце в першому Майдані, також — у другому і є зараз. І він сильнішає. І якраз тут ми підходимо до великої проблеми, яку породжує зараз частина громадського сектору, пішовши на співпрацю з конструкторами тієї системи, на руйнування якої у суспільства є реальний запит. Вони оминають проблему. Коли є незадоволена колективна потреба — це шлях до війни. Нині суспільство, вимагаючи нових лідерів, нових правил, нової політики, намагається закликати до миру в країні. А люди, які не бачать проблем в тому, щоб імітувати лідерство та інакшість за олігархічні гроші, підштовхують суспільство до такого колосального вибуху, якого країна може й не пережити. Тому я не вважаю, що ми можемо собі дозволити крізь пальці дивитись на «Нові Лідери». Ми в реальній небезпеці.

В. Ф.: — Я так би не загострював і не демонізував цих громадських організацій. Вони йдуть на болісні компроміси, самі не мають відповідей на низку запитань...

Більше того, це ж добре, що поява цього проекту провокує нас на більш предметну дискусію: хто є ким? Це дивовижно, але маса тих, хто у нас називається громадським сектором, працює на лобізм та комунікацію реформ уряду... Підміняють роботу уряду. Я називаю це — експертно-донорський комплекс. Їхня змова з політичним класом імітує реформи. Бо як ще можна пояснити той факт, що ніхто з них не спромігся дотиснути до кінця, щоб хоч одна з реформ запрацювала? Вони створили Суспільне. Чому проект «Нові Лідери» не там? Грошей немає, аудиторії немає — це результат ваших реформ...

«СИМУЛЯКР, ЯКИЙ ВІД ПОЧАТКУ БУЛО ПОБУДОВАНО ДЛЯ ДЕЗОРІЄНТАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

О. Д.: — Я хотів би, щоб хоч ми з вами мали мужність відмовитися від цих евфемізмів, що були такі собі хороші люди, а потім вони стали поганими. Це симулякр, який від початку було побудовано спеціально для того, щоб дезорієнтувати й дезінформувати українське суспільство. І насправді вони не прийшли до цієї співпраці, вони в ній багато років перебували. Це було добре відомо покійному Левенцю, який багато років відповідав за формування з українського боку; це прекрасно відомо депортованому Шувалову, який був їхнім куратором. Це прекрасно відомо Олегові Рибачуку, який, свідомо перебуваючи в контакті з Сергієм Льовочкіним, насправді використовував громадянські сили в тому числі на Майдані для деструктивних для України речей.

Михайлина Скорик написала прекрасну статтю у грудні 2013 року: «Хроніка провокацій: Євромайдан і Податковий майдан «зливали» ті самі люди». Вона не назвала прізвищ, але вони там чітко проглядаються. Податковий Майдан не став революцією саме через ту саму технологію, за якою збирались розвалити Євромайдан. Ті самі люди перебрали на себе лідерство, пішли на розкол з іншою політичною частиною, потім під фанфари сказали, що вся ця історія закривається, і вночі винесли студентів.

Це люди, які послідовно — свідомо чи ні — брали участь у розвалі політичних конфігурацій, які були спрямовані на прозахідний курс України. Це стосується участі Лещенка та Найєма в «пєдофілгейті», який фактично привів Януковича до влади, це стосується «Єдиного Центру» і ролі Лесі Оробець в тому, що прозахідна коаліція за три місяці до Будапештського саміту НАТО була розвалена, і Тимошенко була змушена залучати комуністів. До речі, хочу нагадати, що і Віталій Шабунін, і Ярослав Юрчишин, і Таміла Ташева були помічниками Лесі Оробець. Так само як левова частка інших активістів були помічниками Олега Рибачука, коли він очолював Адміністрацію президента Ющенка. До речі, хочу нагадати, що Олег Рибачук був причетний до розвалу прозахідної коаліції 2005 року, і він особисто був учасником перемовин, від яких народилося «РосУкрЕнерго» (розмова в «Дні» відбулсь після того як ми домовились з Олегом Рибачук про інтерв’ю на цю п’ятницю, сподіваємось, що плани не зміняться і ми зможемо надати пану Рибачуку можливість відповісти на заяви Олександра Данилюка).

Друзі, давайте говорити, що це не випадковість, що ми маємо справу з тим, що колись називалось «актівноє мєропріятіє», де просто беруть людей і формують видимість, що вони є позитивними. І ми ж це все бачимо, але мовчимо. Аж поки не виходить такий собі панк Рома Сініцин, який каже: а давайте поговоримо, бо в мене є питання.

Вони не громадські активісти не лише тому, що є працівниками неурядових організацій, частина з них є активними учасниками виборчих процесів в Україні як кандидати. Той же Юрчишин є багатолітнім партійним функціонером. Він історик за освітою. Ніколи не займався антикорупцією. Зненацька виграє якийсь конкурс, де бере участь 172 людини, і стає виконавчим директором «Трансперенсі Україна». Є питання: як тоді цей конкурс проводився?

Це конкретний обман. І сором усім нам, що ми ходили з ними на одні ефіри і кивали «гривами», що все ОК. Не о’кей.

Л. В.: — Так, якщо говорити про майдани, то відбулася еволюція, але еволюція свободи, яку можна розуміти як свобода отримання суб’єктності. Головне питання: а чи можливо взагалі побудувати нові правила без лідерства? Так, нам потрібні інституції, але сучасні відносини в американському суспільстві будувалися із заклику лідера, наприклад, коли Мартін Лютер сказав, що проблемою є сегрегація. Для того, щоб сформувати проблему, потрібен лідер, для того, щоб показати візію. І саме маса, яка підтримає лідера, і створює механізми як інституції. На мою думку, на сьогоднішньому етапі ми не можемо побудувати геть нові інститути на нових засадах, якщо у нас немає лідерів, які дотримуються політичних, ідеологічних, ціннісних принципів.

Р. Р.: — У нас такі лідери є...

О. Д.: — У нас країна вільна, але інфантильна. Якщо ми хочемо мати якісну політичну послугу, то ми повинні орієнтуватися на клієнта, про що каже Руслан. Це коли політик приходить до людей не тільки за голосами, а й за іншою підтримкою.

З цієї точки зору проект «Нові лідери» не відповідає на виклики сучасності. Суспільство сьогодні вже готове зробити крок — сформувати запит, але вони йому намагаються дати черговий фальшивий маяк. Вони так робили весь час. Давайте чесно скажемо, а чим взагалі займається вся ця «группировка». Вона свої фальшиві маяки використовує в кожній діяльності, якою займається.

«СУСПІЛЬСТВО ПОСТІЙНО ПРОГРАВАТИМЕ КЛАНОВІЙ СИСТЕМІ З ОДНІЄЇ ПРИЧИНИ...»

Іван КАПСАМУН: — Якщо ми звернемося до новітньої історії України, то запит на нових лідерів був зажди. Як і був високий відсоток тих, хто не задоволений системою. Ця незадоволеність вибухала у вигляді майданів, але для цього потрібні були подразники. Помаранчеві події були викликані тим, що Кучма, який заснував кланово-олігархічну систему, захотів переобратися на третій термін, а коли не вийшло, то підтримав Януковича. Євромайдан, у свою чергу, став реакцією на різку зміну курсу владою і побиття нею студентів. Погоджуюся, що відбувається еволюція суспільства, але паралельно відбувається й «еволюція» кланово-олігархічної системи, яка використала майдани та енергію суспільства, а тепер влаштовує шоу з пошуком «нових лідерів». Тобто «система» поки переграє суспільство. Якщо говорити про лідерів, то якою у них має бути програма?

Р. Р.: — Суспільство постійно буде програвати клановій системі з однієї причини — олігархи завжди можуть сісти і домовитися. У них вже артикульований інтерес, і є інструмент його реалізації. Доки в суспільства не з’являться суб’єкт та інструмент, то його інтереси ніхто не захищатиме. На мою думку, в результаті еволюції суспільства ми сьогодні до цього дійшли. А щодо програми лідерів, то кожен лідер має ідентифікувати проблему, яка його коробить і яку він хоче розв’язати, а потім зробити це і показати іншим, що це можна зробити.

А. Д.-Р.: — Я би ще додала до запитання Івана: хто є союзниками для нових лідерів? Чи є серед людей з великими ресурсами і можливостями ті, хто зацікавлений у побудові сильної демократичної держави?

В. Ф.: — Я думаю, що середній бізнес — це драйвер зростання: і суспільного, тому що потрібна конкуренція, і економічного, тому що існують монополії. Був гарний приклад, коли десь у листопаді минулого року класичний середній бізнес у вигляді «Нової пошти» захотів перетворитися на великий бізнес, але їм це не дали зробити. Тому тут проблема — або ти зростаєш і стаєш частиною системи, або ти залишаєшся середнім бізнесом і намагаєшся щось робити на своєму рівні, знаючи, що в будь-який момент до тебе може прийти СБУ чи якісь інші структури. Мені здається, що спочатку все-таки має бути політичне лідерство, яке буде переконливим для малого і середнього бізнесу. Олігархічна система поки дуже сильна, і її не можна обдурити — її можна тільки зламати. Два моїх добрих знайомих беруть участь в проекті «Нові лідери» з тією метою, щоб використати ресурси системи проти самої системи. Але це хибна стратегія й абсолютно несистемна річ. Потрібен масовий системний тиск на владу.

«У ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ УТВОРИЛАСЯ ДОСИТЬ ВЕЛИКА ГРУПА, ЯКА САМА СЕБЕ ПОПРИЗНАЧАЛА»

К. С.: — Мені здається, ми занадто багато уваги приділяємо олігархам. Зламати цю систему може громадянське суспільство, от давайте на ньому і фокусуватися. Так яка ж проблема з проектом «Нові лідери» і громадянським суспільством?

В Україні справді вражаючий сектор громадських організацій — понад 17 тисяч зареєстрованих об’єднань, потужний волонтерський рух, безліч неформальних ініціатив небайдужих громадян. І ось останні роки ми починаємо спостерігати небезпечну тенденцію: право представляти громадянське суспільство України та говорити від його імені приватизує кілька київських організацій, які давно знають одна одну, приятелюють і співпрацюють з одними й тими ж донорами. Як показала дискусія навколо проекту «Нові лідери», вони починають позиціонувати себе як «правду в останній інстанції», штучно ділити громадянське суспільство на «своїх» і «чужих» й дозволяти собі зверхнє ставлення до аутсайдерів цього київського «мейнстрим»». Свою ж «вищість» чи «правильність» вони легітимізують через зв’язок не з громадами або своїми членами, а саме з представниками влади, західними донорами або ж олігархами. Проте багато активістів й неурядових організацій уже не хочуть миритися з закапсульованістю й закритістю цієї самопроголошеної «еліти» від громадянського суспільства, протестують проти симулякрів та ставлять під сумнів правильність обраної ними стратегії занадто тісної співпраці з урядом чи представниками великого бізнесу. Якщо не буде знайдено порозуміння, можна передбачити серйозні конфлікти в середовищі громадянського суспільства, вже й так доволі роз’єднаного.

«НАМ ПОТРІБНА ПАРТІЯ... СИСТЕМУ ЗМІНИТЬ СИСТЕМА»

В. Ф.: — Я вже десь два місяці намагаюся створити такий проект, до якого були б залучені представники громадськості, громадських організацій, медіа-партнери, для того, щоб уперше в історії своєї держави ми спробували створити інституцію для входу в політику людей вчинку, але з невеликою пізнаваністю, адже олігархічні канали мають власні обличчя. Опоненти стверджують, що це потребує величезних грошей. Але існує інтернет, інтернет-майданчики, існують деякі незалежні медіа. Коли ми знімали фільм «Україна, якій вдалося», то там не було серйозного бюджету, але був резонанс — марші, затримані, арешти, обшуки. Ми витратили 5-6 знімальних днів, і коли сьогодні ми показуємо цей фільм у певних аудиторіях, то бачимо реакцію. Це не блокбастер, але в час новітніх технологій ми можемо зробити набагато більше, ніж нам здається на перший погляд. І для цього зовсім не обов’язково йти на болісні компроміси з тими, хто керує цією країною вже 20 років. Мені найбільш подобається американська модель. Там праймеріз допомагають знайти людину, яка може найкраще відповісти на запит суспільства. Праймеріз — це змагання. Це те, що ти отримуєш унаслідок боротьби за думки людей.

Р. Р.: — Систему змінить система. Олігархічну систему може змінити лише інша організована система. Ті, хто грають за правилами олігархічної системи, не зможуть її змінити. Потрібно створювати інституції та об’єднувати людей. Наскільки це вдасться покаже час. Питання в тому — хто союзник? Організовану пропозицію, яку олігархи постійно створюють, може подолати організований попит. Тобто треба об’єднати клієнтів, акціонерів, стейк-холдерів місцевого регіонального рівня, які мають спільний інтерес. Вони розуміють, що вище голови вони самі пригнути не можуть, адже входять у конфлікт із системою, але вони мають артикульований інтерес і здатні навколо цього інтересу домовлятись із собі подібними. Це ті люди, які вже спроможні кинути виклик. Американці самоорганізовувались таким чином — знизу доверху, на відміну від монархій. Отже, нам потрібен новий суб’єкт, який здатен кинути виклик олігархічній системі, тому що політика — це вираження економічних інтересів. Само по собі громадянське суспільство ніколи не створить відповідної альтернативи, тому що воно не є замовником. Воно хоче бути в нового замовника на роботі. Але політику не роблять найманці. Політику роблять замовники. Зараз необхідно знайти тих, хто буде замовником іншої політики.

Л. В.: — Ви правильно сказали, що систему може побороти інша система. Замовником на неї може бути і бізнес, і будь-який громадянин. Питання в тому, що робити нам — людям, які усвідомлюють усі небезпеки, які виникають сьогодні? Якого результату треба досягнути, щоб зрушити з мертвої точки? Наше завдання насправді створити платформу, де буде можливий праймеріз і де громадянин може сформувати партійний список та спробувати зайти з цим списком у Верховну Раду, в місцеві ради тощо. Це те, що сьогодні представляють, наприклад, американські партії, де список формують не ті, хто заснував партію.

Цю платформу будуть фінансувати як великі бізнесмени, так і прості громадяни своїми невеликими внесками. Вони створюють запит, а найняті політики реалізовують їх.

Наша проблема ще й у тому, що ті, хто засновують партії, самі хочуть бути обраними. А насправді, ми всі маємо бути готові до того, що навіть зі своїми внесками, не будемо обраними і, можливо, взагалі нічого не отримаємо. Нам потрібен механізм висування кандидатів в умовний список партії, політичної сили, які не розвалять усю цю коаліцію. Ми маємо продумати цей механізм.

Р. Р.: — Щоб олігархи виступили з кимось у перемовини, має з’явитись суб’єкт, якого вони будуть сприймати. Якщо немає суб’єкту, то немає і з ким говорити. Малий і середній бізнес має артикулювати нову систему правил та фінансувати новий політичний суб’єкт, який має змінювати існуючі правила. Коли партію створює замовник, тоді він не балотується сам.

В. Ф.: — Я 15 років пропрацював як журналіст і редактор економічних видань. Можу з усією відповідальністю сказати, що від бізнесу ви ніколи такого запиту не отримаєте. Бізнесмени зможуть взяти участь у цьому процесі тоді, коли вже буде існувати політична сила, яка відповідає на запит громадян і за якою ідуть люди. Тоді там з’явиться і бізнес.

«МІКРОРІВЕНЬ ПРАВДИ, З ЯКОГО ВИРОСТЕ МАКРОРІВЕНЬ ЯКІСНОГО ЖИТТЯ»

Валентин ТОРБА: — Якщо зробити певний підсумок щодо пошуку лідерів та нових сил, то мене не полишає думка про те, що ми живемо не просто не в європейській країні. Ми навіть живемо ще не в Україні. Ми все ще маємо УРСР. Нехай він трансформований, але все ж таки з, одного боку, існує жахлива реальність із її говорунами-комсоргами, які виступають у ролі громадських діячів, із «червоними директорами», які виступають у ролі олігархів різного рівня, і з абсолютно пасивним суспільством, яке насправді не завжди розуміє, чого саме воно хоче. Можливо, нам ще доведеться 40 років ходити по пустелі, щоб вичавити з себе цю навіяну нам десятиліттями інфантильну ментальність, яка призводить то до апатичності, то до майданного максималізму, то знову до розчарувань. Мені подобається теза, що лідер — це перш за все людина вчинку. Умови війни породили нову армію, нових військових, волонтерів. Щось подібне, але в більш довгому періоді, має статися з усім українським суспільством. На жаль, у нас на це катастрофічно немає часу. Натомість замість людей вчинку, діяльність яких можна простежити на конкретних прикладах, ми маємо штучно сконструйовану псевдореальність за якою стоять конкретні олігархи, які «один одному око не виклюють»

А. Д.-Р.: — Ми говоримо, що проект «Нові лідери» — є хибним шляхом, і він несе загрози для країни. Тоді який шлях на нашу думку є правильним і які підстави вважати, що він буде успішним?

Р. Р.: — Довга дорога проходиться маленькими кроками. Лідери мають вести своїми прикладами. Вони є представниками середовищ — громад. Не можна виходити з абстракції       — я прийду і щось зроблю. Потрібне технічне завдання, його втілення, перемоги. Тоді буде створюватися мережа, яка зрештою буде об’єднуватись у політичну платформу. Така платформа не може бути одна.

В. Ф.: — Я вважаю, що в нас не має часу на розбудову подібних мереж. Тому що кордони відкриті, а поки ви будете до 2024-го року це розбудовувати, то і виборці, і лідери себе реалізують у десь іншому місці. На мою думку, треба мислити загальнонаціональними проектами. Було б дуже добре, якщо б ми продовжили проектувати загальнонаціональні надпартійні праймеріз, де запит на нові імена йде і від преси, і від громадських діячів, і від політиків проукраїнського, проєвропейського, продемократичного напряму. Все це має відбуватися відкрито, що дуже відрізняло б від згаданих проектів на кшталт «Нових лідерів». Зрештою таким чином є шанс отримати відповідь на питання — хто після Порошенка? Не можна ставати політиком за шість років. Політиком треба ставати вже зараз.

Л. В.: — Перше, що треба зробити, це поєднати ціннісно людей. До речі, війна з російською окупацією      — це те, що може поєднати і лівих, і правих, якщо вони є українцями. Тому нам треба не шукати нових лідерів, а шукати шляхи через які суспільство зможе проявити себе.

К. С.: — На мою думку, громадянському суспільству треба самому виконати домашнє завдання. Громадські організації, як і партії, повинні бути засновані на реальному членстві. І лідери цих громадських організацій мають обиратися членами цих організацій, а не незрозумілими групами з трьох людей, які між собою визначили хто більше грантів приніс і відповідно має право стати керівником. Тому ми маємо спочатку добитися на мікрорівні лідерства. Але це буде мікрорівень правди, з якого з’явиться макрорівень якісного життя.