Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

«Любити можна лише те, що знаєш»

Микола ЧАБАН про те, як він відкриває Україну
2 липня, 2010 - 00:00
ФОТО С САЙТА GOLOS.COM.UA

До піввікового ювілею Миколи Чабана в Дніпропетровську було видано бібліографічний довідник, у якому зазначено півтори тисячі позицій — від товстелезних видань до газетних статей. Серед останніх — чимало написаних спеціально для «Дня». Микола Чабан — один із найулюбленіших авторів наших читачів. Його матеріали люблять, на них із нетерпінням чекають. У першу чергу тому, що вони про справжню Україну і її людей, історію яких він вже багато років прискіпливо вивчає. З десятків матеріалів Миколи Петровича, що були видані в «Дні», пригадуються останні — «Усі мої спогади з України — з Катеринослава» про українську художницю Галину Мазепу, «Над Кодаком» (до 375-ліття від часу побудови унікальної фортеці), «Її іменем селяни назвали свою школу», «Кіно в Січеславі», «Чи були онуки у Махна» та багато інших.

До речі, у сьогоднішньому номері не тільки інтерв’ю з Миколою Чабаном, а й практична ілюстрація до його подорожей та краєзнавчих досліджень. Тож після цікавого інтерв’ю радимо вирушити в захоплюючу мандрівку долиною Самари.

— Узагалі-то за освітою я філолог, але під час мого навчання в Дніпропетровському університеті з’явився факультатив із журналістики. І в рік нашого випуску кілька осіб направили працювати в пресу. Так я потрапив до редакції міської газети Дніпродзержинська — на батьківщину Брежнєва. Мене завжди дивувало, що історія цього міста, яке до революції називалося Каменське, чомусь починалася з 1917 року. Одного дня нашу редакцію відвідав головний архітектор міста, який теж гадав, що в Дніпродзержинську немає нічого примітного. Справді, від старого міста мало що збереглося, але жили люди, які пам’ятали минуле. Мене зацікавив місцевий костел, і з’ясувалося, що до революції в Каменському жила ціла колонія поляків, які брали участь у будівництві заводів. У Дніпродзержинську я познайомився з колекціонером Володимиром Кунцером та іншими чудовими людьми. Так поступово з’явилося близько 50 газетних статей і нарисів із історії Каменського, які пізніше я випустив окремою книгою. У краєзнавстві цей процес накопичення матеріалу може тривати роками й навіть десятиліттями. Пізніше, коли я повернувся до Дніпропетровська й почав працювати в обласній пресі, взявся писати про видатних людей дореволюційного Катеринослава. Пам’ятаю, як зацікавився красивою будівлею в центрі міста, так званим будинком Мізко. Історія цієї української сім’ї, яка веде свій родовід із Чернігівщини, дуже цікава. Дмитро Тимофійович Мізко був першим директором Катеринославської гімназії. Його син Микола — літератор, співробітничав із газетою «Катеринославські губернські відомості» і залишив спогади про Гоголя. Їхній маєток був розташований під Новомосковськом, але сьогодні від нього залишилися лише руїни. Цікаво, що останній із роду Мізків — Георгій Григорович був двоюрідним братом Максима Ковалевського — відомого російського ліберала. Автограф останнього я знайшов у відділі рідкісної книги нашої університетської бібліотеки, на книзі з фамільної бібліотеки Мізків.

Знаючись на родинних зв’язках, я виявляв немало несподіваних і цікавих фактів. Мало хто знає, наприклад, що в Лоц-Кам’янці під Катеринославом із 1910 по 1921 рік проживала рідна сестра Лесі Українки — Ольга Косач-Кривинюк зі своїм чоловіком. Зберігся лист Олени Пчілки до Д. Яворницького, яка просила його посприяти сім’ї своєї дочки. Будинок О. Косач-Кривинюк у Лоцманській Кам’янці простояв до наших днів. Коли його вирішили знести, я неодноразово писав про це в газетах, виступав на телебаченні, але не допомогло. Нещодавно я був у Канаді й познайомився із сім’єю Закидальських. Вони погортали мою книгу, і тут з’ясувалося, що хазяйка будинку пані Оксана — нерідна внучка Ольги Косач-Кривинюк. Принесли валізу, в якій зберігаються її рукописи, окуляри, листи, фото, якісь пляшки з-під ліків. І я подумав: то хіба це випадковість — перебуваючи за океаном, у Канаді, я потрапив до того самого будинку, де зберігаються родинні реліквії сестри Лесі Українки? Напевно, існує якась сила, що вела мене, і нічого випадкового у світі немає.

— Доля української інтелігенції довгі роки була закритою темою, а Дніпропетровськ вважався російськомовним містом. Чи так було насправді?

— Я завжди цікавився творчістю українських письменників. У роки перебудови мою увагу привернула доля діячів «розстріляного Відродження». В результаті з’явилася книга «Січеслав у серці». Виявилося, що існує ціле покоління забутих людей нашого краю — представників інтелігенції, які активно діяли в 20—30-і роки ХХ ст., але загинули в період сталінських репресій. Перш за все йдеться про нашого земляка Валер’яна Підмогильного. Мені довелося детально розбиратися з його біографією. Я працював у київських архівах, тримав у руках листи із Соловків і відчував хвилювання. Але не можна сказати, що на батьківщині В. Підмогильного після його загибелі зовсім забули. Жив, наприклад, у Придніпровську такий собі дідусь Юхим Сущенко, він збирав матеріали про репресованого письменника. Проводив вечори, присвячені його пам’яті, коли книги В. Підмогильного ще не видавалися. По суті, я підхопив естафету з його рук. Ю. Сущенко познайомив мене з киянками — вдовою Григорія Косинки і з сестрами Коваленко — одна з них була вдовою Євгена Плужника. Це покоління жінок я ще застав. Записав їхні спогади, і вони увійшли до книги про В. Підмогильного. Окрім цього займався я долею і ще одного нашого земляка — письменника Григорія Епіка. Зустрічався з його братом Іваном і опублікував велике інтерв’ю. Був у нашому краю і такий письменник — Олесь Досвітній, який писав вірші ще в роки громадянської війни, а 1934 року його розстріляли. Можна згадати цілу низку імен талановитих українців. Максима Лебедя, він потім очолював Літературний будинок ім. Блакитного в Харкові. Літературознавця Петра Єфремова — рідного брата академіка С. Єфремова. Письменника Валер’яна Поліщука, який загинув у Сандормосі разом із В. Підмогильним.

— Чим можна пояснити появу плеяди письменників та поетів «розстріляного Відродження» на дніпропетровській землі?

— Працюючи над цією темою, я побачив, що «ниточка» тягнеться до української культури Придніпров’я кінця XIX — початку XX століття. Я розумів, що генерація 20—30-х років вигодувало попереднє покоління української інтелігенції. У результаті мене зацікавила діяльність Січеславської «Просвіти». Це була численна і впливова організація, що об’єднувала у своїх рядах сотні представників української культури. Досить сказати, що в Січеславській «Просвіті» перебували такі відомі люди як Андріан Кащенко, Євген Вировий, Василь Біднов, Дмитро Яворницький, Антон Синявський, Дмитро Дорошенко. Всіх їх надихала думка про те, що вони живуть на землі козацького краю. Історик Д. Дорошенко із захватом зауважував, що в Придніпров’ї селяни як нащадки запорізьких козаків поводилися з гідністю і не звикли «ломити шапку перед паном». Можливо, тому зберігався й український дух. «Просвіта» проводила в Катеринославі велику роботу. Сам Д. Дорошенко згадував, як читав лекції у селах і на підприємствах, а його дружина Наталя як актриса допомагала ставити вистави для простих людей. Діяльність «Просвіти» почалася з революції 1905 року і тривала до НЕПу. В період Першої світової війни її заборонили, але після Лютневої революції вона знову відродилася. На лівобережжі Дніпра існувала ще й знаменита Мануйлівська «Просвіта», яка була відома на всю Україну. Керував нею Федір Сторубель — одного з його внуків я знайшов у Москві. У роки громадянської війни Ф. Сторубель був отаманом Вольного Козацтва, пізніше його розстріляли більшовики. Сильні й численні «Просвіти» були також в інших передмістях Катеринослава і всі вони з’явилися не на порожньому місці. Перед цим існували так звані співочі товариства. Представники української інтелігенції створювали хори, ставили п’єси і таким чином впливали на формування національної свідомості. Всього в моєму бібліографічному довіднику «Діячі Січеславської Просвіти» значиться 670 імен. Із них розгорнуті відомості вдалося зібрати про п’ятдесятьох «просвітян», про інших дані менш детальні — один або кілька абзаців. Але загальну картину їхньої діяльності в цілому вдалося відтворити.

— Яку роль грав у «Просвіті» відомий історик Дмитро Яворницький?

— Він був одним із засновників Січеславської «Просвіти» і, судячи з усього, саме Д. Яворницький вигадав українську назву Дніпропетровська — Січеслав. Дмитро Іванович як учений був дуже помітною фігурою, тому про нього писали і в радянські часи. Ще в школі я прочитав книгу Марії Шубравської. Пізніше мені пощастило з нею познайомитися, і вона залишила на титульному аркуші свій автограф. Чудові історії про Д. Яворницького — «У пошуках скарбів» — зібрав дніпропетровський письменник Іван Шаповал. Він особисто знав Дмитра Івановича і працював із ним у музеї.

Проте в біографії Д. Яворницького досі є багато «білих плям» і особливо це стосується останніх років його життя. Мені досить часто доводилося стикатися зі спогадами сучасників про Д. Яворницького. Наприклад, коли я переглядав періодику часів німецької окупації, знайшов невеликий, але дуже красномовний факт. 1934 року через Дніпропетровськ везли тіло померлого на Кавказі Михайла Грушевського — колишнього голови Центральної Ради, і єдиний, хто не побоявся прийти на перон залізничного вокзалу, був академік Д. Яворницький. Крім того, я знайшов спогади про Дмитра Івановича, які видавалися на Заході. Наприклад, спогади його секретаря Миколи Костюка. Ця людина була поруч із Д. Яворницьким у найважчий період, коли його усунули від керівництва музеєм. Сам М. Костюк був сином репресованого священика. Він приїхав до Дніпропетровська і працював на заводі обрубувачем металу. Разом із тим хлопець цікавився запорізькою старовиною, тому Д. Яворницький брав його на археологічні розкопки. Свою чергу М. Костюк усіляко допомагав сім’ї Д. Яворницького. 1933 року, коли академік голодував і замерзав у власному будинку, він ходив кабінетами й домагався, щоб виділили вугілля. І таки домігся. М. Костюк був одним із тих, хто ховав Д. Яворницького. Під час війни він опинився в Німеччині, а потім переїхав до Канади. Там і зараз живуть двоє його дітей. Син Юрій відвідував Дніпропетровськ, був в історичному музеї. В еміграції М. Костюк працював на авіаційному заводі й завжди жалкував, що поруч із ним не було справжнього літератора, який міг би записати його спогади про Д. Яворницького. Тоді б вони були десь утричі більшими за розміром. Не так давно ці мемуари були видані в Дніпропетровську.

Хотілося б із вдячністю відзначити і спогади вчителя Михайла Лояна із селища Таромське. У 1930-і роки він неодноразово привозив учнів на екскурсію до музею, відвідував Д. Яворницького. Завозив йому рибу та інші продукти, аби підтримати опального історика. Після війни, коли могили Дмитра Івановича та його дружини Серафими Дмитрівни стояли запущені, М. Лоян доглядав їх і часто відвідував кладовище разом із онучкою Зоєю. Після його смерті зошит зі спогадами вона знайшла на горищі і нещодавно вони теж були опубліковані. У цьому простежується певна духовна спадкоємність.

Чудово, що спадщина самого Д. Яворницького останніми роками стає доступною для широкої громадськості. Дніпропетровський історичний музей видав чотири солідні томи його листування, які дуже допомагають мені в роботі. Варто зауважити, що зараз у Києві та Запоріжжі виходить двадцятитомник Д. Яворницького, але в нього включили лише великі роботи, які й так доступні. Разом із тим відомо, що Д. Яворницький три роки жив у Середній Азії, публікувався в ташкентській газеті «Окраина» та в іншій періодиці. Проте таких статей у згаданому виданні не буде. Шукати їх — справа не проста. Тому чекати повних зібрань робіт академіка Д. Яворницького поки що не доводиться.

— Упродовж минулого століття в еміграції опинилися мільйони українців. Багато хто з них писав прозу та вірші, залишив мемуари, але про цей пласт української культури в нас практично нічого не знають?

— У зв’язку з цим хочу згадати Юрія Сергійовича Семенка, який помер у Мюнхені. 1992 року редакція газети «Зоря» отримала від нього листа. І з тих пір ми почали з ним листуватися. До війни Ю. Семенко працював журналістом на Дніпропетровщині і саме він звернув мою увагу на долю Михайла Пронченка — українського поета, якого 1942 року розстріляли нацисти в Кривому Розі. Спочатку М. Пронченко був заарештований за радянської влади, після вбивства Кірова. На Далекому Сході він познайомився з поетом Іваном Багряним. Повернувся додому 1939 року, але на роботу так і не зміг влаштуватися. При німцях М. Пронченко почав видавати в Кривому Розі газету «Дзвін», однак окупантам вона не сподобалася. Згодом його заарештували і стратили. Сина М. Пронченка я знайшов в Ужгороді, і ми видали з ним посмертну книгу віршів «Кобза». Потім я допомагав знайти родичів письменника Василя Чапленка, який жив у Дніпропетровську до війни і помер у США у віці 90 років. До мене звернувся його син Юрій, і я знайшов сестру письменника. Ось так інколи доводилося шукати родичів українських емігрантів, яких розкидало по всьому світу. Листувався я і з Дмитром Нітченком із Австралії. У минулому він був журналістом і педагогом, а в роки війни опинився за кордоном — хтось вивозив цінності, а Д. Нітченко вивіз із собою мішок із книгами. Завдяки цьому збереглися рідкісні видання українських поетів і письменників, яких тепер важко знайти.

В еміграції опинилося дуже багато талановитих і цікавих людей. Мені довелося листуватися, наприклад, із Галиною Мазуренко, яка жила в Лондоні. З’ясувалося, що вона доводиться племінницею приятелеві Д. Яворницького — відомому меценату Володимиру Хреннікову, який побудував у центрі Катеринослава будинок у стилі українського бароко. Тепер ця будівля готелю «Україна» є «візитівкою» Дніпропетровська. Сама Г. Мазуренко була поетесою, художницею і скульптором, якій позував сам Симон Петлюра. Її родичі жили в радянській Україні і пізніше потрапили під сталінські репресії. Рідний дядько Галини — Юрій Мазуренко був «правою рукою» Миколи Скрипника. У радянській Україні залишалася її дочка, яка після загибелі родичів загубилася, й мати довгі роки нічого не знала про її долю. Зараз ім’я та творчість Г. Мазуренко повертаються до України.

Хочу добрим словом згадати також відому оперну співачку Марію Сокіл. Вона виїхала за кордон ще до війни й останніми роками жила в Сполучених Штатах. У 1990-х її запрошували до Києва на ювілей Національної опери, і тоді вона побувала і в Дніпропетровську, де живуть її родичі. Я дошкуляв Марії Сокіл із диктофоном два дні, і тепер зберігаю ці записи. Дуже багато для пошуків дали мені закордонні поїздки — до Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Швеції, Канади. Там я працював у архівах, розшукував будинки, де жили наші відомі земляки, де знаходяться їхні могили.

— Наскільки я знаю, в Канаді ви займалися темою Голодомору?

— За рекомендацією відомого історика Юрія Мицика я працював в українсько-канадському дослідницькому центрі в Торонто. Не секрет, що дослідженням Голодомору почала займатися українська діаспора за океаном. Її представники збирали усні свідчення очевидців — людей, які пережили голод, але під час війни опинилися за кордоном. 1984 року на основі цих спогадів був створений фільм, однак матеріалу було зібрано так багато, що його вирішили опублікувати. Я їхав на три місяці, але поїздка виявилася тривалішою. Результатом став черговий том спогадів у серії «Український голокост», у виданні якого я взяв участь як укладач. Проте маю зауважити, що темою Голодомору я займаюся давно. Ще в роки «перебудови» записував спогади своєї бабусі та її сусідів, які пережили цю трагедію. У дніпропетровській газеті «Прапор юності», де я працював на той час, вийшла ціла шпальта про голод 1932—1933 років. Крім того, 1991 року я брав участь у виданні першої в Україні книги про Голодомор. Отже ця тема для мене завжди мала особливе значення.

До речі, з Канади я повернувся з однією дуже цікавою книгою. Річ у тім, що до революції у маєтку Котовка на річці Орелі в губернського предводителя дворянства Алексєєва, з якого писав одного із своїх запоріжців Ілля Рєпін, жила гувернантка Еммі Коулз. Вона щотижня писала й відсилала своїй матері до Англії листи. Ці листи зберегли її внуки в Канаді. Листування гувернантки з однією з вихованок Вірою, згодом княгинею Урусовою, тривало й потім, а сама Урусова багато років вела щоденник. Він охоплює період Першої світової війни, революції, громадянської війни і НЕПу аж до 1924 року, коли вони з матір’ю-француженкою нарешті змогли виїхати до Італії. Ми знаємо про події тієї епохи переважно з подачі більшовиків і подібні свідчення для нас були за сімома печатками. А цей щоденник — вражаючий документ. Листування і щоденник велися французькою мовою, потім їх переклали на англійську і видали років десять тому. Мені хотілося б перекласти все це російською або українською мовами і видати в Україні. За кордоном цю книгу опублікував професор Ніколас Тиррас — нащадок емігрантів. Це дивно — здавалося б, яке діло західному читачеві до Котовки, проте там видають подібні книги.

— Чи існує інтерес до краєзнавства в Україні?

— Безумовно, є багато людей небайдужих до історії рідного краю. Разом зі своїми друзями і однодумцями я подорожую не лише Придніпров’ям, а й усією країною. Дванадцять років тому разом із журналістом Борисом Матющенком ми поїхали на його малу батьківщину — Чернігівщину, в Борзнянський район, хутір Купченка. Я ще не зустрічав такого патріота свого села як Борис Олександрович. З ним ми їхали потягом, потім — попутками. Пізніше до наших подорожей Україною приєднався Юрій Шковира, кандидат геологічних наук, який живе під Дніпропетровськом у селі Старий Кодак. У наші експедиції ми запросили і професора Києво-Могилянської академії Юрія Мицика. Слід сказати добре слово про Андрія Ялового — підприємця, який виступив спонсором наших поїздок. Він надавав машину з водієм і сам їздив з нами на Волинь. Завдяки його підтримці ми об’їздили практично всю Україну. Спочатку ми побували на півдні Дніпропетровщини в Капуловці, де похований кошовий отаман Іван Сірко. На річці Самарі розшукали Василівку — маєток графа Ностиці, якого називають «першим фотографом» Росії, який зробив, наприклад, знімки Шаміля. Були і в Гуляйполі на батьківщині Н. Махна, де ще порівняно недавно жила його рідна племінниця.

Потім відправилися на Черкащину — в Суботів, родове гніздо Богдана Хмельницького і в гайдамацький край, де починалася Коліївщина. Відвідали дуб Залізняка, Кам’янку, де працював П. Чайковський. Зрозуміло, побували й на батьківщині Т. Шевченка — в Керелівці, в Моринцях, на Чернечій горі в Каневі. Але найдивніше: куди б ми не приїжджали, скрізь висять меморіальні дошки на честь Кобзаря. Виходить, що працюючи над «Живописною Україною» він відвідував ті ж самі місця, що й ми. І нас це надихає. Виходить, що він саме пізнавав Україну, а не просто абстрактно її любив. Адже любити можна лише те, що знаєш. Потім об’їздили всю Полтаву, відвідали Диканьку, Лубни. У Чернігівській області були в Ніжині, Прилуках, Козельці, Крутах, Батурині, Оленівці — на батьківщині П. Куліша. На заході пройшли місцями битв Б. Хмельницького, дісталися до Львівської області, побували в Старому Угрині — на батьківщині С. Бандери. Об’їхали всю Волинь, де нас привітно прийняли в Острозькій академії.

І, нарешті, кілька років тому відвідали частину Білорусі. До цієї землі в мене свій інтерес, оскільки моя мама родом із Гомельської області. Ще десять років тому я видав книгу білоруського фольклору, зібраного недалеко від Дніпропетровська в селі Сурсько-Литовське. Понад двісті років тому це велике село заселялося «литвинами», тобто білорусами.

За результатами своїх поїздок країною ми випустили книгу нарисів «По забутій Україні» (вона вийшла вже двома виданнями). І можу сказати: така література викликає інтерес і має читацький попит. Зовсім недавно приїхав із Кривого Рогу колекціонер Микола Бабенко, який просто «проковтнув» книгу і зацікавився її поширенням. У нього приватний музей, в якому він, зокрема, збирає цеглу і черепицю.

А в Дніпропетровську тавровану цеглу і черепицю колекціонує мій товариш Павло Маменко. Він відкрив у «будинку Мізко» міні-виставку до 230-річчя місцевої цеглини, і тепер до нього йдуть люди, приносять стару кераміку. Один хлопець з Новомоськовська — Костя Мешко — знайшов дюжину зразків старовинної цегли. Взагалі, молода поросль дихає в потилицю. Хоча я розумію, що в історії України і краєзнавстві багато білих плям і дослідницької роботи на всіх вистачить. За що не візьмися — кінь не валявся. Вже багато років при відділі краєзнавства в Дніпропетровській обласній бібліотеці кожен третій четвер збирається краєзнавчий клуб «Ріднокрай». На його засідання приходить від 30 до 90 осіб. Півтора роки тому відбулася презентація книги відомого археолога, професора Ірини Ковальової «Життя, проведене в могилі», так місць у залі не вистачило. Сама назва книги вже інтригує. Крім того, в четвертий четвер місяця ми проводимо в бібліотеці засідання обласного генеалогічного клубу. Приходять люди, які хочуть знати, як можна дослідити свій родовід. Ми відповідаємо на їхні запитання, націлюємо, де можна одержати інформацію. І, схоже, у багатьох наших співвітчизників прокидається історична пам’ять.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: