Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Трагедія «червоного гайдамака»

Омелян Волох: сторінки суперечливої долі
20 листопада, 2004 - 00:00
ОМЕЛЯН ВОЛОХ. ФОТО. 1933 РІК / ІЛЮСТРАЦІЯ НАДАНА АВТОРОМ

«Петлюрівщина», «махновщина», «григорівщина», «волоховщина»... Сьогодні немає не тільки учасників тих подій, а майже не залишилося в живих і їх сучасників-очевидців. Про те, що відбувалося та за яких обставин, можуть розповісти лише архіви. І якщо про С. Петлюру, Н. Махна, М. Григорьєва, їхні дії в часи української революції 1917—1920 років було чимало публікацій, навіть видані книги, то про отамана Омеляна Волоха майже нічого не відомо. Так, про нього згадували в своїх працях керівники української держави тих часів В. Винниченко, П. Христюк, генерал військ походу, що отримав в історії назву «Першого Зимового» М. Омелянович-Павленко, про нього розповідав Ю. Тютюнник. Його ім’я згадується на сайті «Уряди Української Народної Республіки доби Директорії — Історія». І все ж таки відомостей про його життя та діяльність дуже мало, а деякі довідники вказують, що дата й обставини смерті невідомі. Та лише завдяки тому, що зараз все більше й більше розсекречуються архіви, відкривається вільний доступ до раніше таємних матеріалів, можемо дізнатися про невідоме.

Пропонуємо архівні дослідження про суперечливу долю отамана Омеляна Волоха.

Омелян Іванович Волох народився 18 липня 1886 року в Каліноблотській станиці на Кубані (нині Краснодарський край Російської Федерації) в родині батраків-українців. Він був старшим із дітей, а ще були молодші брати Петро та Костянтин. Незабаром сім’я переїхала в село Білоцерківку — нині село Первомайськ Сватівського району Луганської області. Шість років виповнилося хлопчині, коли померла мати. Тоді й подався він у найми до сусіда-куркуля. Влітку пас худобу, зимою вчився в місцевій церковно-приходській школі. У 14 років Омелян уже працював відвальником вугілля на шахті біля станції Лоскутівка на Луганщині.

З малих років виявив він схильність до малювання. Сільський священик відвіз Омеляна до Харкова та влаштував у науку до художника-оформлювача. Там він виконував обов’язки «мальчика на побегушках», в іншого митця — та ж історія. Вирішив утекти додому. Взимку знову працював на шахтах у гірняцькому Донбасі, а влітку, в пору косовиці, їздив підробляти на Кубань.

Згодом, по рекрутському набору Волоха зарахували до царської військової служби, був артилеристом у Михайлівській фортеці, що поряд із Батумі в Грузії. Після закінчення служби в грудні 1910 року — повернувся додому. Спочатку вантажив вугілля на залізничній станції Насвітевіч (м. Лисичанськ на Луганщині), а потім знову намагався стати художником, вступив до школи живопису імені Раєвської в Харкові. Але за відсутності платні через два місяці вимушений був залишити навчання. Правда, його творчі здібності були відзначені стипендією, призначеною Куп’янською земською управою у зв’язку з 50-річчям звільнення селян від кріпацтва. Та така підтримка мало чим допомагала.

У серпні 1914 року почалася Перша Світова війна. О. Волоха знову було призвано до царської армії й направлено артилеристом стрілецького полку Південно-Західного фронту. Там же проходили службу обидва його молодші брати. Усі вони брали участь у боях під Перемишлем у Галіції. Під час бойових дій О. Волоха двічі було поранено, нагороджено Георгіївським Хрестом і відправлено на лікування до Харкова. Там і зустрів 1917-й рік.

Відомо, що політичні події між лютим і жовтнем 1917 року послабили войовничий настрій російських солдатів. Саме тоді О. Волоха обирають заступником голови полкового комітету. Його висловлювання на користь закінчення війни загострили взаємини з офіцерами, принесли йому славу «ворога свободи» і навіть «німецького провокатора». Солдати прийняли тоді відповідну резолюцію, а О. Волоха обрали до складу делегації до Тимчасового уряду. Після повернення делегації солдати Сибірської дивізії 25 квітня 1917 року зібралися на мітинг, прибув комісар Тимчасового уряду Б. Савинков. Волох головував. Промови учасників мітингу не захоплювали, й солдати поступово розбрелися, а О. Волох, усе ще залишався на трибуні: дивізія категорично відмовлялася виступати на передові позиції. За розпорядженням Б. Савинкова ротного було відкликано з військової частини.

О. Волох прибув до Харкова. Тут зійшовся з більшовиками та їхніми прихильниками, які, як він сам писав, «утілювали в мені національний дух». Улітку 1917 року військова влада Харкова намагалася відправити О. Волоха до Сибіру, але подальші події відбилися на його долі. Замість виїзду його тимчасово призначили комендантом Харкова. Виконував ці обов’язки майже місяць, потім попросив відставки.

У той час у О. Волоха складаються довірливі відносини з С. Петлюрою. Після того, як С. Петлюра пішов у відставку з посади секретаря військових справ Генерального секретаріату Центральної Ради через те, що керівництво ЦР критикувало його за поразки, отримані урядовими військами в боротьбі з військовими силами, що діяли на території України, він почав організовувати в Полтаві повстанський кіш «для захисту незалежності України», за деякими відомостями, на кошти отримані від французьких емісарів. Такий популізм С. Петлюри тоді працював на його імідж «рятівника держави». Він призначив О. Волоха командиром створюваної гайдамацькой частини, назвавши її «Кошем Слобідської України». Правда, організація коша йшла вкрай пасивно.

Після збройного повстання в листопаді 1917 року в Петрограді, Народний секретаріат на Україні формував частини Червоної Армії для боротьби проти Центральної Ради та військ А. Каледіна й оголосив про створення нової регулярної частини українських військ — полків Червоного козацтва України. Відповідаючи на заклики нової української влади, О. Волох погоджується бути обраним командиром II-го українського полку, який ще з часів Тимчасового уряду українізувався. Він брав участь в боях із військами Добровольчої армії Л. Корнілова.

Наступний яскравий епізод бойової біографії О. Волоха — 1918 рік, успішні збройні дії проти німецьких військ на Луганщині (станції Попасна, Камишеваха, Переїзна). Але оперативна обстановка ускладнювалася. Інформація про пересування німецьких частин була мізерною. Командир повсталого полку вирішив відходити до Харкова. На станції Лиман отримали наказ командувача Лівобережного фронту отамана П. Болбочана «об’єднуватися з донськими військами для боротьби проти загального ворога — більшовиків». О. Волох заявив, що червоні гайдамаки не стануть зрадниками, і дуже сумнівався в об’єднанні з «чорношличниками». Після чергової армійської наради О. Волох вирішує негайно арештувати П. Болбочана. Під виглядом ешелону з порожняком, який нібито призначався для евакуації, його гайдамаки прибули на станцію Кременчук і вчинили напад на потяг, що стояв під парами, готовий до відправки штабу П. Болбочана на Одесу. Тихо, без єдиного пострілу, заарештували командуючого разом із його штабом і відповідно до вказівки Директорії того ж дня відправили до Києва.

В. Винниченко у спогадах підтверджував, що всі ватажки повстанського руху того часу виступали абсолютно самостійно, кожний на свій власний страх і ризик, вони не були об’єднані єдиною, загальною для всіх програмою, планом, тактикою. Проте Омеляна Волоха можна віднести до ідейних борців.

Перехворівши тифом після кременчуцьких подій, у березні 1919 року він прибув на станцію Зятьківці (Гайсинський район Вінницької області) в розпорядження Запорізького корпусу Армії УНР. Роздивившись, повстанський отаман зрозумів, що гайдамаки не мали будь-якої твердої мети, дух воїнства не був згуртованим. Цими обставинами він і скористався, видаючи «Універсал Запорізького корпусу до Народу Українського». Цитуючи за оригіналом, відзначимо в універсалі головне: «...сучасний момент, тяжкий, відповідальний момент, коли Україну роздирають на частини чужинці, коли примушують битись один проти одного; нашою кров’ю, на наших кістках хочуть збудувати собі щасливе життя, харчуватися хлібом від праці нашої; у цей відповідальний момент, коли в Українській Народній Республіці влади на місцях немає, — ми, Запорожці, нащадки вільного козацтва України, оголошуємо законною владою на Україні Ради Селянських і Робітничих Депутатів і їх будемо підтримувати зі зброєю до загину...». Універсал закінчувався приписом: «21 березня 1919 року. Дієва армія. Іменем Запорожців — отаман Омелько Волох...». Зауважимо, що підтримала універсал і пішла за отаманом лише частина запорожців.

Коли О. Волох і його прибічники гайдамаки прибули на станцію Вапнярка, що на Вінничині, там уже діяв раднарком. Газета «Боротьба», орган ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів), повідомляла, що 21 березня 1919 року в районі так званого Південно-Східного фронту Директорії Вапнярка — Бирзула (нині м. Котовськ на Одещині) почалося повстання. Владу взяв у свої руки Військово-революційний комітет (ВРК), який складався з представників партій комуністів, лівих есерів і незалежних соціал- демократів. ВРК прислав до Вінниці делегатів для переговорів із представниками радянської влади на платформі: 1)вся влада Радам; 2)незалежність Української Радянської Республіки; 3)спільна боротьба разом із всіма іншими радянськими республіками проти світового імперіалізму. Такою бачилася Вапнярському ВРК його головна мета. Командування місцевим фронтом було доручено О. Волоху.

За визначенням О. Волоха, розклад українських національних груп почався в період, коли війська генерала А. Денікіна в серпні 1919 року витісняли армію С. Петлюри з Києва. Спочатку вихідці з Галіції, потім майже всі офіцери генерального штабу, а слідом за ними вся верхівка Директорії, що хиталася — всі вони шукали об’єднання з Добровольчою армією. Саме ця обставина, на переконання О. Волоха, і створювала хороші умови на користь радянської влади. У той суперечливий період, виходячи зі спогадів В. Винниченка, відбулися останні конвульсії отаманщини, а завершальним актом цього фіналу стали виступи повстанців на чолі з О. Волохом.

Декілька характерних штрихів військово-політичних обставин напередодні цих подій. Між Старокостянтиновом, де проходила лінія польського фронту, і Бердичевом, зайнятим спочатку повстанцями, а потім більшовиками, знаходилася незайнята смуга території, яку поляки погодилися віддати С. Петлюрі для збирання залишків своїх сил.

У Старокостянтинові С. Петлюра разом із Урядом УНР 26 листопада 1919 року зібрав нараду представників політичних партій за участю командуючого складу військ, включно до комполків. Головний отаман закликав не втрачати присутності духу й наполягав на продовженні боротьби, не зважаючи на критичну ситуацію. Командири також висловлювалися бадьоро.

Дисонансом прозвучав лише виступ О. Волоха, який різко критикував усі урядові інститути і прямо висловлювався за радянську орієнтацію. Його диспут із Головним отаманом залишили у присутніх на нараді враження близької внутрішньої кризи і, власне кажучи, старокостянтинівська нарада вже пророкувала озброєний виступ прихильників Волоха. Він повернувся до своїх гайдамаків і повів їх на Любар, що на Житомирщині. Саме туди наступного дня після наради виїхала вся «верховна влада». Там і підняв О. Волох гайдамацьке повстання під червоним прапором. Він ультимативно зажадав, щоб Головний отаман зрікся влади. С. Петлюра наказав заарештувати зухвалого отамана, але той зайняв оборону на іншому березі річки Случ, де розмістив своє військо й потім ще двічі надсилав Головному отаману ультиматуми. Повстанці проголосили гасло про державний устрій України в рамках радянської республіки й почали наступ на вірні петлюрівському уряду війська. Гайдамаки обстріляли з кулеметів будівлю, де знаходився Головний отаман із його штабом. Малочисленні урядові війська не витримали натиску й волоховці захопили сховища Головного отамана. За словами сучасників, 2 грудня 1919 року за одними відомостями повстанці захопили близько 2,5 млн. карбованців Директорії й 30 тис. срібних царських рублів, за іншими — 190 тисяч золотих франків, 39 тисяч золотих рублів й інших цінностей. У всякому разі, за оцінками М. Омеляновича-Павленка, петлюрівська армія «залишилася майже без грошей».

Три прапори — польський у Шепетівці, добровольчий у Старокостянтинові й червоний у Бердичеві — оточували жменю бійців під «жовто-блакитним» стягом у Любарі. Повстання волоховців додало свій внесок у той «жахливий стан», в якому, за відгуками генерала М. Омеляновича-Павленка, залишалася решта Армії УНР.

Тим часом, О. Волох наполегливо шукав ідейних прихильників. Першою відгукнулася Українська комуністична партія (боротьбістів). На його прохання в штаб повстанських військ прибули два політпрацівники-боротьбісти. ЦК УКП(б) утворив «Революційний Комітет Правобережжя» у складі трійки: О. Волох, І. Неміловській, С. Савицький. Повстанський отаман був призначений «Командуючим військами Червоної України».

Тепер уже в організованішому вигляді, претендуючи на роль командира регулярних частин, О. Волох повів своїх гайдамаків маршрутом: Чуднів — Янушпіль — Уланів — Піків — Калинівка — Липовець — Вороновиці — Ільїнці — Дашів — Гранів — Умань. По дорозі збирали залишки петлюрівських військ і урядових установ. Так, уже достатньо значною за чисельністю силою (близько 5 тисяч чоловік) після надзвичайно швидких переходів волоховці зупинилися в районі сіл Ропотуха та Шепетуха (Уманський район на Черкащині).

На ранок 1 січня 1920 року повстанці почали наступ на частини Добровольчої армії, що відходили з Києва в напрамку Одеси. Сутичка з бригадою генерала Грекова під Голованівським (на Кіровоградщині) завдала серйозних утрат повстанцям. О. Волох сам ледве не потрапив у полон. Кілька тижнів повстанці стояли табором в селі Кузьмина Гребля (нині Христинівській район на Черкащині). Поразка зменшила ентузіазм, послабила бойовий дух воїнів. Становище знову ставало ненормальним, і отаман вирішує діяти енергійніше. Він веде бійців, які залишилися, на Умань. Висилає своїх представників на зустріч червоноармійським частинам, що наступали зі сторони Христинівки. Розрахунок, поза сумнівом, був на минулу популярність повстанського отамана серед запорожців. Якщо це був військовий маневр, то він виявився вдалим. О четвертій годині ранку гайдамаки О. Волоха атакували Умань. Дивізію петлюрівських військ було взято в полон і роззброєно. Наступного дня до Умані вступили частини Таращанської дивізії РККА. Повстанці й червоноармійці досягли взаєморозуміння. Через місяць волоховським гайдамакам було запропоновано влитися в частини Червоної Армії.

Розповідаючи про радянський період біографії Омеляна Волоха, зауважимо, що він не був таким бурхливим на відміну від гайдамацького. Колишній командир «червоних гайдамаків» працював у наркоматі землеросбва УРСР (у вересні 1920 р. Волох вступив до компартії), займав ряд відповідальних посад у ВУЦКу, в Держстраху України...

У ніч з 4 на 5 травня 1933 року О. Волоха було заарештовано. Органи ДПУ на той час готували матеріали по так званій справі «Української військової організації (УВО)», яка начебто «проводила роботу по підготовці збройного повстання з метою повалення Радянської влади та відновлення буржуазної «Соборної України». Колишньому повстанському ватажку пригадали його бурхливу отаманщину: такий сміливий та рішучий у минулому, він, на думку слідчих, був просто знахідкою для «підготовки терактів». Але заарештований, хоча й сидів в одиночних камерах, виявився не простим горішком. Про нього вже дали свідчення семеро, «які зізналися» в приналежності до «УВО», а О. Волох начисто заперечував усі пред’явлені йому звинувачення.

Приведена нижче його заява коментарів не потребує (за оригіналом): «…Позбавлений людського існування, невільник гірше раба, терплю 107 діб тяжкої моральної муки й болю, не бажаючи чіплятися за будь-яке животіння аби існувати, я вирішив поєднати муки й болі моральні зі стражданнями й болями фізичними. З 24-го серпня 1933 року відмовляюсь від будь яких елементів їжі. Єдина моя можливість протесту проти несправедливого зі мною поводження — прискорити свою загибель у стінах ДПУ УРСР. Вважаю, що слідство цей мій крок не вважатиме за маневр ворога, а за єдиний вихід для комуніста позбутися глуму та неволі. Понад СТО дні я чинив несправедливе вирішення. ВОЛОХ О.»

Згідно з обвинувальним вироком О. Волоху інкримінувалося, що наче він «…належав до харківської групи Української контрреволюційної організації та з 1931 року входив до складу всеукраїнського її центру, проводив активну роботу по підготовці збройного повстання на Україні, керував диверсійно-терористичною роботою та за завданням організації повинен був до початку повстання організувати ряд диверсійних актів (підрив Київського та Вінницького мостів) та провокаційні замахи на представника іноземної держави з метою прискорення інтервенції проти СРСР, підтримував особисті зв’язки з московським центром організації, у квітні 1933 року був обраний до складу трійки щодо підготовки повстання». Жодного з цих звинувачень, побудованих на широких знайомствах О. Волоха, сам арештований так і не визнав. Відповідно до ухвали судової трійки при колегії ДПУ УРСР від 23 вересня 1933 року О. Волох був ув’язнений терміном на десять років у місця позбавлення волі, підвідомчі ОДПУ СРСР. Відбувати призначене покарання О. Волоха відправили на острів Соловки.

Постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року О. Волох у числі 134 «українських буржуазних націоналістів, засуджених на різні терміни за контрреволюційну, націоналістичну, шпигунську та терористичну діяльність на Україні, які, залишаючись на колишніх позиціях, продовжували шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок» (і це в Соловецькому таборі особливого призначення! — Авт. ) був засуджений до вищої міри кримінального покарання — розстрілу. Вирок приведений у виконання 3 листопада 1937 року.

Завершуючи розповідь про нелегку долю Омеляна Волоха, хотілося б додати, що він дійсно був знаковою політичною фігурою української революції 1917— 1920 років. Разом із тим, суперечлива доля О. Волоха дає можливість простежити, як під впливом тяжких, часом заплутаних життєвих обставин, колізій ідеологічної боротьби того непростого періоду мінявся світогляд людей, і як згадані зміни проявлялися в їхніх вчинках.

Геннадій ГЛАЗУНОВ, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments