Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«Державна зрада» з лапками та без

Заньківчани перечитують Тараса Шевченка
6 листопада, 2003 - 00:00


Свій нинішній сезон львівський театр ім. М. Заньковецької відкрив спектаклем за п’єсою Рея Лапіки у перекладі з англійської Миколи Рябчука «Державна зрада».

Зрештою, нічого виняткового, жодної тобі сенсаційності, — майже хрестоматійна сторінка історії, коли у березні 1847-го року студент Петров подав донос про існування у Києві таємного товариства, на засіданнях якого читались «явно протизаконні» вірші Шевченка, закликались «малоросіяни до повстання» і виявлялась «ненависть до царської фамілії.» Йдеться про Кирило-Мефодіївське братство, членів якого покарали ув’язненням і засланням у віддалені губернії. Доповідаючи Миколі I, шеф жандармів О.Орлов підкреслював, що не такими важливими є ідеї братчиків, як «обурливі твори Шевченка», який, до речі, членом братства не був, однак висилається рядовим Оренбурзького окремого корпусу. Сьогодні, здається, немає школяра, який би не знав припису, зробленого на вироці Миколою I власноручно: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».

— Федоре Миколайовичу, чому ви обрали саме цю п’єсу і чому знову Шевченко?

— Відчуваючи підтекст, скажу: так, п’єса — посередня. І я з тої п’єси використав, мабуть, лише третю частину. Бо там було стільки наївного! І бачення деяких речей у автора дещо ковбойське. (Рей Лапіка — американець українського походження, навіть народжений вже в Америці, батьки його виїхали туди ще позаминулого століття). Він, певно, думав, що події відбувалися в Техаських преріях: посидів деякий час в тюрмі, а захотів — втік… Однак в нього присутня якість, яку ще треба пошукати в наших авторів, — колосальна любов до України, і ця колосальна, вимріяна Україна в нього така зрима та близька, що диву даєшся. Причому в нього немає і того, чим страждають наші, навіть великі письменники, — звички кланятися на північ. Обов’язково. Як не революціонерам-демократам, Чернишевському та Добролюбову, так іншим, що викупили з неволі. І охо-ху і аха-ха з цього приводу…І ця вторинність наших авторів до творчості Шевченка завжди незримо присутня. А Рей Лапіка Шевченка сприймає як пророка, як самобутню творчу людину, яка з’явилася на зламі століть саме для того, щоб відродити українську націю. І він дуже чітко до цього підійшов. Хоча я багато там покопирсався, бо розумів, що найкращий драматург — сам Шевченко. Більшість монологів написана ним, і ці монологи можна грати. А ще мене зацікавила одна штука — Шевченко на самоті, Шевченко в казематі. І коли ти читаєш ці його вірші, то розумієш, який він був зболений, який він був гострий, чутливий, який він був злий. Який він був добрий! Який щирий сам з собою! І сам до себе казав: «Я — несамовитий. Я коли згадаю про той біль, який зробили Україні, я тоді несамовитий роблюся.» Щоб написати такі рядки, яку бурю в душі і яку любов потрібно мати — до своєї землі, до мами, до Дніпра! —

Я так її люблю оту Україну убогу,
що прокляну святого Бога, за неї душу погублю.

Це був, на мою думку, чоловік, на якого дуже багато навалилося. Освіту здобував самотужки, благо, вертівся серед високоосвічених людей, серед еліти. Треба визнати — сама доля подарувала йому і цього Енгельгардта, і цього Брюллова, і ще багато чого. А потім приїхати на Україну і потрапити в атмосферу нашого українського дворянства. Коли одні вже стали поляками, інші — росіянами, ніхто себе не називає українцями, малоросами називали, забули вже мову, забули козаччину. І тут Шевченко, зі своїм розумінням любові та відданості мові, нації, краю…

В п’єсі є арешт Кирило-Мефодіївського братства, і все ніби крутиться навколо цього. До речі, мене це не цікавило, хто кого заклав, хто кого зрадив? Їм було по 28 років, дев’ятнадцять навіть одному було. А вони вже стали — не так, як декабристи, але стали проти тоталітарної машини і щось хотіли в тому суспільстві змінити. Це була їхня позиція. Так, Шевченко не був членом Кирило- Мефодіївського братства, але він поділяв їхні ідеї. І кажуть, що лише коли він з’являвся серед них, це братство починало революціонізуватися. Він все одно був їхнім натхненником, духовником і прапором. Це мене дуже схвилювало. І тому доля якась особиста ніби крилом торкнулася. Багато ж вже про це написано п’єс, і мене це теж не цікавило. Мене цікавив той несамовитий Шевченко, що до нестями був закоханий в рідну історію, в рідну землю, в своїх людей, сповнений ненависті до імперського тоталітаризму, при повному усвідомленні, що це машина дуже сильна і не одного може розчавити.

— В п’єсі є сцена зустрічі з царем, як ви її розцінюєте?

— Ну, може ж собі нафантазувати художник зустріч із царем! В даному випадку Лапіка. Я і називаю свій сценічний варіант: сон на 2 частини. Я ж уявляю собі розмову з Кучмою, я часом навіть розмовляю з ним чи з Путіним. Може й посилаю другий раз, а часом говорю: молодець! Такі ж речі бувають і у вас. Адже подумки ми часто ведем різні діалоги.

Ось і у нас є сцена: поет і цар. Цар у мене не виведений карикатурно. Він достойно мислить і абсолютно прагматичний політик. І дуже точно про все говорить, і від цього робиться страшно — що він такий прагматичний і точний.

— І будь-кого переграє…

— А ще художника, поета, людину, яка живе емоціями більше, ніж прагматичними намірами. Таку людину, дійсно, не так складно переграти. До того ж художник завжди один. І Шевченко у мене в принципі один. Костомаров, Куліш… — вони з’являються лише на кілька хвилин. Я взяв тритомник документів Кирило-Мефодіївського братства і побачив, що всі співпрацювали із третім відділенням і все до кінця подавали, розповідали, чому і як. Єдиний Шевченко дав три чи чотири відповіді на запитання, а потім казав: «не известно», «не знаю», «не понимаю, о чем идет речь». Хоча все прекрасно розумів, але в діалог не вступав. Бо осягнув: не варто — і встав над ситуацією. Це так, як Ісус Христос розмовляв з Пилатом. Це абсолютно та сама ситуація. З ким би не розмовляв геній, він демонструє вічний конфлікт. Кого би ми не назвали. Адже геній і тиран не з’єднуються, не зіставляються, бо проголошують різні істини. Це конфлікт, який є і буде завжди. Скільки б людство не жило. І завжди правий (в розумінні сили) буде цар, але вища правда, в розумінні духу й ідеї, буде завжди за поетом. Ось про що я хотів поставити виставу. І ще раз наголосити (це не один я говорю, це всі говорять): російський імперіалізм колишній і імперська політика сьогоднішня тотожні ось в якому плані — їхня демократія закінчується там, де починається українське питання. Де воно виникає — зразу ж немає демократії, а з’являється шовінізм чистої води. Судіть самі: є російський патріотизм, а українського патріотизму немає, а є український націоналізм. Якщо ти любиш Україну і відстоюєш її незалежність, то ти український націоналіст, а якщо ти громадянин Росії, то ти російський патріот. Це чітко поділяється, і я не знаю, коли це скінчиться. В Росії побутує думка, що росіяни ніколи не були завойовниками, а були «первопроходцами». Вони просто несли цивілізацію диким народам. Нещасним українцям принесли «велике слово, велику силу». І принесли — знищили бібліотеку Мазепи в Батурині, яка була на рівні Паризької. Ми про це не говорили за радянських часів — нам кляпи в рот заклали, і не говоримо про це зараз. І через це історія повторюється. Кожна мисляча людина розуміє, що в Україні робиться зараз зовсім не те, що треба, що дуже складна ситуація, політична, суспільна. Коли економіка не в наших руках, то про політику важко говорити.

— Однак нещодавно до вас приїжджав молодий Сургутський театр. І ви займалися їхньою рекламою і гаряче аплодували виконавцям кількох привезених спектаклей, до речі, цікавих. Й поселяли акторів за свої гроші і багато чого робили ще за своїм коштом для них…

— Ми щиро їх приймали, це ви правильно відмітили, — бо вони були щирі й відкриті до нас! Я люблю росіян. І, треба сказати, між простими людьми ніколи не було ворожнечі. Це все політика, яку нав’язали. Це гроші, які діляться, й майно, яке перерозподіляється в котрий раз. Що до цього мають прості люди в обох країнах?

Як українець міг пити з росіянином, так і п’є, трохи підсміюється з нього, але любить. Той любив кацапа, а той любив хохла. Один над одним жартуючи живуть. Природна любов існувала і існує. І буде існувати. Але для цього має існувати і велика самоповага. Я про це і говорю — про самоповагу.

Тому я дуже б хотів, щоб молодь дивилася цей спектакль. І щоб було у неї почуття гордості, а не відчуття вторинності. Я десь вичитав, що вісім поколінь, які жили при рабстві, вже не стануть нормальними людьми. Мого віку вже мало лишилося, та й весь той, що Господь відпустить, сприятиму, щоб українець не був вічним рабом, або шукав завжди визнання чи підтримки десь за кордоном. Пам’ятаєте, у Шевченка? —

…Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрячих гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!

— Все те, від чого застерегти б хотілося Україну, ви відбиваєте у спектаклях.

— Не говорю про всі роки незалежності, а за останніх 6 років ми поставили кілька проблемних вистав. Наприклад, «Андрей», де головує ідея загального об’єднання Українських церков. Потім у нас в театрі була поставлена «УБН». Щодо цієї вистави, то я хочу сказати: матеріальний світ такий продажний сьогодні, що мені навіть закинули, що в «УБН» я зіграв українця, якого немає в природі. А я бачив, я розмовляв з ними, тими людьми, які все життя віддали за незалежність України, за відродження нації, за її гідність. Вони зараз, може, і не в Верховній Раді, навіть і не в партії, а просто живуть своїми думками, ідеєю, своєю любов’ю, своїми молитвами. (Хоча хіба не парадоксально, що вони не знаходять собі місця в активному громадському житті?) Але вони серед нас, і не тільки на Західній Україні, а кругом. Хоча б судячи з того, як приймали нас в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську. Приймали добре. Зараз дуже люблять дискутувати: спрацювала чи ні українська ідея. Вона спрацювала там, де вона могла спрацювати.

— Колись один із політиків сказав: кого Стригун тут агітує у Львові!? Там же кожне дерево обстоює українську ідею...

— Погоджуюсь. То давайте гроші — і я поїду агітувати Суми, Чернігів, Полтаву. На жаль, я не відчуваю, як художній керівник, що хтось зацікавлений нашим репертуаром. Не про глядача йдеться і навіть не про Міністерство культури…Ніхто ж нікому сьогодні нічого не забороняє, але й не допомагає. А театр не проститутка, яка може під когось лягти. І ми не просимо: провезіть, ми під вас ляжемо. Ми не хочемо ні під кого лягати, ми не партійний театр. Але це не означає, що у нас немає своєї позиції і свого слова. Наш театр був завжди глибоко національним, навіть в радянські часи, і завжди був позиційним театром. І служили ми своєму народові.

Що ж стосується «Державної зради» і Шевченка загалом, про якого ми знову ж говоримо у Львові, він — надзвичайно сучасний і актуальний з різних сторін. Я його читаю все життя і з часом розумію, відкриваю для себе інші, допоки небачені мною аспекти. Хоча треба визнати й другу, небезпечну, річ — ми зачитали Шевченка. Якось заялозили. Особливо молодь, абсолютно не вміє читати Шевченка. Я бачу по студентах, які поступають в театральні вузи, — весь час плач якийсь, стенання. А це ж філософ, зболена, але мужня і мудра людина.

А хіба не він передбачав оце страшне емігрантство, заробітчанство, на яке штовхають людей. І те, як легко Україну любити здаля. Я ж люблю і будую Україну зсередини. У нас багато патріотів здаля, а я не хочу таких патріотів.

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.

Ось чим мені він дорогий. Він настільки сучасний, що його страшно читати. Вони, ці нинішні політики, по-моєму, і не заглядають в Шевченкові твори. Бо прочитати Шевченка — і треба тікати з політики.

…Оглухли, не чують,
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…

— Сьогодні, коли мова заходить про слуг народних, — у багатьох дійсно зводить щелепи…

— Бо все поставлено з ніг на голову. В демократичній державі першою особою має бути громадянин, а депутати —це слуги його. У нас всі слуги — поки йдуть у Верховну Раду, а як вже прийшли, то громадяни — там десь, внизу, так далеко, що їх і не бачать. І це є державна зрада. Якщо у нашому спектаклі «Державна зрада» значиться в лапках, то те, що біля театру сидять жебраки, — державна зрада без жодних лапок. Те, що наш театр, його приміщення доведене до такого стану і загалом уся культура в сутінках, — це державна зрада. Тузла — державна зрада, без жодних лапок.

— А ви не хотіли ніколи піти в політику?

— Чого ж, хотів, навіть замислив створити партію захисту культур. А потім зрозумів, що тоді треба кидати театр. Треба вибирати — бути митцем або політиком, а побавитися в політику — справа малоповажна. Я обрав театр. І своїми засобами обстоюю державність та демократію і викриваю державну зраду.

Ірина ЄГОРОВА, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments