«Маскарад» у... клініці Василенка
У Будинку кіно відбулася прем’єра неігрового фільму режисера Інни Павлічук, випущеного студією «Національна кінематека України»
Якось у Миколи Амосова запитали, чи має він за мету стати довгожителем? Амосов усе життя підтримував спортивну форму й відповів: «Важливо не скільки, а як прожити!» Здавалося б, простішої відповіді не буває, але кожна людина робить вибір — як прожити. Ці думки особливо загострюються, коли стикаєшся з людьми неблагополучними, з тими, що добровільно потрапили в залежність від чогось. Наприклад від наркотиків...
Фільм «Маскарад» вибудувано на зображальних лейтмотивах. Кілька разів тут з’явиться панорама індустріального Запоріжжя, знята з Дніпра. Горизонтальна лінія суцільних заводських труб налаштовує на думки про екологію. Про її наслідки, над якими людина, постійно кудись поспішаючи, не задумується. У гонитві за індустріальним раєм людство прирекло себе на великі ризики зі здоров’ям. Меншою мірою усвідомлюється той факт, що людські скупчення в промислово забруднених містах дають і проблеми моральні. Й це теж захворювання. Тільки сфера інша: називають її «екологія душі». Антитезою до тієї червоної панорами — чистий, пустельний простір морського узбережжя, хвилі, що відсилають до думок про вічне. Там знято й фінальні кадри людини, яка вилікувалася від наркозалежності.
До зображальних лейтмотивів належить широкий пішохідний Хрещатик, наповнений молодими красивими людьми. Це зображення можна сприймати як компроміс: залюдненість тут позитивна, вона породжує об’єднуючі емоції: радість молодості, бажання гри, розваги. Такі координати середовища дії, центром якої є клініка Віталія Василенка в Запоріжжі, де він своїм власним методом лікує від наркозалежності. Ця хвороба майже не піддається лікуванню медикаментозним шляхом. Переглянувши фільм, дивуєшся, що є такий феноменальний лікар і такий унікальний метод лікування, і що живе він саме в Україні (в нього пацієнти з різних країн). Авторка не згадує, чи існують аналоги, та це й не входить у її завдання. Вона концентрує увагу на своєму героєві, щоб розкрити його не тільки як фахівця, а й як людину. Часу для тривалого спілкування й спостережень не було, та все ж... Крім лікувальних сеансів, куди було допущено кінематографістів, вони фіксували видовище не для глядачів зі слабкими нервами. Ми почули розповідь Василенка про дружину (розповідав, їдучи машиною на кладовище), яка померла від онкозахворювання; побачили, як він грає на піаніно, — в дитинстві хотів бути музикантом. Це небагато, але й цього цілком достатньо, щоб скласти уявлення про людину. Говорить Віталій небагато... він глибоко співчуває хворим, а ще більше — батькам, для яких наркоманія дітей стає тяжким горем. Тому метод лікування Василенка передбачає присутність у клініці когось із близьких — як підтримку, як захист. Сам же метод полягає в тому — і він це пояснює пацієнтам, — що наркоман має померти, а народитися нова людина. Пацієнти переходять через муки! Та це варто, щоб одужати. Рідні мають допомогти цьому переродженню, підтримати в цей відповідальний час.
У фільмі постать В. Василенка — притягальна. Немов козак-характерник і водночас маг, він робить неможливе, перемагає діагноз приречених на повільне умирання. Не менш цікавим у фільмі є пацієнти та їхні близькі, які розповідають про себе, про перебіг хвороби й про рішення її позбутися. Більшість із них у масках — звідси й назва фільму.
Молоді люди потрапляють в тенета наркотиків добровільно, спочатку не бачачи в цьому загрози, будучи певними, що все під контролем... Усвідомлення ступеня залежності можна виразити словами одного з пацієнтів: «Ти і любиш, як наркоман». — «Як це?» — «А ніяк!» Особливо запам’яталися слова однієї матері: «Чи могла я коли подумати, що моя донька може викликати в мене огиду? Але я ніколи її не залишу». Безвихідь змусила шукати вихід. І вони його знайшли — лікування у В.Василенка.
Інна Павлічук не шкодує екранного часу для того, щоб пацієнти та їхні матері виговорились — і їх слухаєш з непослабною увагою. Звісно, режисерка вміло монтує різні сюжетні лінії, а тому розповіді не перетворюються у щось одноманітне. Загалом композиція фільму засвідчує впевненість автора, хороший режисерський тонус, вміння зацікавити глядача...
У світовому кіно неодноразово показано трагедію наркозалежних — і це не випадково, адже наркотики стали великою загрозою для людства, не кажучи про трагедії персональні.
У вступному слові перед показом фільму креативний продюсер фільму, педагог Інни Павлічук в НУТКТ ім. І. Карпенка-Карого — Валентин Марченко — навів офіційну цифру: наркозалежних в Україні — 459 тисяч осіб, тобто 1, 5 % населення, що значно перевищує показники сусідньої Польщі! Справді, Україна за останні 20 років стала немовби майданчиком для злих сил. Молодь часто покинута напризволяще: зникла мережа просвітницько-виховних гуртків, студій, численні діти-сироти за живих батьків, які подалися у світи на заробітки й застряли там надовго! Відсутність тепла і любові призводить до деградації, а це грунт і для наркозалежності.
Та фільм, як і його головний герой, оптимістичний. Тому що адаптація до нового життя відбувається на наших очах: пацієнти за час курсу лікування займаються творчістю, готуючи виставу. Глядач опиняється серед учасників дійства, одягнутих у чудові костюми, охоплених прекрасним поривом, і разом з героями фільму переживають мить натхнення, атмосферу єднання.
«Маскарад» — фільм насичений, а комусь видасться навіть затягнутим. Насправді все тут узгоджено між собою. Якби була показана сама клініка — пацієнти й лікарі, то була б тільки констатація. Вихід за її межі суто візуальними, кінематографічними засобами (насамперед перекидання дії з місця на місце) дає творові широке дихання, філософський підтекст — думки про цінність життя, про свободу.
