Акції FEMEN — наслідок суспільної нечутливості?

Близько двох тижнів громадськість та правозахисні організації спостерігають за розвитком так званої «справи фотографів» у Грузії. Нагадаємо читачам «Дня», що 7-го липня грузинське МВС затримало фотографа прес-служби президента Саакашвілі Іраклія Геденідзе та його дружину Натію, колишнього фоторепортера Associated Press Георгія Абдаладзе, фоторепортера European Pressphoto Agency Зураба Курцикідзе. Усі четверо були звинувачені у шпигунстві на користь російських спецслужб. Один із затриманих, Іраклій Геденідзе, зізнався, що передавав інформацію, яка виходила за рамки його службових обов’язків. Проте інші обвинувачені заявили, що арешт став відповіддю на розповсюдження кадрів, знятих під час розгону акції опозиції у центрі Тбілісі в ніч на 26-те травня. Арешт фотографів викликав обурення грузинських журналістів, які влаштували пікет біля будівлі МВС у Тбілісі. Дві популярні грузинські газети, «Алія» і «Резонансі», вийшли у вівторок, 12 липня, з чорними квадратами замість зображень облич державних чиновників на знак підтримки групи фоторепортерів.

Днями семеро українських журналістів та активістки руху FEMEN відреагували на «справу фотографів», влаштувавши пікет біля Посольства Грузії у Києві. Дівчата із FEMEN прийшли до посольства топлес із бутафорними фотоапаратами та написом «No photo — no democracy». У такий спосіб вони приєдналися до міжнародної кампанії за об’єктивне розслідування справи. Сприйнявши все, що відбувається, як провокацію, один зі співробітників посольства застосував силу спершу до дівчат, а згодом і до фотографів, які знімали акцію. У результаті кореспондент «Коментарів» Олександр Ямковий потрапив до лікарні. Наступного дня семеро українських журналістів прийшли до будинку посольства з табличками на кшталт «I am agent of CIА», щоб висловити протест проти арешту фоторепортерів та обурення діями співробітника посольства.

Арешт грузинських фоторепортерів — справа доволі неоднозначна. Як відомо, межа між національними інтересами й обмеженням свободи слова — надзвичайно тонка. Тому не викликає подиву, що громадськість за умов відсутності чіткої аргументації з боку влади занепокоєна арештом журналістів у Грузії — країні, яку впродовж останніх років вважали найпрогресивнішою країною на пострадянському просторі. Позитивно й те, що в Україні намагаються стежити за ситуацією у доволі близькій нам країні та реагувати на неї. Але... Складно не погодитися, що форма, яку зазвичай обирають дівчата з FEMEN для власних акцій протесту, шокує суспільство. Хоча, можливо, весь цей епатаж своєю чергою є результатом суспільної нечутливості до менш кричущих проявів громадянської позиції? Цікаво, якби дівчата з FEMEN прийшли під будинок Посольства Грузії у строгих аристократичних костюмах, їхня акція привернула б увагу?

Інша річ, що такі випадкові інформаційні приводи не сприяють розумінню ситуації, що склалася в Грузії. Але тут уже варто говорити про потребу політики цілісного інформування суспільства про важливі для країни події.

— Діяльність FEMEN я вважаю поразкою феміністичного руху в Україні, — каже Олег ДЕМКІВ, соціолог Львівського національного університету ім. І. Франка. — Неепатажні форми українського феміністичного руху, на жаль, не користуються масовою підтримкою, не призводять до змін у масовій свідомості. Тому на цьому фоні епатаж руху FEMEN є свого роду криком відчаю. Нашому суспільству сьогодні притаманний високий рівень нечутливості й цинізму. Тому «інструментально» дівчата із FEMEN роблять все правильно. Але... В результаті виходить так, що і громадськість, і ЗМІ цікавить лише форма їхнього протесту, а не його зміст. Тобто дівчата ніби досягають своєї мети, з’являються у випусках новин, але водночас через епатажну форму вони не доносять до громадськості свої ідеї. Тому запитання, які вони піднімають, не стають об’єктом обговорення широкої громадськості. Тобто епатаж форми не дає ідеї вийти за межі жовтого жанру. Це прикро. Тому що проблеми, яких вони торкаються, гострі і важливі. Це пов’язано й з тим, що українське суспільство досі не вирішило проблему власної інертності, пасивності, нерефлексивності — як громадськості, так і політичних інститутів. У нас поки немає громадської думки, а є лише громадські настрої. А, відповідно, громадська думка поки що не функціонує як суспільний імпульс, що спрямовується на владу і змушує її діяти певним чином.