Проза життя. I поезія...
Щойно людина навчилася говорити, стало зрозуміло, що слово як таке вимагає обережного ставлення.
Ось, наприклад, слово «скандал». Чи правомірно його вживати до вчорашнього листа української інтелігенції на підтримку Януковича? Безумовно, ні.
Адже скандал — це щось, як не крути, яскраве, щось таке, що різко випадає зі звичного життя — хоч і в гірший бік, та все ж таки якось порушує плин буднів. Хай погане, але нове, хай недобре, але екстраординарне. Достатньо лише пробігти очима того листа, щоб зрозуміти: нічого нового, незвичного, шокуючого в ньому насправді нема.
«У протистоянні між громадянами і корупційною системою, що от уже двадцять років душить громадянське суспільство, Ви, пане Президент, твердо стоїте на стороні народу /.../ Тут ми згодні з відомою суспільною діячкою професором Ольгою Богомолець і хочемо підтримати її відкритий лист до Вас»
«Ми в цьому на Вашому боці, пане Президенте. І ми певні, на Вашому боці більшість українців, які хочуть, щоб у країні був порядок. Маєте рацію, демократія це не хаос і не безладдя. Державна служба — це цивільна армія на службі народу, в ній мусить бути порядок. І Ви правильно робите, що жорстко його наводите. Йдіть відважно обраною Вами дорогою — реформуйте Україну, не допустіть згортання реформ, ламайте корупцію і ведіть державу до демократичного урядування. З вами — народ».
Ну, переплутали люди себе з народом, ляпнули затаскану дурницю про демократію-не-хаос (улюблене самовиправдання всіх диктаторів), з ким не буває, надто ж в Україні. Хіба це привід для суперечок?
Тим більше нічого скандального нема у вдячній відповіді Януковича:
«Для мене дуже важливо почути слова вашої підтримки як моральних лідерів народу».
Дійсно, можна ж сприймати мораль як особливий вид перегонів із солодкою морквиною в якості призу для переможця — чом би й ні? У нас демократія, кожен має право на свою думку.
Більше громадськість чомусь збурив список моральних лідерів: письменник Віталій Коротич, президент Національної Академії наук України Борис Патон, президент Національного університету «Києво-Могилянської Академія» Сергій Квіт, директор Міжнародного центру перспективних досліджень, кандидат історичних наук Віра Нанівська, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, а також Лесь Танюк, Володимир Цибулько, Олександр Злотник, Віктор Гуцал, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід Губерський.
Чи має значення, що Києво-Могилянську академію нинішня влада цілеспрямовано намагається зжити зі світу, що ще кілька років тому Патон агітував за Тимошенко, що Цибулько проходив у парламент за списком «нашої України» тощо? Чи має значення, що від цього прогину жоден із тих, хто підписався, все одно не стане для «донецьких» своїм, і що Табачник не припинить нищити Могилянку? Ну і що, що Квіт спочатку визнав, що дійсно підписав цього листа, а потім на блакитному оці почав розказувати, що насправді не бачив повного тексту?
То насправді дрібниці.
Адже це все — суцільне дежавю 30-, 40-, 50-річної давнини. Існувала тоді така держава, в якій весь час підписували листи з гарячою підтримкою дій уряду, партії та особисто її генерального секретаря, якими б ті дії не були. Географічно СРСР тепер немає, однак насправді він, як той Ленін (який, здається, говорив про інтелігенцію якось не зовсім добре), живіший за всіх живих — не територіально, а в межах багатьох черепних коробок, і «моральні лідери» тут не виняток. І тому люди, які начебто давно вже є громадянами вільної країни, діють згідно з висловом Сталіна, який вважав інтелігенцію лише обслуговуючим прошарком, не більше.
А хіба це скандал? Це так, проза життя.
Утім якщо вже вдаватися до літературних порівнянь, то цим сюжет не вичерпується.
Не так давно хтось із соціологів озвучив таку цифру: наразі в Україні відбувається до восьми акцій протесту на день. Може, цифра й не зовсім точна, однак близько до істини те, що справді щодня в країні виходять на вулицю люди — не під партійними прапорами, не для задоволення амбіцій чергових вождів, а щоб боронити свої права. Проти бездіяльності комунальних служб, проти свавілля в міліції та в судах, проти зростання цін, проти бездарних законів, які продавлюють через парламент. Організовуються самі, виходять самі, усе частіше й частіше домагаються свого. Їх не купити, і очі їм вже не замилити.
Моральні лідери можуть скільки завгодно підписувати свої фігові листочки, режим може скільки завгодно дякувати підлабузникам і затикати роти, але цей рух їм не спинити.
Шкода, що вони цього не розуміють. А може, і на щастя.
