Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Конституційні ігри

14 березня, 2007 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

Перманентні дискусії навколо доцільності ревізії чи поглиблення політичної реформи останнім часом стали невід’ємним атрибутом українського політичного життя. Жодна із провідних політичних сил, так само як і жоден із значних політичних гравців країни, не оминає цієї теми та має власну позицію на рахунок того, що ж все- таки слід робити із змінами до Конституції. Та перш ніж розбиратися у всіх можливих позиціях, варто запитати себе: а чому, власне, піднялося стільки шуму? Чи дійсно питання політичної реформи є одним із найболючіших не лише для політичної верхівки, а й для всього українського суспільства? Зрештою, які мотиви спонукають українських політикiв у їхньому ставленні до реформи системи влади в Україні? Спробуймо відповісти на ці питання.

Очевидно, що найлегше це буде зробити стосовно останнього. Мотиви українських політичних сил у будь-яких їхніх політичних діях чи заявах зазвичай носить суто прозаїчний характер. Такий самий висновок можна зробити і щодо питання конституційної реформи. У програмних документах більшості українських партій питанню найбільш підходящої для України форми державного правління (яка і зазнала змін згідно з так званою політичною реформою) не надається ніякої уваги. Тому зрозуміло, що про будь-які ідеологічні засади українських політичних сил говорити не можна. За відсутності ідеологічного компонента очевидним є висновок про переважання прагматичних мотивів у певному ставленні партій до політичної реформи. Для Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко та «Нашої України» їхня позиція пояснюється лише конкретною політичною доцільністю. Можемо уявити собі ситуацію, коли Президентом би став Віктор Янукович, а БЮТ і НУ утворили більшість у новому парламенті — чи збереглося б таке саме ставлення цих політичних сил до політреформи? Очевидно, що ні. У такому разі «регіонали», скоріше за все, почали говорити про необхідність повернення до системи із сильними президентськими повноваженнями, а БЮТ і «Наша Україна» усіляко б підтримували перехід до існуючої системи влади. Адже підтримка ПР реформи була зумовлена лише побоюваннями сильного Президента, яким мав стати Ющенко, так само й нинішні опозиційні сили не бажали зміни конституційного ладу через бажання ці самі повноваження за тим-таки Ющенком зберегти. Політична ситуація склалася іншим чином, давши партіям змогу не змінювати свого ставлення до змін у Конституції. Щодо комуністів та соціалістів, яких прийнято називати більш-менш ідеологічними партіями, то ситуація тут дуже схожа. Дійсно, комуністи послідовно виступали за скасування посади Президента та переходу до парламентської системи правління. Али чим це можна пояснити? Досить важко повірити у те, що комуністи самі вірять у проголошувані ними гасла. Скоріше, це певний спосіб досягнення двох важливих цілей: передачі значної частки повноважень Верховній Раді, що стала їхнім останнім оплотом, та збереження за собою іміджу послідовних прихильників марксистсько- ленінських ідей. Так само й соціалісти зовсім не проти посилення ролі парламенту в системі української влади та підтримки власної репутації партії помірковано-реформістського характеру. Останнє, як бачимо, їм вдавалося досить непогано протягом усього періоду української незалежності. Такими ж є причини негативного ставлення до конституційних змін і самого Віктора Ющенка. Проте і його позиція була б поставлена з ніг на голову за відповідних умов.

Перш ніж повернутися до українських реалій, варто замислитись над тим, яку роль іноді відіграє формальна конституція та форма правління, що з неї випливає. Очевидно, що в самій назві «форма державного правління», яка передбачає певний розподіл повноважень між трьома гілками влади та главою держави, криється той факт, що вона є лише чимось зовнішнім і часто зовсім не визначає суті політичного процесу, що відбувається всередині певної країни. Конституція СРСР була найдемократичнішою у світі, проте насправді виступала лише як прикриття для відверто авторитарного режиму. В той же час досить недемократичні за своєю суттю злиття влад, відсутність будь-якого правового контролю за діяльністю парламенту та формальна незабезпеченість прав опозиції є ознаками конституційного ладу Великобританії, що ось уже декілька століть вважається взірцем демократії. Система влади зазвичай є лише формою, а зміст вкладається конкретними політичними силами та конкретною політичною ситуацією в країні.

Тому недоцільним є говорити про абсолютні переваги тієї чи іншої форми правління, вони можуть бути лише відносними. У своїй статті «Небезпеки президентства» відомий американський політолог Хуан Лінц спробував довести протилежне і для цього послуговувався прикладами країн Латинської Америки, де за президентської форми правління у більшості з них були авторитарні режими. Зрештою, він висловив припущення, що президентська форма правління є більш схильною до авторитарних тенденцій, в той час як парламентська — до тенденцій демократичних. Проте такий висновок видається досить поверховим та незадовільним. Авторитаризм та нестабільність у політичному житті країн Латинської Америки скоріше можна пояснити не президентською моделлю, а відповідним рівнем політичної культури та певних традицій. У цьому випадку президентська форма правління по суті виступала лише засобом для авторитаризму, але аж ніяк не його причиною. Саме тому США, держава, політична культура якої була і є набагато більш демократичною за політичну культуру латиноамериканських держав, із такою ж формою правління є прикладом стабільного функціонування демократії. Більше того, італійський колега Лінца Джованні Сарторі згодом слушно зауважив, що простий перехід до парламентської моделі так само не зможе вирішити найгостріших проблем політичного життя цих країн. Пояснював він це передусім тим, що тамтешні партії є парламентсько-непристосованими, тобто мають недостатню партійну дисципліну та не здатні до формування стабільних коаліцій чи продуктивної роботи одна з одною за схемою більшість — опозиція. Як бачимо, багато з цього можна прикласти й до українських партій, які зазвичай виконують зовсім інші функції, ніж ті, які вони мають виконувати за парламентської моделі влади. То чи зможе простий перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради покращити ситуацію в країні? Навряд чи.

Зрештою, події навколо президентських повноважень останніх двох років дали зрозуміти, наскільки малозначущою може бути зміна форми державного правління. Ще маючи значні повноваження у 2005 році, Віктор Ющенко не зміг ними скористатися і тому, закономірно, допустив поразку власної політичної сили на парламентських виборах 2006 року. То, зрештою, які можуть бути претензії у Президента — якщо він не в змозі скористатися наданими йому повноваженнями, то навіщо вони йому? Від того, що він їх втратив, нічого по суті не змінилося, адже передумови нещодавнього реваншу регіоналів були закладені його діями та бездіяльністю ще за часів попередньої моделі правління. Повернувшись до нашого уявного варіанту про перемогу на президентських виборах Віктора Януковича, ми можемо зробити абсолютно очевидний висновок, що він би, скоріше за все, не допустив перемоги «помаранчевих» сил на парламентських виборах. Знову ж приходимо до висновку, що справжня політична система країни залежить не від її форми, а її наповнення, у цьому разі — політиків, які займають ті чи інші посади. Таким чином Ющенку вже не зможе допомогти ніяка ревізія чи подальша зміна політичної реформи.

Часто, говорячи про теперішні повноваження Президента, особливо у світлі нещодавно прийнятого Закону «Про Кабінет Міністрів», називають їх подібними до повноважень англійської королеви. Проте таке твердження не відповідає дійсності. Більше того, теперішній обсяг влади Ющенка можна порівняти із обсягом влади французького президента, який там грає дуже значну роль. У вітчизняній літературі Францію часто називають президентсько-парламентською республікою, в той час як Україну із досить подібним розподілом влади між гілками влади — парламентсько-президентською. Проте вищезазначені терміни є творіннями виключно українських науковців і не застосовуються у світовій політичній науці. Існуючу у Франції, так само як і в Україні, форму правління називають напівпрезидентською або ж змішаною (інша справа, що в межах цієї моделі можливі різні варіанти розподілу повноважень — конституційні зміни в Україні відбулися саме в межах напівпрезидентської моделі). З формальної точки зору, теперішній стан спав із системою влади в Україні дуже нагадує французький аналог. У Франції, до прикладу, президент також формує уряд на основі партії чи блоку, що здобули більшість у парламенті (і до того ж не має навіть «власних» міністрів закордонних справ та оборони), так само має право розпуску парламенту (його нижньої палати). За історію П’ятої республіки у Франції, що утворилася 1958 року, було декілька випадків, коли президент та уряд представляли різні політичні сили — так само як зараз в Україні. Проте політична культура французької політичної еліти не дозволяла їм звинувачувати один одного в узурпації влади та займатися перетягуванням владної ковдри на свій бік. 1988 року вдруге обраний президентом соціаліст Франсуа Міттеран для того, щоб позбутися опозиційного уряду, прем’єра, якого він сам призначив після останніх парламентських виборів 1985 року, розпустив парламент та призначив дострокові вибори, на яких соціалісти перемогли та сформували власний уряд, який діяв в одному руслі з президентом. Очевидно, що такий сценарій в українських реаліях був би значно складнішим для втілення, проте можливим — але лише за умови сильного президента та проведення ним розумної політики для досягнення популярності серед населення.

Та ж сама Франція дала ще один, більш ранній, приклад про те, як особистості можуть впливати на політичну систему країни. Шарль де Голль, прийшовши до влади 1958 року та не маючи значних повноважень, зумів за десять років правління перетворити напівпрезидентську республіку із слабкими повноваженнями глави держави в так звану суперпрезидентську, в якій він грав надзвичайно важливу роль. І, зрештою, ніхто не зміг дорікнути йому в застосуванні будь- яких авторитарних методів. Звісно, де Голль був непересічною особистістю, але зрозуміло, що багато з нас, віддаючи голос за Віктора Ющенка на останніх президентських виборах, сподівався, що його роль в історії України буде співвідносною. Спостерігаючи ж за його правлінням, складається враження, що із напівпрезидентської моделі на початку його правління (яку він міг хоча би спробувати відмінити за допомогою Конституційного Суду ще 2005 року) вона може перетворитися на чисто парламентську. У цьому аспекті цікаво, що в деяких країни, зокрема в Австрії, Ісландії та Ірландії, президент обирається всенародним голосуванням, але його рівень впливу на політичне життя настільки низький, що ці держави відносять до парламентських моделей правління. Ось чого потрібно справді боятися нашому Президентові.

Протистояння на ґрунті змін до Конституції для українського політикуму вже давно перетворилося на спосіб досягнення власних прагматичних цілей. При цьому в прагненні впровадити в державі ту чи іншу форму правління, яка, на перший погляд, буде задовольняти певну політичну силу, політики навмисно чи ненавмисно забувають про те, якою великою може бути різниця між формальною та реально існуючою системою влади в державі. І якщо для прихильників Віктора Ющенка Закон «Про Кабінет Міністрів» видається мало не катастрофою, що урізала всі його повноваження, то насправді практично всі з них Віктор Андрійович уже втратив ще до того і, що важливо, — через власну недалекоглядність. Це не означає, що норми, які регулюють повноваження основних гілок влади в Україні, не грають ніякої ролі — це означає, що вони грають роль лише тоді, коли існує сильний центр влади, який здатен ці норми використовувати. Непокоїть лише те, до чого може призвести це використання власних повноважень відверто недемократичною політичною силою, що наразі очолює уряд та коаліцію.

Олексій СИДОРЧУК, студент Києво-Могилянської академії
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments