Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

«Офшор» для терористів

Правозахисник Олександр Черкасов — про те, як Росія закликала на Донбас найманців із «кавказьким досвідом» для боротьби з українськими громадянами
4 серпня, 2014 - 18:35
«Офшор» для терористів
ФОТО REUTERS

Судячи з інформаційних повідомлень штабу АТО, бойовики на сході України ставновлять досить широку географію. Втім, якщо говорити саме про «іноземних гостей», то переважно йдеться про тих, хто раніше вже зарекомендував себе у «сірих зонах» пострадянського простору.

Наприклад, Володимир Антюфєєв, він же Шевцов. Латвійські правоохоронці його підозрюють у співучасті у вбивстві людини, здійсненому підлеглим йому ОМОНом у Ризі 1991 року. Переїхавши на початку 90-х з Латвії у Придністров’я, він очолив там Держбезпеку, але раптом сплив на одній із «прем’єрських» посад у «ДНР». До речі, на оприлюднених нещодавно записах телефонних перемовин можна почути голос Антюфєєва, що випрошує у Володимира Жириновського підтримку «на найвищому політичному рівні». Цей діалог дуже нагадує вмілу маніпуляцію. Просячи про підтримку, Антюфєєв відверто кошмарить лідера ЛДПР, закидаючи його експресивними фразами на кшталт «ми не протримаємося», «рахунок йде на години» і переконуючи Жириновського, що перемога України — це «спусковий гачок для російської державності». Останнє, до речі, цілком імовірно, а ось тримаються бойовики доки непогано — судячи з кількості військової техніки, що переправляється щодня через кордон і, наприклад, знайденої у звільненому Лисичанську зброї.

Або взяти офіцера ФСБ Гіркіна (він же Стрілок, він же Стрєлков), який, як з’ясувалося завдяки блогу російського правозахисника Олександра Черкасова, причетний до зникнення людей у Чечні. Де у нас з’явився Гіркін? У Слов’янську. А хто, як стверджують джерела в АТО, захоплював Слов’янський міськвідділ міліції? 45-й полк спецрозвідки повітряно-десантних військ. Новий начальник міліції Слов’янська Ігор Рибальченко при цьому стверджує, що жодних «ополченців» і місцевих ентузіастів під час захоплення міськвідділу в Слов’янську не було і що працювали виключно специ, як він висловився, — військові. Зокрема дії саме 45-го полку спецрозвідки, за словами Олександра Черкасова і даними Правозахисного центру «Меморіал», координував Стрєлков і в Чечні  2001-го.

Загалом, все сходиться. Сходиться в жахливу картину якогось захованого від сторонніх очей виміру пострадянського простору, в якому правоохоронці й кримінал складають потворну інтернаціональну єдність, а «сірі зони» утворюють союз анклавів, в яких відсиджуються і передають свій досвід силовики-по-лікті-в-крові. До речі, пригадаєте, хто командував батальйоном «Схід» українського розливу? Так! Альфівець Ходаковський. Тому одне з головних питань нашої безперервної революції полягає якраз у тому, чи вдасться нам вирвати українські правоохоронні органи з цієї порочної системи і змусити їх попрощатися з рідною шинеллю.

Олександр Черкасов — член правління Правозахисного центру «Меморіал», один із відомих у Росії правозахисників, з досвідом правозахисної роботи і надання допомоги в багатьох «гарячих точках» на пострадянському просторі, автор багатьох публікацій, а також книг, присвячених, зокрема, украй актуальній нині для України темі зниклих безвісти, полонених, викрадених і заручників. Наша розмова відбулася під час нещодавнього приїзду Олександра до Києва.

Олександре, наскільки на цьому етапі ви бачите схожість між чеченською ситуацією часів першої і другої чеченських воєн і східно-українською в аспекті утримування заручників?

— Очевидна схожість одразу в декількох аспектах насильницьких зникнень людей.

З одного боку, маємо справу з парамілітарними формуваннями, скажімо так, групами, що здійснюють контроль території, ведуть скоординовані бойові дії, але вони при цьому не є стрункою державною структурою, в якій є єдина система утримання осіб, позбавлених свободи. Більше того, немає навіть такого прагнення. Для порівняння, в Чечні ще в грудні 1994 року, на самому початку першої Чеченської війни, було введено стан військовополонених у Чеченській Республіці Ічкерія спеціально для того, аби створити ще один атрибут держави. Щоправда, за якийсь час створилося багато неконтрольованих місць утримання, з не дуже, м’яко кажучи, хорошими умовами. Тут (у Східній Україні. — Ред.) спроб ввести це в законне русло немає, тому ми маємо суму незаконних місць утримання людей.

З другого боку, ті, хто зараз роблять це у східних областях України, — це люди,  які значною мірою пройшли школу силових структур, перш за все школу Кавказу, нашої т. з. антитерористичної операції, де викрадення людей, їх утримання в секретних в’язницях, тортури й у багатьох випадках позасудові страти складали основу. Увібравши те, що відбувалося і частково відбувається до цього часу у нас на Північному Кавказі, вони неминуче копіюють методи.

Третій аспект — це те, що я встиг доки зрозуміти про структуру принаймні деяких з цих збройних угрупувань, про методи їхньої самоорганізації, підтримки дисципліни. Наявність своєї в’язниці і своїх полонених, яких б’ють, катують тощо, — це певний дисциплінуючий чинник, самі бійці перебувають під загрозою переведення їх у штрафний підрозділ. Це схоже на те, як організовувалися «кадировські загони», коли з бойовиків формували нові федеральні структури влади в Чечні.

Гіпотетично ми також можемо говорити про другу сторону. В українських сил, які проводять антитерористичну операцію на сході, є спокуса відтворити ті помилки, яких припустилися сили російські під час теж контртерористичної операції (а не збройного конфлікту) на Північному Кавказі.

Коли ви говорите про людей, які пройшли «кавказьку школу», про кого саме йдеться?

— Якщо зважати на те, що [до лав незаконних збройних формувань на сході України] вербують людей з досвідом служби в гарячих точках, людей не дуже молодих, але й не дуже старих, то можна зрозуміти, що це люди, які впродовж орієнтовно останніх 15 років перебували в силових структурах, що діяли в зоні бойових дій. У Росії практично весь особовий склад різних силових структур прогнали через Північний Кавказ, через Чечню. Просто покоління — не Афганістан, а Чечня.

Яскравий представник — пан Стрєлков, який, згідно з базою даних «Меморіалу», проходить як причетний до викрадення і безслідного зникнення (імовірно, загибелі) шістьох осіб у чотирьох епізодах 2001 року у Веденському районі Чеченської Республіки. Він, очевидно, був офіцером ФСБ, який якось координував дії силових структур, зокрема спецрозвідки ВДВ — 45-го полку спецрозвідки повітряно-десантних військ. 45-й розвідполк у нас спливає хоча б за приналежністю вбитих, яких ховали останнім часом у Росії. З того рефрижератора, про який відомо, що він пересік кордон із Росією, з трьох тіл, які були пізнані від самого початку, один хлопець був саме з 45-го полку. Ховали його в Підмосковному Можайську. Нещодавно було повідомлення про те, що бійці цього полку, які перебували у відпустці, несподівано померли і були поховані. І це нібито пов’язано з тим, що вони побували на сході України. Йдеться про одну з найбільш воюючих частин десантних військ. А звідки ще брати? Хто ще піде? Кого ще візьмуть, якщо потрібні люди з досвідом?

Серед тих, хто від початку брав участь у захопленні адмінбудівель у Слов’янську, з фотографій пізнали одного з відставників, колишніх працівників, що служили у спецназі «Тайфун» Управління Федеральної служби виконання покарань по Ленінградській області, який у березні 2000 року брав участь у боях в районі села Комсомольське. Доля бойовиків цього району після їхнього полонення була, м’яко кажучи, незавидною: з приблизно 70 осіб вижили 17. І якусь роль тут відіграли саме представники УФСВП.

Взагалі, Чечня була «казаном», у якому обмінювалися досвідом, — не найкращим — різні силові структури. Наприклад, міліціонери могли навчитися методам тортур, які зазвичай використовувалися армійською розвідкою. Хоча цілі у них різні: міліціонер не зацікавлений у тому, аби у нього труп одразу ж з’явився, він все-таки хотів би отримати і свідчення, і тіло, яке надалі може постати перед судом. А методи, коли людина виживає у кращому разі кілька годин, — це методи армійської розвідки. Так ось, різні силовики обмінювалися досвідом і в результаті транслювали ці практики в різні регіони Росії. І очевидно, що якщо тут зібрали «цвіт і гордість» подібних силових структур, то вони не могли не принести з собою звичні їм методи.

У Криму також було помічено людей із чеченським досвідом.

— Якщо говорити про Крим, там було мало ідентифікованих персоналій. Названо на ім’я — і це не було спростовано, мабуть, тільки генерала, який брав участь у перемовинах про здачу штабу українського ЧФ, — Ігоря Турчинюка, який 2014 року був заступником командуючого Південним військовим округом. А в 1999—2000 рр. він командував 138-ю гвардійською окремою мотострілковою бригадою, яка діяла в Чечні. Коли ця бригада знялася, в її розташуванні були знайдені тіла семи осіб. Ми не знаємо, наскільки особисто пан Турчинюк брав участь у викраденні, допиті, тортурах цих людей, але, в будь-якому разі, командир відповідає за дії частини в цілому. Ці зникнення залишилися безкарними.

Зараз у Росії навряд чи можна знайти офіцера, який зробив кар’єру за останні роки і не брав участі у подіях на Північному Кавказі. Так само як свого часу в царській Росії тим, хто не воював на Кавказі, було важко зробити військову кар’єру.

У книзі «Чечня. Життя на війні», співавтором якої ви є, йдеться про те, що, наприклад, Шаміль Басаєв отримав гарт у Нагірному Карабаху і Абхазії. Складається враження, що існує певна «школа терориста» на пострадянському просторі...

— Йдеться не про інститути, що діють постійно, а швидше про якусь іронію історії.

Є, наприклад, такий в’язень у Росії — полковник Квачков, який свого часу був заарештований за обвинуваченням у замаху на Анатолія Чубайса. Так от, Квачков у складі 15-ї окремої бригади спецназу ГРУ в 1992—1993 рр. не просто брав участь, а створював та інструктував, за його власними словами, сили однієї з воюючих сторін у громадянській війні в Таджикистані. Тоді там на якийсь час опозиція (тобто ісламсько-демократичний рух) узяла владу, але довго вони не протрималися, їх змели представники угрупування нинішнього президента Емомалі Рахмона. «Вовчиків» (від «ваххабіти») там перемогли «юрчики» (від «юридично законний уряд»). Цих самих «юрчиків» і створювали бійці Квачкова. Це ніким не спростовано.

Нагірний Карабах. Влітку 1992 року, коли азербайджанська сторона прийшла до тями після успіхів сторони вірменської і змогла зайняти значну частину контрольованих раніше вірменами територій, там діяли люди дуже немісцеві. Наприклад, дії азербайджанських частин під час наступу в червні 1992 року координував на той час полковник Шаманов, командир Гянджинського повітряно-десантного полку (за даними Лента.ру, Володимир Шаманов — командуючий повітряно-десантними військами РФ з травня 2009 року, колишній радник міністра оборони Росії (2006—2007) і помічник голови уряду РФ (2004—2006), учасник першої і другої чеченських воєн. — Ред.). І тоді ж там був присутній Шаміль Басаєв. Незабаром, у серпні 1992 року, він з’являється в Абхазії. У 1992—1993 рр. Басаєв діяв у Чечні і, за чисельними свідченнями, його та інших бійців Конфедерації народів Кавказу готували офіцери російського спецназу, зокрема ті самі офіцери 45 полку спецрозвідки ВДВ.

Дуже зручно використовувати такий «офшор» — зону, де люди зі зброєю не зазнають труднощів і звідки вони можуть рушити кудись іще. Таким «офшором» тоді була Чечня. Хоча використання цього «офшору», людей, які далі невідомо як поведуться, але за яких держава не відповідає, — це штука двосічна.

До речі, дуже характерним є те, що, наскільки я розумію, одну з міністерських посад в «ДНР» обійняв такий собі Антюфєєв, він же Шевцов. Це людина з Прибалтики. Коли 1993 року ризький, вільнюські ОМОНи та інші подібні силовики зрозуміли, що їм там не вижити, вони подалися у Придністров’я. Саме там упродовж багатьох років пан Шевцов  очолював Держбезпеку. Ось вам і спадкоємність різних анклавів, де поза всілякою юрисдикцією відсиджувалися і передавали свій досвід люди, які за вільнюськими справами перебували в розшуку. Зараз Антюфєєв з’явився в Донецькій області. Раніше люди з Придністров’я були помічені в різних місцях — наприклад, в Абхазії (1992-1993 рр.), у Москві  в жовтні 1993-го (під час нашої «Малої громадянської війни»). Цей інтернаціонал зараз зібрався дуже великою мірою на сході України. З тією різницею, що присутнє набагато більш строкате ідеологічне поєднання: є люди і лівих переконань, і правих націоналістичних.

Взагалі, використання парамілітарних формувань для досягнення своїх цілей  — це метод, що граничить з використанням спецназу. Адже правильний спецназ повинен діяти так, щоб ніхто не знав, що він там є. Якщо потрібно здійснити втручання без формальної участі держави, окрім як спецпідрозділів, «ввічливих людей» у Криму (яких Володимир Володимирович Путін нарешті визнав своїми), або ж  використання «абсолютно дуже самостійних діячів, які випадково з’явилися» (як це відбувається в Донецькій і Луганській областях) — інших методів просто не придумано. Інакше це буде відкрите військове втручання.

— Що скажете про використання «кадировців»? Як мені здалося, у вас ставлення до цього скептичне. Хоча були опубліковані документи, що належать захопленим у полон бойовикам. Один із паспортів належав людині з Чеченської Республіки.

— «Кадировці» — це на зразок того, що «білі колготки» у Прибалтиці — міфічні снайперші, які стріляли в славних російських бійців.

Що стосується опублікованих документів, то один паспорт дійсно належав людині з місцем народження «Грозний», але з російським ім’ям, яка живе зараз у козачому регіоні (Ставропольський край. — Ред.) і, судячи з усього, вирішила нарівні з іншими козаками випробувати успіх. Не кожен чеченець — «кадировець». У процесі побудови «правової держави» та іншого «щастя» в Чечні всі силові структури, непідконтрольні Рамзану Кадирову, або дивним чином перевтілювалися, або ставали йому підконтрольними. Але є серед чеченських бойовиків такі, які начебто і не «кадировці», а подітися нікуди. І таких було б набагато легше спокусити діями за межами регіону. Тобто це ще потрібно уточнювати — «кадировці» вони чи ні.

Про батальйон «Схід» говорили, мовляв, ось вони — чеченці. Але це була певна аберація. У Чечні свого часу діяли два батальйони спецназу ГРУ — «Схід» і «Захід», які офіційно були  розформовані 2008 року. Передісторія така: Герої Росії брати Ямадаєви увійшли в конфлікт з Героєм Росії Рамзаном Кадировим, який звинуватив братів Ямадаєвих у вбивстві свого батька Героя Росії Ахмата Кадирова. Так ось, «Схід» — це батальйон того самого героя Росії [Суліма] Ямадаєва, який був у результаті убитий із золотого пістолета, що належить героєві Росії Делімханову. Хоча батальйон «Схід» з 2008 року не існує, він настільки «прославився» своїми діями (наприклад, зачисткою станиці Бороздинівської 2005 року, коли зникло 11 людей, а також діями в Південній Осетії, де саме цей батальйон забезпечував вихід до Цхінвалі російських військ на самому початку бойових дій), що, коли з’явився батальйон «Схід» на сході України, подумали, що це чеченці.  Але Ходаковський — начебто не чеченець.

Тут якраз треба пригадати про міфи. Присутність арабів і українців також було міфологізовано у Чечні. Олександр Музичко, він же Сашко Білий, у своєму інтерв’ю говорив, що їх там було 200 осіб. Насправді українців було шестеро — снайперська група. Але якщо ми почитаємо повідомлення з місць подій... Коли справи у командування йдуть не дуже, прес-служба повинна пояснити, чому в командування справи йдуть не дуже. Бо противник використовує тролів, магів (закреслено) арабів і українців, прибалтійських снайперш. «Чеченці» — це страшилка, хоча якась кількість їх була, вони не складають більшості.

Відомо, що на сході України є осетини — хоча б тому, що на осетинських блогах довгий час обговорювалося: їхати чи не їхати.  Врешті-решт, дві осетинські групи — а це декілька десятків людей  — прибули на схід України.

Ви, напевно, бачили повідомлення про те, що українські сили АТО захопили в полон людину, яка називає себе заступником міністра оборони Південної Осетії Тамерланом Єналдієвим. У мережі є його інтерв’ю одному з українських телеканалів. За повідомленнями, серед 35 полонених є найманці з Ізраїлю і Сербії...

— Якщо говорити про «заступника міністра оборони Південної Осетії», то, наскільки я розумію, з осетинських бойовиків зі стажем (у 90-і роки слово «бойовик» у Південній Осетії не мало негативної конотації) до України ніхто не поїхав. Цей персонаж заступником міністра оборони не був, але це не міняє суті. Досить розпіареним був приїзд однієї з німецьких активісток до Донецька. Зверніть увагу, подача подій на Сході України в ЗМІ, а тим більше в блогосфері, розрахована на залучення різного роду пасіонарних осіб. А вже звідки вони можуть з’явитися... Це мотивовані люди. І боюся, що те, що вони там бачать, їхню мотивацію особливо не знижує.

Що стосується терміну «найманець», то, схоже, ми маємо справу значною мірою з ентузіастами. Це по-перше. По-друге, саме слово «найманець» — оцінне і нерідко зміщує акценти.  Найманець, якщо дивитися на відповідні конвенції, це людина, яка одержує за свою роботу істотну винагороду. Тут ми можемо говорити про добровольців, так само як про добровольців ми повинні були б говорити, маючи на увазі участь у конфліктах на Кавказі різного роду арабських Че Гевар, ісламістів. Але це не стосується того, чому ті або інші персонажі опинилися на сході Україні.

Перебуваючи у Києві близько тижня, ви вивчали ситуацію із заручниками. Що скажете із цього приводу, враховуючи ваш досвід роботи з цією темою?

—  Ситуація із заручниками або насильно утримуваними особами частково наближається до ситуації чеченських воєн: є багато угрупувань, які утримують людей, немає чітких списків, відбувається торгівля. Є справедливі побоювання, що може виникнути ринок, що людей почнуть спеціально викрадати, аби формувати змінний фонд, і що медійний розголос не сприяє допомозі людині, а лише підвищує її ринкову вартість, утруднюючи таким чином звільнення. Проте без медіа складно зібрати відомості про заручників. Тому співпраця між медіа і громадськими організаціями необхідна, але потрібен певний «нульовий цикл». Наприклад, публікація короткого списку заручників, який не містить більшої частини відомої інформації, може нашкодити. Є сенс публікувати (і просити про доповнення), коли в списку буде більша частина тих, про кого відомо, що вони насильно утримуються. В цьому випадку список всіх зрівнює і ми сигналізуємо про те, що домагаємося звільнення всіх. Єдиний спосіб не зробити цю хворобу хронічно невиліковною — це обмін всіх на всіх.

Без тиску з боку ГО і ЗМІ держава свою роботу робити не буде. Держструктури володіють свідомо неповною інформацією, і цю неповноту їм краще б не показувати. Тому проблематика заручників — це «державна таємниця». Ми це вже проходили в Росії, коли список силоміць утримуваних в Чечні осіб, що складається державою, виявився жахливою халтурною чернеткою.

З другого боку, є затримані у зв’язку з конфліктом сепаратисти. Ця тема, боюся, не дуже цікавить українське громадянське суспільство. Опубліковані фотографії судового засідання в Харкові над затриманим, якого явно довго і сильно били по обличчю і в такому вигляді вивели на суд. Це відносить нас до часів 15-річної давнини і Першої чеченської війни. Зрозуміло, Україна бореться за свою цілісність. Але коли це відбувається таким чином, силові структури виробляють досвід, який потім застосовуватимуть до всіх решти  опонентів влади.

Набагато легше не називати війну війною, а називати антитерористичною операцією: те, що відбувається, випадає з правового поля, руки розв’язані, можна не використовувати норми гуманітарного права.

— У Росії під час Першої Чеченської війни діяла т. з. «група Ковальова», яка, зокрема, займалася перемовинами щодо звільнення заручників. Зараз у нас держава намагається зберегти монополію на цю тему. Наскільки це виправдано, на вашу думку?

— У випадку Росії це (створення «групи Ковальова». — Ред.) здавалося необхідним через усунутість держави. Коли в листопаді 1994 року були захоплені перші заручники, Міноборони заявило, що це не російські військовослужбовці, тобто відмовилося від них. Звільняли їх журналісти і депутати. Коли офіціозні ЗМІ вважали за краще не говорити про заручників і полонених, перші списки полонених привіз із Грозного Сергій Адамович Ковальов. Ситуацію переломили спецназівці з 22-ї окремої бригади спецназу ГРУ. Вони домоглися звільнення багато своїх товаришів по службі, затриманих чеченцями. Це був виняток. ФСБ займалася переважно фіксацією цих самих списків. З іншого боку, вони щосили використовували всілякі неформальні канали з сепаратистами для того, щоб готувати обміни полонених. В цілому, ця активність була нижча, ніж зараз активність СБУ. Громадські організації повинні мати канали взаємодії з державою. Вони не можуть підміняти собою державу, але і держава без громадського контролю в таких справах деградує.

Проблематика збройного конфлікту на сході України виявляється куди більш схожою на проблематику збройних конфліктів у Росії 90-х і 2000-х, ніж можна було б подумати. З широкого кола питань. Це не лише сюжет із заручниками. Це, наприклад, проблема армії. Україна нещодавно перейшла на контрактну армію, але зараз здійснюється призов. Питання прав військовослужбовців виявляється вельми важливим, аж до впізнання і поховання. Далі біженці. Росія приймає біженців із часів конфліктів у Закавказзі. У нас не те щоб хороша ситуація з цим, ситуація у нас погана, але є певний напрацьований досвід. Щодо речей більш  сумних: жертви війни, поховання та ідентифікація. Зараз значне число людських тіл опинилося влітку у спеку на відкритому повітрі. Це означає проблеми з упізнанням, значний об’єм біоматеріалу, який не може бути однозначно атрибутований. Зараз до цього додалася ще і трагедія з «Боїнгом-777». Загалом, ця проблема надовго. І, аби вона не стала джерелом соціальної напруги — вона повинна стати предметом занепокоєння вже зараз.

ДОВІДКА

Олександр ЧЕРКАСОВ — член Ради Правозахисного центру «Меморіал» і Правління Міжнародного товариства «Меморіал». Головна спеціалізація — дослідження ситуації з дотриманням прав людини і норм гуманітарного права в гарячих точках на пострадянському просторі, тобто в зонах міжетнічної і соціальної напруженості і конфліктів, які можуть перейти або вже переросли в збройний конфлікт, і в зонах постконфліктного врегулювання. На початку 90-х років брав участь у місіях правозахисників у гарячі точки — Вірменію і Азербайджан (Нагірний Карабах), Грузію (Південна Осетія), Молдавію (Придністров’я). Восени 1993 року, в період протистояння в Москві, разом з іншими «меморіалівцями» брав участь у наданні допомоги постраждалим з обох боків конфлікту. Брав участь у незалежному розслідуванні обставин «малої громадянської війни» в Москві. З 1994 року основна робота Олександра Черкасова зосереджена в зонах збройного протистояння на Північному Кавказі — Північна Осетія, Інгушетія, Чечня, Дагестан, інші регіони. В ході першої і другої чеченських воєн Черкасов десятки разів виїжджав в зону бойових дій для збору інформації і надання допомоги жертвам конфлікту, займався пошуком зниклих безвісти, полонених, викрадених, заручників. Зараз спільно зі своїми колегами з Північного Кавказу готує публікацію списків (з детальними довідками на кожен випадок) людей, зниклих безвісти після того, як вони були захоплені представниками російських силових відомств (більше трьох тисяч осіб). Одразу після війни Росії і Грузії в серпні 2008 року Черкасов неодноразово виїжджав до Південної Осетії для збору інформації про ситуацію з правами людини і дотримання норм гуманітарного права обома воюючими сторонами. Брав участь у підготовці матеріалів на цю тему, випущених ПЦ «Меморіал». Співавтор і укладач багатьох доповідей і книг.

За інформацією сайта ПЦ «Меморіал»

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод
Газета: 
Рубрика: