Постколоніальний синдром

Кілька років тому, пригадується, в передмові до збірки трьох молодих поетів Юрій Андрухович напівжартома зазначив, що якість поезії звичайно обернено пропорційна її популярності. "Українська поезія стає щораз кращою, - саркастично закінчив він, - скоро її перестануть читати зовсім".

Певною мірою цей "чорногуморний" афоризм можна застосувати сьогодні до всієї української літератури. І хоч зовсім недавно один задерикуватий критик заявив, що от, мовляв, коли б Україна мала з десяток своїх Маркесів та Агат Крісті, то всі її проблеми з літературою, а заразом і мовою, були б розв`язані, - наважимося ствердити, що механізм взаємин суспільства з певною літературою, а тим більше мовою, є значно складнішим, ніж це видається молодому позитивістові.

Не заглиблюючись тут у деталі цього механізму, зазначимо лише, що навіть першокласна якість не дає особливих шансів грузинським, польським, угорським (ба, навіть російським, італійським, французьким) фільмам на світовому ринку, захаращеному художньо посередньою, але напрочуд агресивною голівудщиною, а блискуча проза якого-небудь Отара Чіладзе не принесла йому поки не те що Нобелівської премії, а й скільки-небудь помітних перекладів за кордоном (хоч письменник цей, поза сумнівом, не гірший од Маркеса, не качужи вже про Агату Крісті). Фатальна розрідженість міського україномовного середовища (не кажучи вже про безнадійне зубожіння інтелігенції взагалі) робить ринок української книги доволі обмеженим, а відсутність впливової україномовної преси практично унеможливлює "розкрутку" будь-яких, хоч би й найкращих, українських книжок.

Позитивну роль у цій справі могла б відіграти значно впливовіша російськомовна преса України, однак брак цілісного й кваліфікованого погляду на предмет робить її пропозицію в кращому разі ніякою, а в гіршому - колоніально-зверхньою та провінційно-верхоглядною. Чимало видань, схоже, й досі заклопотані тим, чим і сто років тому - підтвердженням класичної колоніальної формули, що ніякої вартої визнання малоросійської літератури не було, нема й бути не може, а всі справді вартісні книги (вистави, фільми тощо) продукуються лише у Москві (Нью-Йорка, Парижа, Відня чи бодай Варшави їхня провінційна фантазія, на жаль, не сягає).

Українська література функціонує, таким чином, в Україні великою мірою як література квазідіаспорна. У Києві - так само, як, між іншим, і в Нью-Йорку, Торонто, Лондоні - є кілька "точок", де можна придбати українські книжки, але про ці "точки" знають лише "свої", себто "українці", та й то не всі. Кілька років тому я з великими труднощами переконав одну свою російськомовну знайому прочитати "Рекреації" Андруховича. Повість їй сподобалася, але найбільше її здивував сам факт, що ця повість написана українцем, по-українськи й про Україну. До цього вона, за власним зізнанням, уявляла українську літературу чимось на зразок розширеної хрестоматії класиків соцреалізму.

Ці уявлення мало змінилися від часів тургенєвського Пігасова, котрий, як ви пам`ятаєте, казав, що бути малоросійським письменником дуже легко: треба лише написати що-небудь у дусі "грає, грає, воропає" - й усі слухатимуть і ридатимуть. Ще сумнішим, однак, був мій досвід із іншим моїм колегою, котрого я переконував прочитати останній роман Отара Чіладзе, на що він, роздратований моєю настирливістю, заявив: "Та не буду я читати цих чорномазих!" (Тоді, власне, я зрозумів, що тисячі, а можливо, й мільйони людей в Україні не читатимуть так само "чорномазих" - "рогулячих" і "кугутячих" - українців, хоч би які геніальні тексти вони раптом понаписували). "Этого не может быть, потому что этого не может быть никогда", - казала з подібного приводу така собі середньоарифметична малоросійська тьотя Мотя в класичній п`єсі Миколи Куліша "Мина Мазайло".

Не низька якість, а низький суспільний статус є головною проблемою української літератури (як, зрештою, й мови); і саме суб`єктивні, а не об`єктивні причини (упереджене ставлення, а не художня немічність) є головною причиною того, що українська література не посідає в своєму суспільстві того місця, яке посідають - принаймні в своїх суспільствах - література угорська, болгарська, норвезька, чеська, фінська, естонська й десятки інших, нічим (на рівні текстів) від української літератури не кращі. Час, отже, усвідомити, що література - це не лише тексти, а й розгалуджені суспільні механізми їхньої реалізації, їхнього донесення до читача. У певному розумінні, це ще й сам читач, із різними мовними навичками й культурними кодами, поінформованістю й здатністю інформувати інших, психологічною готовністю сприймати той чи той текст без расових, етнічних чи мовно-культурних упереджень.

Українська література як література постколоніальна не має поки що ані повноцінного механізму суспільного функціонування, ані, зрештою, повноцінного читача, яким є (власне, мав би бути) передусім читач столичний, великоміський, освічений, приналежний до опінієтворчих середовищ інтелігенції. "Діаспорний" статус української літератури в Україні є, з огляду на це, лише метафорою її колоніальної маргіналізованості, суспільної дисфункціональності. За цих обставин навіть найгеніальніші тексти не можуть мати вирішального впливу на вихід цієї літератури за межі україномовного гетто.

У такому контексті поява "української Агати Крісті" принципово неможлива з тієї простої причини, що твори маскульту пишуться передусім для заробітку, а не для душі чи якоїсь іншої "високої" мети. Крім більш-менш пристойного професійного рівня, такі твори (як і всяка "попса") потребують ще й реклами, "розкрутки", інвестицій. Сподіватися, що якийсь "геній маскульту" (хай дарує мені читач цю суперечливість у визначенні) самотужки, самим своїм твором розкрутить увесь цей механізм - принаймні наївно. Бо не "генії маскульту" створюють повноцінний ринок маскультівської продукції, а навпаки - саме цей ринок створює собі таких "геніїв" - відшуковує їх, спокушає, шліфує, розкручує. І таким чином Андрій Вархола мчить до Нью-Йорка, Шагал - до Парижа, Шварценегер - до Голівуду, а Віктюк чи Івченко - принаймні до Москви чи Ленінграду.

Що ж до появи "українського Маркеса", то тут справа дещо складніша. У принципі, "національний Маркес" може з`явитися будь-де, навіть в Україні, але це зовсім не означає, що світ його "впізнає". Українська поезія ХХ століття мала добрий десяток першорядних за світовими мірками імен, проте це не додало їй популярності не те що в світі, а й у себе вдома. Грузинська культура має сьогодні принаймні двох визначних, "рівня Маркеса", прозаїків (Чіладзе й Аміреджибі), має принаймні півдюжини видатних театральних та кінорежисерів, проте це теж мало допомагає їй у завоюванні світових обріїв. (Лише не найкращий фільм Абуладзе "Каяття" пройшов свого часу світовими екранами - головним чином, завдяки сприятливій політичній кон`юнктурі; втім, майже скрізь він ішов як фільм "російський", - до речі, саме під цією рубрикою в американських фільмотеках зберігаються й досі стрічки Довженка та, скажімо, "Тіні забутих предків" Параджанова).

До того, щоб світ довідався про пришестя "українського Маркеса", це мусили б усвідомити, вочевидь, спершу самі українці. Сподіватись на це, однак, нема особливих підстав, беручи до уваги, що абсолютна більшість киян (харків`ян, одеситів і т. д., й т. п.) не читає українських книжок, взагалі, не цікавиться ними, апріорно переконана, що нічого цікавого там бути не може ("бо не може бути ніколи"). Якщо ж хтось навіть не має таких "колоніальних" упереджень і, в принципі, готовий тою чи іншою літературною новинкою зацікавитись, він практично не має шансів про цю новинку нічого довідатися (а тим більше - про контекст, у якому вона виникає й існує, бо ж серед друзів про це не говориться, серед колег на роботі теж, у звичних мас-медіа (переважно російськомовних) про українські видання здебільшого також не згадується, а коли й згадується, та ще й без холопських кпинів та поблажливого поплескування по плечі (мовляв, ось і "хахол" вивчився їздити на велосипеді!), то й це не полегшує потенційному читачеві зустріч із українською книжкою, бо фактично ніякого, більш-менш повноцінного й різноманітного вибору українських книжок в "українських" книгарнях немає.

Однією з особливостей нашої постколоніальної ("квазі-діаспорної") ситуації є те, що книгарні, як правило, українських книжок не беруть - і то зовсім не з огляду на їхній - кращий чи гірший - зміст (він цікавить наших "товарознавців" не більше, ніж зміст книжок монгольських чи таїландських, та й орієтуються вони в цих книгах приблизно так само); головним, ба безнадійним недоліком усіх цих книжок є передусім те, що вони "на украинском языке", а отже, й путніми - ex definitio - бути не можуть (див. наведений вище афоризм тьоті Моті). Відтак книгарні якщо й беруть українську книгу, то роблять це безсистемно і безтолково, та ще й на таких драконівських умовах, що видавництву вигідніше здати наклад на макулатуру, ніж доплачувати книгарням за власну ж таки продукцію. Потенційний читач української літератури, таким чином, має вкрай обмежені шанси довідатися про варті уваги новинки, й ще менші шанси - придбати їх у першій-ліпшій книгарні. Треба бути дуже вже великим ентузіастом цієї літератури, щоб шукати потрібну книгу, котра нерідко продається в одному лише місті, та ще й в єдиному місці на всю Україну - у видавництві, яке цю книгу видало. Саме в обмеженому середовищі таких ентузіастів, власне й функціонує українська література, статус якої ми небезпідставно окреслили як "квазідіаспорний" і яку можна назвати також, у певному сенсі, "легальним самвидавом".

На підтвердження всього цього можна навести чимало фактів, проте найпростіше, гадаю, перевірити мої тези експериментально: пройтися книгарнями, "розкладками" та кіосками й спробувати знайти бодай дещо з кількох десятків видань, прорецензованих хоча б протягом року в газеті "День", - видань, наважуся стверджувати, першорядних чи, принаймні, достатньо фахових і цікавих для тисяч потенційних читачів, котрі, однак, не мають до цих видань доступу, а часто й не уявляють собі, що такі видання взагалі існують.

Змінити "діаспорний" чи, сказати б, "меншинний" статус української літератури навряд чи можливо, не зламавши певних суспільних стереотипів та упереджень, тобто - не змінивши загального соціального, політичного, економічного, культурно-освітнього статусу українства в Україні. Це, зрозуміло, не знімає обов`язку з літераторів писати краще й поводитися відповідальніше; це не знімає, тим більше, обов`язку з держави звільнити виробництво та продаж українських книжок від оподаткування (як різновид громадської, культурно-освітньої, а не комерційної діяльності); проте вирішальну роль має відіграти саме суспільство. Чи захоче воно мати власну культуру й бути повноцінною європейською нацією, а чи вирішить і надалі залишатися постачальником культурної сировини ("малоросійської екзотики") для загальноросійського ринку та пасивним провінційним споживачем виробленого в "центрі" культурного й інформаційного продукту, - ми й побачимо, вірогідно, у найближчі десять років.

Микола Рябчук - публіцист, перекладач, літературний критик. Автор книжок поезії та критики, багатьох статей в українських та закордонних збірках, журналах, газетах. Працював у журналах "Всесвіт" та "Сучасність". Нині - оглядач відділу культури газети "День", відповідальний редактор газети "Критика".