Закон викривленого дзеркала чи принцип справедливості?

Озираючись років на 20 назад, аналізуючи минуле, ніяк не можеш позбутися враження, що уся історія нашої держави пишеться за якимось дивним, незбагненним законом — законом зворотності: законом кривого дзеркала, законом від протилежного. І розпочалася дія цього ефекту викривлення з центрального поняття нашої національної свідомості — поняття незалежності. Про неї мріяли, її наближали, за неї боролись. А замість неї отримали тотальну залежність — залежність економічну, політичну, залежність найстрашнішу — духовну. Країну, залежну від думки ззовні, з людьми, залежними фінансово й залежними морально.

А ще 16 років тому у поняття незалежності ми вкладали зовсім інший зміст. Можливо, де в чому ідеалістичний, але безперечно — щирий, не спотворений. Так, незалежність була мрією, ідеалом, але за нею, цією мрією, стояла наполеглива багаторічна робота, за нею стояв пошук, ризик, виклик. Їх, цих викликів, було чимало, і кожен з них ми приймали. Перший з них ми прийняли тоді, коли створили на базі Гнідинської школи Малу академію народних мистецтв як форму позакласної роботи — і таким чином запропонували альтернативу тодішній системі комсомольських та піонерських організації, які працювали на формування та виховання образу зразкової радянської людини. Мала академія народних мистецтв органічно увійшла в навчальний процес — через народні джерела, традицію, педагогіку, ближчі нам ментально й духовно.

Безперечно, там, де з’являється нове, з’являються і настороженість, і спротив, і страх. Але ризик — то був єдиний шлях досягти мети, і ми ризикували. Ризикували тоді, коли прийняли педагогічним колективом школи рішення вивчати історію України — не півроку в 7-му класі в курсі історії СРСР, а вивчати комплексно, всебічно, масштабно. Перші уроки народознавства з’явилися саме у Гнідинській школі, з них і почалося вивчення історії України — поступове, поетапне входження в національну історію: від історії родини, школи, села до невеличких оповідань у читанках та букварях про події вітчизняної історії. Відмовилися від тих єдиних програм та підручників, за якими навчалися усі школи СРСР, і створили силами власного педколективу свої програми й посібники. Так прийшли до ідеї створення першого всенародного національного букваря, який працював на формування цілком нового типу національно свідомої особистості — через найпростіші пояснення того, що таке Україна, моя родина, ким є я. Звісно, такі експериментальні підручники, у яких Мазепа, Петлюра й Грушевський — національні герої, теж були справою ризикованою. Але тоді будь-який ризик задля омріяного результату здавався виправданим.

Власне, це не були просто спорадичні випадкові експерименти. Ми мали цілісну концепцію національної школи, повноцінну систему формування й виховання нової особистості, українського громадянина, яка починала працювати ще з початкової школи. Вивчення українських пісень та національного гімну на уроках музики, народні календарні та обрядові ігри як додатковий урок фізкультури — якраз на той час ми віднайшли унікальну книгу репресованого в 37-му році Володимира Верховинця, який зібрав ці народні ігри та систематизував їх за циклами. Мали театр у початкових класах, який ставив українські дитячі вистави, уроки гри в шахи для розвитку мислення, вивчення англійської мови з 1-го класу. Уже тоді, аби забезпечити реалізацію таких великих навчальних планів, ми прийшли до рішення скоротити тривалість уроку в початкових класах до 35 хв. — рішення, яке довело свою доцільність та ефективність і запроваджене в сучасній українській школі. На той час Гнідинська школа без перебільшень перебувала в центрі національно-педагогічного руху. Крізь неї пройшли тисячі вчителів, які приїздили познайомитися зі школою та перейняти досвід нової національної системи освіти й виховання. І відбувалося це цілком органічно, природно: без жодної агітації, умовлянь, запрошень. Було лише кілька публікацій в «Освіті України» — «Листи з Гнідинської школи», у яких зробили спробу подати загальні напрямки концепції національної школи. Тепер, аналізуючи сучасну систему освіти, вкотре переконуюсь, що ми йшли тоді правильним шляхом, визначали правильні вектори й пріоритети, які сьогодні лягли в основу нашої системи освіти, зокрема початкової школи.

Через заглиблення в національну історію ми логічно підійшли до особливо важливого кроку — встановлення національного прапора. 1987-го року синьо-жовтий прапор увійшов у Гнідинську школу, в кожному класі було створено куточок національної символіки. Звісно, увесь цей час за нашою діяльністю пильно стежило КДБ. Але ентузіазм та загальне піднесення перекреслювали будь- які думки про ймовірну небезпеку, будь-який страх. Ми намагалися наблизити День незалежності — на базі Гнідинської школи вийшов перший підручник з національним змістом освіти тиражем на всю Україну — буквар «Материнка» та чотири читанки. Утім, навіть тоді міністерство ще боялося таких радикальних змін — тож усі ці підручники друкувалися як підручники пробні. І коли Спілка письменників України оголосила про створення громадської організації «Народний Рух України», ми підхопили цю ініціативу, створили районний осередок, поширювали програму організації, знайомили з нею громадян України.

Уже на той час було встановлено місце поховання Павла Чубинського, який народився на Бориспільщині. Саме місце — бо від могили не лишилося і сліду, не було навіть пам’ятного надгробка. Та й встановлено воно було лише завдяки спогадам місцевого населення, предки яких працювали колись в маєтку Чубинських. Саме те місце ми освятили, поставили дубовий хрест. Згодом домоглися встановлення пам’ятника Чубинському та монументу жертвам 1933-го року. Хоч це й було непросто, бо на місці культурної та історичної пам’ятки заплановане було... будівництво гаражів. А тут якийсь Чубинський, на тодішній час ще й не автор державного гімну, гімну, який, по суті, ще й співати було небезпечно. Уже з десяток років тривають розмови про необхідність відновлення садиби Чубинській та створення музею — порожні розмови, які й досі не реалізувалися у жодному проекті. А тим часом у Гнідинський школі існує перша й досі єдина кімната-музей Павла Чубинського: зібрано фольклорні записи, які він робив у Гнідині, віднайдено в архівах та бібліотеках матеріали та довідки, спогади про його перебування на Бориспільщині. Бо історична пам’ять у нашому розумінні — це не просто абстрактне поняття, і тим більше не привід для порожніх декларацій. Це перш за все щоденне намагання власною діяльністю відродити, віднайти, утвердити ті уламки, рештки національної історії й пам’яті, які лишилися після століть занедбання й забуття. А на той час, та, на жаль, і сьогодні, робити це не так просто.

Навіть після проголошення незалежності, після створення Бориспільського осередку Народного Руху України, тиск не припинявся. Райкомом партії навіть було порушено питання про доцільність мого перебування на посаді директора Гнідинської школи й рекомендовано переглянути наказ про призначення на цю посаду — і це — за крок до незалежності України, після перших виборів до Верховної Ради України. Зняти з посади не вдалося, але під час передвиборної кампанії кандидатові у народні депутати Стрілько В.В., яка з тридцяти кандидатів з величезним відривом вийшла у другий тур, районне партійне керівництво перемогти не дозволило. Утім, я анітрохи не шкодую, що тоді, 1990-го року, не стала народним депутатом. То була для мене важлива школа передвиборної боротьби, я мала змогу зустрічатися з людьми, відчула їхні настрої і зрозуміла найголовніше — народ хоче незалежної України, жодного відступу назад вже бути не може.

Тому навіть тоді, під час ГКЧП, попри те, що ситуація була вкрай напруженою та нервовою, навіть тоді жодних сумнівів, вагань чи страху не було. Настільки міцною була впевненість, що Україна мусить бути незалежною.

І це нарешті сталося. Ейфорія, піднесення, сльози радості. Тоді справді вірилося, що все буде, як обіцяно, що буде могутня, незалежна Україна. Про це говорили і — найголовніше — у це щиро вірили. Здавалося, інакше у країні з такими унікальними природними запасами й багатствами бути просто не може.

Але достатньо було кількох років, аби зрозуміти: може. Минуло 16 років, і, на жаль, оглядатись назад дуже болісно. Україна не стала винятком із сумного правила про те, що революцію творять романтики, а користуються її плодами негідники. Те національне багатство, яке мало стати запорукою стабільного й успішного розвитку незалежної держави, уже майже на дві третини розграбовано, привласнено, перепродано. За чорними тіньовими схемами, в обхід законодавства, без відповідних законів, за приватними домовленостями, за безцінь.

Але найболючіше в усій цій ситуації те, що ті, хто найактивніше підіймав на прапор національні ідеї, почали на них збагачуватися. Торгівля національними ідеями швидко стала нормою, ринкові відносини купівлі-продажу — принципом моралі й свідомості. Ті праві партії, на які так сподівалися усі національно свідомі громадяни, кому на початку 90-х вірили й за які голосували, фактично зрадили тих, хто стояв у витоках боротьби за незалежність, хто її наближав. Сьогодні праве крило, втративши свій колишній авторитет у народу, аби знову потрапити до Верховної Ради, готове поступитися своїми ідеями й принципами в обмін на місця у списках блоку «Наша Україна — Народна самооборона». І керівництво партій на це йде — і Української народної партії, і Народного руху. Бо тепер інша ситуація, тепер нема вже відчуття тієї величезної відповідальності перед народом, яка не дозволила б піти на такий крок, вже немає тої небезпеки, на яку наражалися колись, на початку 90-х, ті, хто мав сміливість вступати до Народного Руху. Бо тоді це була заборонена зона, зона ризику й небезпеки. А тепер можна діяти вільно, без жодних принципів та зобов’язань. Це свідомі дії, спрямовані фактично на знищення правого крила — переконана, історія чорними літерами впише імена тих, хто на це пішов.

Що вже казати про виміри усієї країни чи масштаби партії, коли достатньо подивитися, хто прийшов до влади під прапорами тої ж таки «Нашої України» в Бориспільському районі. Без перебільшень можна сказати тільки одне: це люди, які на перший план ставлять свої власні, корисливі інтереси. Двічі Іванові Полюховичу, голові Бориспільської районної державної адміністрації, висловлювала недовіру майже стовідсотковим складом районна рада — і старого, і нового скликання. Приклад прямої дії Конституції України, згідно з положеннями якої президент повинен, отримавши таке подання від депутатів районної ради, звільнити її голову з посади. Але дивним чином Полюхович двічі зумів залишитися у кріслі. Питання: чому ж мовчить гарант Конституції України? Коли навіть пряма норма Конституції не діє, коли по всіх позиціях закони не виконуються? Коли виникають сумніви (які одразу ж переходять у впевненість), що закон завжди на боці того, хто при владі.

А владу у нас, виявляється, змінити не так вже й просто. Нові вибори — старі обличчя: на жаль, ця схема для України вже стала звичною. Нові телевізійні ролики — старі прізвища. Ніби реклама використаного товару, який під новим брендом, після вторинної обробки намагаються вигідно продати. Це не просто смішно. Для будь-якої цивілізованої країни, для будь-якого народу, зрештою, для кожної особистості це просто принизливо. Але до таких принижень наш народ звик настільки, що або їх не помічає, або просто мовчить. Ми напередодні виборів. Але вибору в нас немає.

Просто абсурдними виглядають розмови про невпинне економічне зростання, ріст ВВП. Не треба бути економістом чи фінансистом, аби зрозуміти, звідки беруться ці відсотки: очевидно, що не від зростання виробництва, а від тотального розпродажу природної сировини й національних багатств. Натомість не потрібно жодних показників та цифр, аби зрозуміти: сьогодні населення в Україні вимирає такими темпами, що можна замість показників ВВП підрахувати, коли помре останній українець на цій землі. От що страшно. Зараз всерйоз потрібно набратися сміливості й замість казок про українське Ельдорадо поставити питання про державну програму збереження української нації. Та для початку подбати про гарантоване житло та працевлаштування для молодих сімей. Інакше українське Ельдорадо швидко стане Ельдорадо іммігрантським.

Усе справді ніби у викривленому дзеркалі — порівняно з тим, про що колись так мріялося. Але усе це вона, наша незалежна Україна. Незалежна Україна — це вимираючі села, скуплені в одні руки за безцінь землі, спекуляція на святих лозунгах і святих іменах. Це — безвідповідальні обіцянки політиків, вибори за закритими списками, а як наслідок — цілі роди й клани, свати, куми, секретарки, масажисти й водії у парламенті. Незалежна Україна — це фінансовані олігархами псевдомайдани, профанація національної ідеї, контроль центральних засобів масової інформації. Парадокс, який навіть пояснити важко. Важко усвідомити глибину катастрофи, в яку потрапила Україна: катастрофи не тільки і не стільки політичної, як духовної, суспільної, зрештою, моральної. А усвідомити її необхідно, і то якомога швидше, бо час, який, як вірилося колись, наближатиме нас до світлого майбутнього, вперто працює проти нас. І кожен новий день обростає, як цвіллю, новими помилками, на які не має права молода держава, яка хоче вижити.

Та, попри все, і це не просто наївний ідеалізм, незалежна Україна — це й велике майбутнє. Бо центр Європи — в Україні, і рано чи пізно він стане таким центром, яким був за часів Ярослава Мудрого. Існує закон зворотності та закон викривленого дзеркала, але й існує принцип справедливості. Але тільки українці-громадяни можуть змусити його спрацювати.