Перечитуючи Єжи Ґедройця

Історія майже не знає часописів, які впливали на формування політики держави так, як це робила паризька «Культура». Невеликому колективу емігрантів-інтелектуалів, щиро відданих своїй справі, вдалося майже неможливе. В умовах постійної загрози з боку радянських агентів і перманентного безгрошів’я цей осередок не тільки вижив, а й у значній мірі сформував обличчя цілого регіону Центрально-Східної Європи, де з «весною народів» 1989 року поруч із суверенною Польщею з`явилися незалежні Україна, Литва і Білорусь.    

Літературний інститут і «Культура», що видавалася ним, як писала Оля Гнатюк, був острівцем, а навіть «ковчегом» свободи. Його серцем чи таким собі «Ноєм», якщо вже вдаватися до біблійної аналогії, був Єжи Ґедройць. Прихильники називали його Редактором (з великої літери), Князем і візіонером, критики – американським (чи німецьким) шпигуном і деспотом. Із ним сперечалися і ним захоплювалися. Однак як і кожна справді непересічна людина він не залишав байдужим нікого, ще за життя ставши прототипом героїв кількох романів. 27 липня минає 110 років із дня народження Єжи Ґедройця, а його інтелектуальна спадщина нині звучить все ще актуально.

Колись маршал Юзеф Пілсудський жартував, що саме «Креси» (у польській історичній свідомості охоплюють Галичину, Волинь і Правобережжя; а також білоруські та литовські землі) подарували Польщі найбільш талановитих інтелектуалів та політиків. Авжеж, без Адама Міцкевича, Юліуша Словацького та Міхала Чайковського годі уявити культуру польського романтизму. Сам маршал походив із Віленщини і як чимало його соратників із сентиментом дивився на братів на Сході – українців, білорусів і литвинів. Власне на «Кресах», у тоді ще сповненому польськості Мінську, народився майбутній Редактор Єжи Ґедройць.

З наближенням більшовицьких військ родина Ґедройців виїхала евакуаційним потягом до Варшави. Було складно покидати рідні місця, але нова сторінка польської історії під назвою «незалежність» додавала оптимізму. Молодий Ґедройць вступив на юридичний факультет Варшавського університету, на останньому ж році навчання записався на історичний (1930). Тут, на семінарі в українського професора Мирона Кордуби, він всерйоз зацікавився історією України, а позаяк був єдиним поляком у групі, українці дивилися на нього, мов на «залізного вовка».

У поглядах на Україну і українців головним орієнтиром Ґедройця був Пілсудський. Редактору була чужою антиукраїнська риторика ендеції, хоча і не з усіма «пілсудчиками» він погоджувався. Як і його товариш Влоджімєж Бончковський – автор програмового для польської східної політики тексту «Ми не є українофілами» (1935), – Ґедройць ніколи не був традиційним «українофілом», сліпо закоханим в українську культуру і традиції. На відміну від романтика Словацького, інтерес до України у ньому живили передусім політичні мотиви. Це не був сентимент чи емоції. Йшлося про холодний, тверезий розрахунок – Польща може бути незалежною тільки поруч із незалежною Україною.

«ПОЛІТИЧНА ТВАРИНА»

Ґедройць ніколи не рвався у політику. Хоч усі його починання тією чи іншою мірою стосувалися політичних справ, він віддавав перевагу зручному редакторському кріслу. На його переконання, тільки так можна було вберегти свободу особистості й праці, а саме її Редактор цінував найбільше.

Редакторську роботу Ґедройць сприймав як дієвий спосіб впливу на політичні рішення. Тим самим він занурювався у політичне життя, не обтяжуючи себе stricte політичними зв’язками. Як покажуть події 1980-х років, він став таким собі «сірим кардиналом» польської східної політики, який не інтригами чи підступом, а через свої видання доносить політичні смисли. Не в останню чергу така «аполітичність» зумовлювалася цілком особистими мотивами. Історик Рафал Хабельський розповідав, що Редактор надзвичайно соромився публічності. Саме тому за життя майже не виголошував промов, головно зосереджуючись на видавничій діяльності.

Разом із тим він любив називати себе «політичною твариною». У «Бунті Молодих» – редагованому Ґедройцем міжвоєнному часопису – домінувала політична тематика. Невипадково новою назвою цього видання у 1937 році стала «Політика». Такий «ребрендинг» абсолютно точно відповідав намірам і вподобанням Ґедройця. І хоча його перші видання не набули загальної популярності, все ж довкола цих часописів сформувалося ціле гроно критично налаштованих молодих публіцистів – брати Бохенські, Станіслав Свянєвіч та Пьотр Дунін-Борковський. Це був такий собі «тіньовий МЗС» другої Речі Посполитої, який піднімав «незручні» національні питання і випрацьовував нову стратегію відносин з українцями. А вже через 10 років це коло втілюватиме її на сторінках паризької «Культури».

Єжи Ґедройць був надзвичайно працьовитою людиною. Зранку ходив на роботу у Міністерство землеробства, опісля прямував до редакції, де працював над новим номером журналу. Через постійний брак часу спав по 4 години. Але втома від виснажливої роботи компенсувалася задоволенням від улюбленої справи.

МЕЗОН ЛАФІТ

Після завершення Другої світової значна частина польських інтелектуалів опинилася в еміграції. Вони «обрали свободу», як тоді говорили, свідомо ставши на непевний шлях еміграційного життя. Як і чимало своїх співвітчизників, Єжи Ґедройць не бачив перспективи повернення до «народної демократії», тож продовжив довоєнну видавничу діяльність «в екзилі». 1946 року в Римі постав Літературний інститут, який наступного року перенесли до Парижа. Саме тут, у місцевості Мезон Лафіт, розташувалася резиденція Інституту і аж до смерті Редактора виходила друкована продукція – окрім місячника «Культура», Інститут публікував «Історичні зошити», а в серії «Бібліотека Культури» з`явилося 512 томів польської та іншомовної літератури.

Ґедройць мав складний характер. Він, зрештою, його не особливо соромився, повсякчас пишучи про це на сторінках своєї «Автобіографії». Попри дещо авторитарний спосіб управління, у редакторській роботі він розрізняв особу автора і його твори. Саме тому друкував навіть тих публіцистів, до яких ставився вороже і з поглядами яких абсолютно не погоджувався. Невипадково у редагованих ним виданнях з`являлися дописувачі з виразно ендецькими поглядами (про деяких із них він говорив: «То був ендек, але чудовий публіцист»), а у «Бунті Молодих» та «Політиці» виходили статті теоретика українського «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова. В цьому був весь Ґедройць. У його розумінні роль часопису зводилася не до нав’язування конкретної думки, а до створення середовища для її публічного обговорення. А відтак – вдосконалення.  

Він не боявся конфліктів. Йшов проти течії, не оглядаючись на можливі проблеми. У 1952 році опублікував лист польського священика з Південної Африки Юзефа Маєвського із закликом до еміграції визнати повоєнні польські кордони і відмовитися від Львова та Вільна на користь у майбутньому незалежних України та Литви. Це був самогубчо сміливий крок з огляду на настрої, що в той час панували в еміграційних осередках. Багато хто чекав на початок нової світової війни, а в народі ходив віршик, що добре ілюструє ситуацію: «Jedna bomba atomowa i wracamy zn?w do Lwowa, jeszcze jedna bomba silna i wracamy zn?w do Wilna» («Одна атомна бомба і повертаємось до Львова, ще одна сильна бомба і повертаємось до Вільна»). Десь тоді ж Ґедройць підтримав талановитого поета Чеслава Мілоша (що саме утік під тиском комуністів), від якого відвернулася лондонська еміграція.

Редактор любив повторювати, що єдиним його справжнім талантом був талант режисера – «вміння обирати теми і людей». Колектив «Культури» був розкиданий по всьому світу, тож Ґедройцю доводилося виконувати роль своєрідної єднальної ланки. Не було щоденних «планірок», спільних обговорень, як і не було редакції у традиційному розумінні цього слова. Юліуш Мєрошевський – провідний політичний оглядач «Культури» й автор програмових текстів із геополітики – постійно мешкав у Лондоні. Майбутній нобелівський лауреат Чеслав Мілош надсилав свої чергові вірші з американської Каліфорнії. Зрештою, «берлінчик» Богдан Осадчук (найближчий до «Культури» український публіцист) був людиною Ґедройця у Берліні.

З усіма ними Редактор вів активне листування, і саме в епістолярному жанрі (а йдеться про щонайменше кільканадцять тисяч листів) Ґедройць зміг реалізувати свій письменницький талант. З цією метою у Мезон Лафіт з`явилося «Міністерство закордонних справ» на чолі з письменником і малярем Юзефом Чапським. До обов’язків останнього входило налагоджування контактів із «зовнішнім світом», робочі поїздки у пошуках фінансування для нових видавничих проектів. Редактор вправно поєднував у одному журналі людей далеких одне від одного не лише географічно, але й світоглядно. Однак саме у цьому єдиному багатоголоссі творився плодючий ґрунт для пошуку істини.

Паризький часопис був важливим явищем у польському й українському повоєнному житті. Крім уже згаданого Осадчука, до «кола Культури» належали, серед інших, Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Юрій Шевельов та Юрій Лавріненко. Останній на замовлення Ґедройця підготував антологію української літератури під назвою «Розстріляне відродження», яку «Культура» видала у 1959 році. Ця збірка згодом справила неабиякий вплив на становлення руху «шістдесятників».

На відміну від більшості еміграційних осередків, паризький не обривав контактів із Польщею. Надруковані на тонкому «біблійному» папері мініатюрні версії «Культури» переправлялися через кордон. У такий спосіб реалізовувався першопочатковий задум Редактора – вплив на політичні рішення через незалежні медіа.

УРОКИ ҐЕДРОЙЦЯ

Якими є уроки Великого Редактора сьогодні, коли у польсько-українських відносинах настає небачене давно «похолодання»? Засновник і багаторічний видавець «Культури» зміг за широким мисленням, компромісами і взаємними вибаченнями не нашкодити інтересам своєї держави й її сусідів. Що б не говорили критики Ґедройця, польський державний інтерес для нього завжди був на першому місці. Він вмів розкладати яйця до властивих кошиків – історія, хоч якою трагічною вона була, не має завадити примиренню. Не треба жити «трунами Пілсудського і Дмовського», писав він, адже нова польська політична думка має бути «пристосована до сучасного стану справ, а не оперта на минуле». Звучить навдивовиж актуально, чи не так?        

Обставини появи «доктрини Ґедройця-Мєрошевського» були дуже непростими. Ні Польща, ні Україна не були вповні незалежними. Радянська імперія загрожувала їм обом, тож заклик інтелектуалів із Мезон Лафіт до примирення і відмови від зумовлених трагічним минулим упереджень став абсолютно прагматичним і тверезим кроком.

Зараз ситуація повторюється. Існує загроза повернення геополітики холодної війни разом із реанімацією кремлівської агресії. У цій ситуацію жодна з країн Центрально-Східної Європи не може почувати себе певною. Це добре розуміють у Вільнюсі, на жаль, значно менше – у Варшаві. Поза тим перспектива ґедройцевої доктрини звучить із новою силою і наповнюється новим значенням, хоча все частіше у Польщі звучать заклики відмовитися від «шкідливого міфу Ґедройця». Під час обговорення у сеймі ухвали щодо визнання «волинського злочину» геноцидом Роберт Вінніцький – депутат із виразно антиукраїнськими поглядами – назвав доктрину «ганебною». У Польщі віддавна лунають пропозиції відкинути її як «віджилу» і таку, що суперечить польським інтересам.

Важко погодитися з такими ствердженнями. Редактор ніколи не був наївним ідеалістом чи критиком польського минулого. Натомість був прагматиком і часто говорив, що чим міцнішим буде позиція Польщі на Сході, тим більше з нею рахуватимуться на Заході. Такою була його візія польської східної політики, яка протягом більше півстоліття формувала обличчя «Культури», але й погляди мейнстриму польського політикуму.  

Не тільки сучасним політикам є чому повчитися в Єжи Ґедройця. Його підхід до роботи, відповідальність і безкомпромісність, вміння наполягати на своєму залишаючись незалежним – це ті риси, яких бракує нинішній журналістиці. А ще візіонерство, не вузьке мислення сьогоднішнім днем, а широкий погляд на політичні процеси, зважена оцінка і постійна щоденна праця.   

Нині Гедройць перетворюється на справжнього класика. І, як годиться класику, його часто цитують, хоча значно рідше читають. Тож ініціативи видавництва «Дух і Літера» («Автобіографія у чотири руки») та газети «День» («З Нотаток Редактора») з видання його праць мають справді важливе значення. Адже події останніх днів засвідчують, що справа Ґедройця ще не завершена.