10 уроків від Євгена Марчука

На жаль, слова Володимира Винниченка про те, що історію України не можна читати без брому, стосуються не лише початку ХХ століття, яке він мав на увазі. Далі історія України була не менш складна і не менш багатопланова. А надто після 1991 року, коли в умовах самостійності нам найбільше і не вистачало навичок саме цієї самостійності. Ситуація сьогодні не спростилася, а навпаки — ускладнилися. Для роботи в складні періоди історії, а надто молодій владній команді, потрібні не тільки навички вже згаданої самостійності і послідовності, а й вміння сполучати вже нажитий досвід із генеруванням нових ідей, які б допомагали знаходити вихід із складних ситуацій. Саме таким умінням відзначається відомий політик, державник за характером мислення і стилем роботи Євген МАРЧУК. «День» попросив Євгена Кириловича поділитися своїми думками про вузлові пункти нашої новітньої історії.

УРОК ПЕРШИЙ — ЗАЙМАТИСЯ РЕГІОНАМИ ЩОДЕННО І ПРОФЕСІЙНО НЕ ЛИШЕ КЕРІВНИЦТВУ КАБМІНУ, А ВСІМ ГАЛУЗЕВИМ КЕРІВНИКАМ

— Євгене Кириловичу, які уроки мала б винести українська влада — і нинішня, і майбутня — з втрати Криму і початку війни на Донбасі?

— Оскільки мені доводилося працювати на різних посадах і в Службі безпеки України, і в Кабінеті Міністрів, і в РНБО, і міністром оборони, і депутатом у Верховній Раді, то я маю змогу зробити такий консолідований висновок з цієї історії, який базується на практичних питаннях функціонування влади в Україні в цілому. Так, під час роботи в Кабінеті Міністрів мій робочий день зазвичай починався не о дев’ятій годині ранку, а о сьомій. О сьомій тридцять у мене вже мав бути міністр фінансів та інколи і голова Нацбанку, а потім міністр економіки і голова податкової. Після обговорення критичних проблем я починав обов’язкову годину спілкування з проблемними регіонами. І було це майже щоденно. І не просто «Привіт! Як там справи?». Це не працює. А конкретно з проблемних питань, аналіз яких готувався заздалегідь, за два чи три дні і обговорення яких має стимулювати той чи той регіон. Тобто регіони мають постійно відчувати, що центр знає про їх ключові проблеми і не тільки дасть «наганяй», а й допоможе.

Тобто в такій країні як Україна, доволі різнобарвній у етнічному сенсі, де є і багатонаціональна автономія Криму, і три угорськомовні райони на Закарпатті і майже російськомовний Донбас, не кажучи вже про дуже різний економічний потенціал і дотаційність деяких регіонів, центр має в режимі онлайн усе бачити і все знати. Тобто регіони України мають відчувати щоденне на різних рівнях робоче спілкування з центром. І контроль, і допомогу. Регіони мають відчувати, що є центральна влада, причому відчувати це на рівні своїх конкретних обов’язків. Крим для мене, хай ким би я працював, завжди був особливим регіоном, тому я завжди старався тримати його, як то кажуть, на короткому повідку. Таку необхідність я дуже гостро відчував, ще будучи головою СБУ.

«ПО СЕКРЕТУ» (ВІЗИТ МІНІСТРА ОБОРОНИ ЄВГЕНА МАРЧУКА ДО КИЇВСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ЛІЦЕЮ ІМ. ІВАНА БОГУНА, 2004 РІК) / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Отже, урок перший — це займатися регіонами щоденно і професійно не тільки керівництву Кабміну, а всім галузевим керівникам, досягти постійного і реального впливу на стан справ і в регіоні, і в своїх галузях. Безумовно, ця технологія не є якоюсь новацією і не є ключовим видом діяльності уряду, але в нашому українському контексті має дуже важливе значення.

УРОК ДРУГИЙ — ЗНАЧНО ПІДВИЩИТИ КОМПЕТЕНТНІСТЬ, ПРОФЕСІЙНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

— Урок другий. Нам слід значно підвищити компетентність, професійність державних службовців. Перший запис у трудовій книжці — міністр, не найкраща прикмета реформування системи державного управління. 1999 року заявивши в своїй статті, що на президента треба вчитися, я запропонував, щоб усі кандидати в президенти складали обов’язковий публічний екзамен щодо повноважень і в сфері відповідальності Президента України в Острозькій та Києво-Могилянській академіях з участю викладачів і студентів і з обов’язковою трансляцією всіма телеканалами України. Думаю, не завадило б складати такі публічні екзамени і кандидатам на деякі міністерські посади. І тут немає жодної екзотики. Крім користі, і насамперед самим претендентам — жодних негативних наслідків я не бачу... Хоча б на 10 років ввести таку практику.

Крім того, на мою думку, Україні варто було б років на 15 перейти на політико-правовий режим президентської республіки, внісши відповідні зміни до Конституції, скоригувавши вимоги до кандидата в президенти в сенсі необхідності відповідних знань і хоч якогось досвіду державного управління чи управління на макрорівні взагалі. В цьому ключі можна було б підредагувати Закон про державну службу, щоб якісно змінити фаховий рівень чиновництва.

ТРЕТІЙ УРОК —НЕДОПУСТИМІСТЬ БАГАТОРІЧНОЇ НЕПОСЛІДОВНОСТИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

— Третій урок — це недопустимість багаторічної непослідовности зовнішньої політики. Що мається на увазі. В інавгураційній промові 1999 року повторно обраного президента України Л.Кучми так, як і в його передвиборчій програмі, оголошується продовження курсу на позаблоковий статус України. За два роки після так званого касетного скандалу — в 2002 році, РНБО приймає історичне рішення про євроатлантичну інтеграцію України в майбутньому. А в 2003 році цей курс закріплюється в Законі про основи національної безпеки. Я пам’ятаю ці документи майже напам’ять, оскільки як Секретар РНБО України, організовував роботу з їх підготовки і проводив їх через РНБО і доповідав вказаний Закон у Верховній Раді. Дослівно: «У інтересах забезпечення національної безпеки Україна в майбутньому може приєднуватися до військово-політичних блоків, зокрема до Північно-Атлантичного альянсу, при збереженні добросусідських стосунків з Росією та іншими країнами СНД». Співпраця з НАТО перейшла на зовсім інший організаційний рівень активності й головне — результативності.

Але влітку 2004 року, за кілька місяців до президентських виборів, президент Л.Кучма після зустрічі з В.Путіним у Криму заявляє, що Україна знімає з порядку денного можливість приєднання України до НАТО і вилучає цю вже законодавчо закріплену формулу з Воєнної доктрини. Кандидат у президенти чинний на той момент прем’єрміністр В.Янукович офіційно заявляє, що коли він стане президентом, то Україна буде тільки співпрацювати з НАТО, але не буде навіть планувати приєднатися коли-небудь до цього Альянсу.

І це при тому, що євроатлантичний курс України ще рік тому, тобто у 2003 році, вже був закріплений Законом про основи національної безпеки і Україна вже перейшла на більш високий і більш інтенсивний режим співпраці з НАТО, на основі спеціально прийнятої Державної програми, підписавши спільний з Альянсом План дій. На виконання цього плану в Києві вперше було проведене засідання Комітету Україна — НАТО на чолі з Генсеком НАТО Джорджем Робертсоном, який, до речі, відвідав і Донецьк, і провів там розгорнуту пресконференцію на тему регіональний вимір співпраці з НАТО і мав довготривалу позитивну зустріч з тогочасним губернатором В.Януковичем. Уже не кажучи про те, що новий курс України на НАТО після 2002 року, тобто не до, а саме після касетного і кольчужного скандалів і участі Збройних сил України в миротворчій операції в Іраку з 2003 року радикально посприяли виходу президента Л.Кучми з глухої ізоляції і відновленню нормальних відносин з США та іншими провідними країнами НАТО. І після всього цього такий крутий вольт України. Я добре пам’ятаю, який шок не тільки серед керівництва НАТО викликав такий крутий розворот України і особливо, що це відбулося відразу після зустрічі Л.Кучми з В.Путіним.

Але тоді на виборах перемагає В.Ющенко, і він відновлює курс на євроатлантичну інтеграцію. Хоча відновлення попереднього рівня й активності співпраці не відбулося. І я думаю, не тільки з вини української сторони. Лідери провідних країн НАТО і його керівництво отримали влітку 2004 року серйозний аргумент для перестороги подальшої співпраці з Україною. Адже відомо, що лідери провідних країн НАТО найбільше бояться прийняти до Альянсу непередбачуваного партнера.

Коли 2010 року президентом стає Віктор Янукович, він знову змінює курс на позаблоковий статус і закріплює його через Закон і розпорядчі документи.

Коли президентом в 2014 році стає Петро Порошенко, він відновлює курс на євроатлантичну інтеграцію. Цей курс обережно продовжує сьогодні і Президент Володимир Зеленський.

Така радикально-непослідовна політика України в ключовому питанні своєї національної безпеки впродовж останніх 20 років завдала серйозних ран репутації України як держави і не тільки серед країн — членів НАТО. Саме такий образ України сприймається там і до сьогодні.

Отже, в нас у зовнішній політиці є серйозна потреба в напрацюванні довгострокової стратегії, послідовної політики на Євроатлантичному напрямку. Те, що цей напрямок закріплений у Конституції України і є щорічні плани співпраці з НАТО, це добре. Але цього недостатньо, особливо в сфері інформаційно-роз’яснювальної політики необхідності практичної реалізації цього курсу. Адже Росія активно проводить багатопланову тривалу кампанію з блокування євроатлантичного вибору України.

Скажуть: який це має стосунок до Криму? Прямий. Провідні країни НАТО і їхні спецслужби не зробили необхідних висновків із російської агресії проти Грузії та її результатів. І коли почалася кримська авантюра Росії, вона знову стала своєрідною несподіванкою для НАТО. І з його офісу навіть були рекомендації нашій владі не провокувати Росію, щоби не отримати грузинський ефект. Щоправда, коли ми пізніше нагадали їм про це, то вони відповідали: але ж ми не говорили вам — не захищайтеся. Ми ж не були на передовій. Ви повинні були захищатися.

27 СІЧНЯ 2000 РОКУ ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ СЕКРЕТАРЯ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ, ГОЛОВИ ДЕРЖАВНОЇ МІЖВІДОМЧОЇ КОМІСІЇ З ПИТАНЬ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З НАТО ЄВГЕНА МАРЧУКА З ГЕНЕРАЛЬНИМ СЕКРЕТАРЕМ НАТО ДЖОРДЖЕМ РОБЕРТСОНОМ. ПІД ЧАС ЗУСТРІЧІ СТОРОНИ ПРЕДМЕТНО ОБГОВОРИЛИ СУЧАСНИЙ СТАН ВЗАЄМИН УКРАЇНИ З АЛЬЯНСОМ. БУЛО ПІДТВЕРДЖЕНО НЕЗМІННІСТЬ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ НАШОЇ ДЕРЖАВИ НА ІНТЕГРАЦІЮ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР / ФОТО РЕЙТЕР

Отже, якщо коротко — втрата Україною Криму і війна на Донбасі — це значною мірою ціна того позаблокового курсу, якого ми довго дотримувались. Щоправда, така неготовність НАТО і по Грузії, і по Криму призвела і до суттєвого ослаблення його південно-східного флангу. Адже Росія перетворила Крим в воєнному смислі в непотоплюваний авіаносець.

Звичайно, були помилки і нашої центральної влади і не лише в 2014 році, а й значно раніше. Автономія в унітарній державі взагалі вимагала особливої управлінської політики. Але то окрема тема.

УРОК ЧЕТВЕРТИЙ — ВИПРАВИТИ СЕРЙОЗНІ НЕДОЛІКИ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОРСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

— Урок четвертий — серйозні недоліки в сфері забезпечення морської безпеки. Відомо, що план РФ «Новоросія» передбачав позбавлення статусу України як морської держави. І, як не гірко це констатувати, значною мірою цей план Росії вдалося реалізувати. Адже, крім втрати Криму як території і чималої частини берегової лінії Азовського моря на Донбасі і в Криму, ми реально втратили велику частину своїх територіальних вод (по площі це як три Чернігівських області) і значну частину нашої виключної морської економічної зони в Чорному і Азовському морях. В цьому морському секторі національної безпеки України не вирішені гігантські проблеми. І тут дійсно море роботи практично для всіх державних відомств. Тут варто подякувати Великій Британії, США та Туреччині за надання різнопланової допомоги з відновлення військово-морської потуги України.

УРОК П’ЯТИЙ — АКТИВІЗУВАТИ РОБОТУ НА ВСІХ РІВНЯХ З ДЕЯКИМИ КРАЇНАМИ-СУСІДАМИ

— Урок п’ятий — гостра потреба активізації роботи на всіх рівнях і по лінії різних відомств з деякими країнами-сусідами. Особливо з Угорщиною, Білоруссю, Польщею та Румунією. Я глибоко переконаний, що проблеми, які особливо загострилися в наших стосунках з Угорщиною і Польщею після 2014 року, були «дуже грамотно і невидимо» ініційовані Росією. Немало «сплячих» проблем поки що залишилося в наших відносинах і з Білоруссю, і з Румунією. Анатомічну історію цих проблем добре знає Росія і може їх активізувати в будь-який момент.

УРОК ШОСТИЙ — ЖОДНИХ ОСІБ РОСІЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ І НЕ ЛИШЕ НА КЛЮЧОВИХ ПОСАДАХ, ОСОБЛИВО В ОБОРОННО-БЕЗПЕКОВІЙ СФЕРІ

— Урок шостий — жодних осіб російського походження і не лише на ключових посадах, особливо в оборонно-безпековій сфері. Такий факт. Кожен рік у Міністерстві оборони розробляється цілком таємний документ особливого значення про стратегічне застосування Збройних сил на випадок будь-якого конфлікту на державному кордоні, будь-якої інтенсивності чи замаскованості, воєнної чи взагалі силової природи проти України. Його розробляє не тільки Генштаб ЗС. Затверджує його Президент України. Дуже вузьке коло осіб у державі має доступ до цього документа. В мирний час у такому документі перелічуються найголовніші можливі загрози, їх місце і природа. При цьому там вказується, яким військовим командирам від міністра оборони, Генштабу, прикордонників, розвідувальних і інших спеціальних служб, потрібно робити при військовому чи замаскованому, але груповому вторгненні з-за кордону на територію України. Кожен військовий командир різного рівня знає тільки свою частину цього плану в своїй зоні відповідальності. Як правило це стосується якоїсь частини всього периметру держаного кордону, зокрема й прикордонної зони. Тобто кожен командир будь-якого рівня, причетний до цієї проблеми, має свій алгоритм первинних дій у зоні своєї відповідальності навіть без попереднього погодження з Києвом, якщо ситуація стрімко розвивається. Але він і його підрозділ має бути готовим адекватно діяти і мати для цього відповідний ресурс.

Це дуже і дуже скорочене пояснення цього плану. Я не знаю, чи розроблявся такий щорічний план при Януковичі. Але якщо він навіть і розроблявся, то я переконаний, що Росія добре постаралася, щоб у цьому плані не було навіть згадки про Крим чи Азовське море. І якраз саме тому наші військові командири в Криму, коли розпочалась російська агресія, криком кричали, що жодних команд із Києва, крім «триматись», вони не отримували. А це означає, що вказаний план не розроблявся і не затверджувався або він був, але Крим там і не згадувався. Тобто російські війська спеціального призначення, спеціально створені Росією саме для таких операцій, замасковані під «зельоних человєчков», заздалегідь знали, що в Криму їм ніщо не буде загрожувати. І тому вони так спокійно захопили парламент Криму і Кабмін, знаючи, що якби вказаний план був, то він би автоматично запустив би план дій із деблокування захоплених управлінських установ.

УРОК СЬОМИЙ — КРАЇНІ ПІД ЧАС РЕАЛЬНОЇ ВІЙНИ ПОТРІБНЕ КОМПЕТЕНТНЕ УПРАВЛІННЯ ОБОРОННО-БЕЗПЕКОВИМ СЕКТОРОМ

— Отже, ще один урок — країні під час реальної війни потрібне серйозне, фахове, компетентне управління Збройними силами, і взагалі всім оборонно-безпековим сектором і особливо в кризових ситуаціях. Щоправда, війна з Росією вже багато чого нас навчила і розвіяла багато ілюзій. І ми створили свої сили спеціальних операцій Збройних сил. У цьому плані мене все-таки тривожить білоруський напрямок і зона Придністров’я, звідки Росія завжди може провести якусь модернізовану акцію. Не виключаю і якусь «неймовірну» операцію Росії, щоб дніпровська вода пішла в Крим. Навіть з участю нічних ударних дронів чи дронів-камікадзе.

ВОСЬМИЙ УРОК — СТВОРИТИ АКАДЕМІЧНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ВИВЧЕННЯ РОСІЇ

— Наступний урок — потрібно створити академічний науково-дослідний інститут вивчення Росії, який, до речі, був в Україні. Не тільки інститут стратегічних досліджень має займатись Росією. Російський чинник як довготривала загроза Украйні і не тільки в воєнному сенсі — це надовго. І навіть після Путіна. Наше суспільство має знати набагато більше, що таке Росія і головне, що й коли можна від неї чекати щодо України.

Ось гляньмо, що робила Росія перед захопленням Криму. По-перше, Росія виходить з договору про звичайні збройні сили в Європі. По-друге, Росія створює сили спеціальних операцій, і приймає закон, де вказується, що вони оперують за кордонами Росії. Далі — Росія змінює воєнну доктрину, в якій вказує, що при певних умовах вона може застосувати ядерну зброю першою. Все камуфлюється ніби під антитерористичні заходи.

Крім того, начальник Генштабу генерал Герасимов публікує спеціальну статтю про механізми гібридної війни, яку експерти назвуть Доктриною Герасимова, і яка буде задіяна і в Криму, і на Донбасі. Під виглядом забезпечення безпеки зимових Олімпійських ігор у Сочі, Росія проводить навчання свого військового контингенту в гірських умовах, схожих на Крим. Недалеко від України проводяться навчання сухопутних військ. Навіть побіжний прогностичний аналіз такої поведінки Росії мав би викликати тривогу не тільки у українського суспільства, а й у НАТО. Я колись сказав представникам НАТО — а ви, ваша розвідка хіба цього не бачили? Чому не попередили наших?

До того ж, за даними Національної ради з розвідки США, нещодавно опубліковано доповідь з висновками 16 розвідувальних служб «Глобальні тенденції 2030: альтернативні світи», в якій вказується, що з трьох варіантів поведінки, Росія, найімовірніше, в найближчі роки «вступить у суперечливі відносини з іншими країнами», або стане країною, «яка доставляє серйозні неприємності іншим» і буде використовувати своє збройну потугу для залякування своїх сусідів та домінування над ними». Тим паче Україні потрібна довгострокова стратегія відносин з Росією, продумана в усіх аспектах.

ДЕВ’ЯТИЙ УРОК — ТАЄМНІ ЗАХОДИ З БЕЗПЕКИ

— Ще один урок. Чому Україні в 1992 — 1995 роках вдалось не втратити Крим, хоча ми були дуже близько до цього? Історія довга і вже багатьом відома. Крім політичних, парламентських, президентських акцій, суттєве значення мали активні, зокрема й невидимі заходи СБУ. В кількох своїх інтерв’ю прісно відомий так званий президент Криму Мєшков і відомий російський політфункціонер Затулін у одній із своїх статей дали дуже точну оцінку, чому тоді не відбулася так звана «Кримська весна», тобто чому ще тоді Крим не став російським. Обидва вони вказують, що в критичний момент рішуче, ефективно та головне несподівано спрацювала спеціальна бригада київського СБУ, яке тоді очолював Є.Марчук, яка вночі таємно десантувалась у Криму і все-все їм поламала. Ну а далі ясно, який цей вражина Марчук...

Я вже неодноразово розповідав про цю нашу спецоперацію, тому скажу тільки одне. Коли б СБУ, яку я тоді очолював, не займалась фундаментально Кримом, як проблемним регіоном, і не мала там серйозних оперативних позицій, нам тоді така операція могла б і не вдатися. Тому що ризик провалу був величезний. Ніхто в кримському СБУ, навіть перший керівник, доти, поки ми там не з’явилися серед ночі, не знали, що ми готуємо і будемо проводити цю операцію. До речі, тоді жоден працівник кримського СБУ не зрадив і не перейшов на бік Мєшкова, хоча він уже підпорядкував собі не тільки МВС, а навіть уже призначив свого начальника кримського СБУ і наступного дня мав представити його всьому особовому складу. А уряд Криму вже очолив направлений із Москви Євген Сабуров, керуючим справами в цьому уряді був «грушник» із Москви.

І тоді ситуація сталася так, що Київ на місці безпосередньо в Криму показав зуби і кримська Служба безпеки з усім її видимим і невидимим оперативним арсеналом під керівництвом спеціальної бригади СБУ України, яку очолив мій перший заступник покійний Валерій Маліков, стала надійним плацдармом центральної київської влади для розгортання інших політико-організаційних заходів. І жодних команд у кримське СБУ «Ну ви там дєржитєсь» ніхто з Києва не давав.

Із цієї історії два висновки. Перший: повсякденна робота наших спецслужб у проблемних і прикордонних регіонах має «трохи» відрізнятися від загальної робочої атмосфери. Професіонали розуміють, що я маю на увазі. А для широкого розуміння — це більш жорсткий режим і його інтенсивність. Другий висновок — це своєчасність і обґрунтованість необхідності задіяння спецслужби в критичній ситуації. А це вже сфера вищого політичного керівництва держави. Спецслужби мають добре розуміти, коли і для чого проводити гостру операцію.

І ще один із висновків з тієї ситуації полягає в тому, що при всіх складнощах, Україні в 2014 році слід було показати зуби в Криму на самому початку активної фази російської агресії. Коли б Путін побачив, що його кримська авантюра буде вартувати йому чимало крові і демаскує його фактичне військове вторгнення на територію України, не знаю, чи йому б так легко все вдалося.

УРОК ДЕСЯТИЙ — ПРОГНОСТИЧНИЙ АНАЛІЗ УСІХ МОЖЛИВИХ ПОДАЛЬШИХ ДІЙ АГРЕСОРА

— Отже, останній урок — державна влада і її спеціальні інституції мають постійно і ретельно відстежувати різні трансформації Росії, і не лише воєнні, і, як кажуть, щоденно класти на стіл першим особам держави серйозний прогностичний аналіз усіх можливих подальших дій агресора. Адже пам’ятаємо, що Володимир Путін кожного дня може піти на нову, непередбачувану авантюру проти України, а тому таке постійне аналітичне супроводження Росії, такий стратегічний прогностичний аналіз має бути налагоджений у державі на найвищому рівні.

Продовження розмови — в наступному п’ятничному номері «Дня»