Чи могла Україна зберегти ядерну зброю?

Нещодавно спецпредставник США по Україні Курт Волкер заявив, що, незважаючи на російську агресію на Донбасі, відмова Києва в 1994 році від ядерної зброї була «хорошим рішенням» для української влади (інтерв’ю телеканалу «Прямий»). «Не думаю, що ядерна зброя була для України чимось позитивним», — заявив він, додавши, що не бажав би, щоб Україна відновила свою ядерну програму. Ця тема час від часу піднімається в Україні, особливо після російської агресії проти нашої країни. Зокрема, звучать голоси про те, що нам не потрібно було відмовлятися від ядерної зброї, або про те, що ми і сьогодні, якщо захочемо, можемо її відновити. На цю тему говоримо із членом ради Всеукраїнської спілки «Союз ветеранів Ракетних військ стратегічного призначення України», начальником військової контррозвідки Служби безпеки України (1994 — 1999 рр.) Анатолієм МАТВЄЄВИМ.

«МИ МАЄМО ВИРОБЛЯТИ ТЕ, ЩО НАМ ПОТРІБНО І ПІД СИЛУ, ЗОКРЕМА НЕЯДЕРНІ РАКЕТИ З НОСІЯМИ ДАЛЬНОСТІ ДО 500 км»

— Пане Анатолію, чи згодні ви, що це було «хорошим рішенням»?

— Це було правильне рішення з боку України. Після розвалу Радянського Союзу Україна володіла третім ядерним потенціалом у світі, який знаходився на нашій території, зокрема, це 43-тя ракетна армія (СРСР). Але тим, хто виголошує палкі промови, що ми могли зберегти ядерну зброю, треба розуміти наступне.

Перше. Пункти управління, тобто централізоване управління ракетно-ядерним озброєнням, знаходилися поза межами України. Це означало, що самостійно запустити ці ракети з точки зору управління ми не могли.

Друге. Ті ядерні боєприпаси, які знаходилися на озброєнні, вимагали періодичного регламенту, тобто обслуговування. Без Росії ми не могли цього робити, за винятком лише окремих регламентних робіт.

Третє. Навіть якщо б ми спробували утримувати цю зброю, це було б для нас дуже дорого. В рамках тодішнього економічного і фінансового стану України це було фактично нереально.

Четверте. Траєкторія і дальність польотів наявних у нас ракет складала більше 10 тис. км., тобто вони були направлені на США. А загострювати в рамках міжнародних відносин свої відносини із США і Великобританією, з якими нам потрібно було дружити, було б неправильно.

До речі, коли міністр оборони США Вільям Перрі побував тоді на одному з об’єктів ракетної дивізії і спустився в шахту глибиною в чотирнадцятиповерховий будинок, коли він подивився, як діє бойовий розрахунок, зокрема коли йому розповіли, що за кілька хвилин може старувати один полк (десять ракет) і вже через 20 хвилин вони досягають Штатів, він сказав, що ми підтримуємо вас у всьому, що потрібно для роззброєння і ліквідації цієї зброї.

В цілому, нам була надана допомога в розмірі 350 млн дол., але цього явно не вистачило, тому що процес роззброєння є дуже складним і дорогим: знаття з бойового чергування, транспортування, сам процес ліквідації ракет, процес ліквідації шахтно-пускового обладнання, а також соціальний аспект (частина ветеранів РВСП залишилася в Україні без роботи, а частина поїхали дослужувати в Росію, Білорусь, Казахстан). Тобто ми прорахувалися із розрахунками. Якщо ж підійти до технології ліквідації, то були альтернативні варіанти, наприклад, не підривати шахтно-пускові установки, а використати їх для зберігання тих же радіоактивних відходів і т.д. Таким чином, питання не було досконало відпрацьовано, а темпи ліквідації не завжди були виправданими.

Взагалі до ядерного роззброєння потрібно було підійти більш раціонально і зважливо. Так, на нас тиснули і Захід, і Росія, але у нас не було обмежень у найближчі роки щодо зняття цієї зброї з експлуатації, відповідно ми могли б вести переговори і торгуватися, тобто в обмін на роззброєння отримати кращі гарантії безпеки. Також ми могли вимагати надання нам більшої фінансової допомоги, щоб влити її в нашу економіку. Плюс виторгувати для себе й інші дивіденди. Наприклад, зразки високоточної неядерної зброї, ракетні носії, які не підпадають під міжнародні угоди, зокрема ракети дальністю до 500 км. Такі ракети нам потрібні.

— Буквально навесні цього року Україна провела успішні випробування тактичної ракети власного виробництва. Як ви оцінюєте наші спроможності?

— Не порушуючи міжнародні угоди, ми маємо виробляти те, що нам потрібно і під силу. Наприклад, ракети, як я вже сказав, з носіями дальності до 500 км. Потужності у нас є, спеціалісти також, головне — фінансування і організація процесу. Так, є певні проблеми, адже деякі компоненти ракетного пального постачали з Росії, але потрібно шукати вихід. І те, що були проведені успішні випробування, свідчить про те, що ми рухаємося вперед.

«РАКЕТИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЛИ НА ОЗБРОЄННІ В ШТАТАХ, НАПРАВЛЕНІ НА НАШІ АДМІНІСТРАТИВНІ й ІНШІ СТРАТЕГІЧНІ ОБ’ЄКТИ»

— Якими могли бути наслідки, якби Україна не пішла на ядерне роззброєння: в міжнародно-правовій, геостратегічній, військово-політичній, науково-технічній, економічній, екологічній сферах?

— Питання дуже широке, але візьмемо хоча б екологічний аспект. Станом на 1991 р. у нас було 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна) в шахтно-пускових установках 43-ї ракетної армії. Компоненти ракетно-ядерного палива мають утримуватися в певних температурних і вологових показниках. Якщо ядерний заряд не обслуговується, якщо компоненти ядерного палива не утримують в певному режимі, то підвищується випромінювання, тобто порушується екологічна ситуація. У твердопаливних же ракетах з часом закінчується ресурс зберігання, відповідно, потрібно було утилізувати це ракетне паливо. Тобто рано чи пізно ми б підійшли до межі, коли закінчився ресурс їх використання в бойовому чергуванні й тоді їх потрібно було утилізувати.

— Плюс — багато хто забуває, що в разі володіння ядерною зброєю ми автоматично стаємо об’єктом для удару інших ядерних держав.

— Безумовно. Країни, які володіють ракетно-ядерною зброєю, розуміють, що перебувають під прицілом своїх опонентів. Немає сумнівів, що ракети, які перебували на озброєнні у Штатах, були націлені на наші адміністративні та інші стратегічні об’єкти.

— Відповідно потрібно було мати свою систему ПРО або до когось приєднуватися?

— На нашій території об’єкти ПРО таки були, і деякі навіть за часів незалежності продовжували використовуватися в системі ПРО Росії (Мукачеве, Миколаїв, Севастополь). Але розгортання системи ПРО — це ж розгортання тих же ракет, які перехоплюватимуть ударні ракети, які, вірогідно, летіли б на нашу територію. Система ПРО була б актуальна за умови, що в нашому розпорядженні — стратегічні ядерні дивізії, а інакше — в цьому немає потреби.

«РОСІЯ ПРОВОКУЄ ПО ВСЬОМУ СВІТУ. ПО СУТІ, триває ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ НАТО І КРЕМЛЕМ»

— Як відомо, 1994-го було підписано Будапештський меморандум, але він не спрацював. Росія постійно провокувала і в результаті все одно напала на Україну. В чому проблема?

— Ми бачимо, що гарантії, які нам дали країни-підписанти за відмову від ядерної зброї, могли бути більш суттєвими й чіткими. Росія дійсно постійно провокувала — згадаємо початок 1990-х і ситуацію з Кримом, а потім Тузлу 2003 року, 2014-го Кремль уже відверто порушив Будапештський меморандум і напав на Україну. До речі, перед підписанням меморандуму 1994 року ми підготували пропозиції від СБУ, в яких йшлося про механізми реалізації Будапештського меморандуму, але на той час секретар РНБО Володимир Горбулін відхилив ці пропозиції.

Так, США і Великобританія сьогодні надають допомогу Україні, і за це ми повинні бути вдячні, але вони все одно не змогли зупинити російську агресію — по суті, країни-підписанти не змогли гарантувати безпеку Україні. І те, що ми бачимо сьогодні — намагання вирішити проблему через «нормандський формат», де немає ні США, ні Великобританії, є не дуже ефективним механізмом. До речі, наша спілка ветеранів ракетних військ стратегічного призначення звернулася до країн-підписантів Будапештського меморандуму, до членів «ядерного клубу», щоб вони вплинули на Росію через виконання міжнародних угод, починаючи від Ялтинської конференції і закінчуючи Будапештським меморандумом.

Ми ж бачимо, що це не просто війна між Україною та Росією, це геополітичний конфлікт. Росія провокує по всьому світу. По суті, йде протистояння між НАТО і Росією. І Україна тут, до певної міри, виступає розмінною монетою. Звичайно, загрозу дестабілізації в регіоні становить Росія. Її напад на Україну, а ще раніше на Грузію, є тому прикладом. Крім цього, відбуваються постійні провокації у повітрі й на морі країн НАТО з боку Кремля. Випробування зброї в Сирії — це також випробування еквівалента Альянсу. Вони системно вивчають поведінку НАТО.

«ПРОТЯГОМ БАГАТЬОХ РОКІВ НАША АРМІЯ ПЕРЕБУВАЛА В СИТУАЦІЇ ДИКОГО НЕДОФІНАНСУВАННЯ»

— За таких умов важливо мати сильну армію. Як українські Збройні сили знищувалася раніше, і як вони змінилась на сьогодні?

— Протягом багатьох років наша армія перебувала в ситуації дикого недофінансування, тому ми виявилися не готовими відповісти на російську агресію в Криму. Хоча навіть у такому стані ми могли спробувати захиститися на півострові, але для цього потрібні були грамотні рішення військово-політичного керівництва, яких не було. Справді, можливо, нам західні партнери і рекомендували не провокувати Росію, але ніхто нам не казав, що ми не повинні захищатися. Навіть якщо не було наказів, військові мали б діяти за статутом.

— Чому ж було дике недофінансування?

— Тому що керівники країни не були державниками і не розуміли, що таке оборона, що таке Збройні сили. Наприклад, готується колегія, зібрана вся військова еліта, чекають на президента. Минає дві-три години, потім виходить міністр і каже: президент не приїде. От вам і ставлення до військових навіть на такому прикладі. Кадрова політика — окрема тема. За багато років професіоналів майже «вимили». Якщо, наприклад, людина все життя займалася міліцейськими справами, вона не може бути міністром оборони.

Російська агресія, звичайно, змусила владу давати набагато більше коштів на армію. Плюс — реальні бойові дії, які вже четвертий рік ведуть наші ЗСУ. Тому сьогодні ми маємо зовсім іншу армію. Але роботи ще багато.

«СЬОГОДНІ ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА МАЄ ЗОВСІМ ІНШУ ЯКІСТЬ. СВОЮ МІСІЮ ВОНИ ВИКОНУЮТЬ»

— Що можете сказати з приводу військової контррозвідки?

— Були свої нюанси і складнощі, але в цілому військова контррозвідка в 1990-х рр. склалася. Однак з приходом до керівництва СБУ Леоніда Деркача (1998 р.), було прийнято рішення передати підрозділи військової контррозвідки в обласні управління, таким чином розривалася вертикальна структура. На його думку, це мало б дати можливість ефективніше отримувати інформацію, але в результаті рівень інформування командування, навпаки, впав. Якщо, наприклад, управління військової контррозвідки перебувало у Львові, а оперативний склад — у десяти областях, які входили в склад західного оперативного командування, то мені, тодішньому начальнику управління, абсолютно не заважало отримувати інформацію і передавати її командуванню округу. А коли підрозділи передали в обласні управління, інформація вже потрапляла до керівника обласного управління, що, власне, уповільнювало процес. І пізніше ситуація з Кримом показала, що розгалуженість стала проблемою. Нагадаю, що кримське СБУ під час захоплення повністю перейшло на бік агресора.

— То, можливо, розвал СБУ розпочався не за президентства Януковича, як багато хто сьогодні стверджує, а набагато раніше?

— Так, це почалося раніше — був довготривалий і послідовний процес.

— Як сьогодні працює військова контррозвідка?

— Вони переформатувалися і знову повернули вертикальну структуру. І, звичайно, на сьогодні військова контррозвідка має зовсім іншу якість. Свою місію вони виконують.