Герої новітньої української історії

«Це не люди — це кіборги...». Так, зважаючи на немислиму людську витривалість, героїзм і незламність духу оборонців Донецького аеропорту, назвав їх ворог. Площа Донецького аеропорту — 40 гектарів. Довжина злітно-посадкової смуги — 4 кілометри. Висота диспетчерської вежі — 45 метрів.

«БІЙЦІ РВАЛИСЯ В БІЙ, І ЇХ ДОВОДИЛОСЯ СТРИМУВАТИ»

Донецький міжнародний аеропорт ім. Сергія Прокоф’єва, на думку закордонних експертів, був одним із найкращих у Європі: напередодні Євро-2012 його реконструкція обійшлася для державної казни у 7 мільярдів гривень. Хто міг тоді подумати, що мине якихось два роки і він, ставши ареною найзапекліших боїв,  перетвориться у суцільні руїни?

17 квітня 2014 року. Російські найманці захоплююсь аеропорт і вішають там прапор так званої ДНР. Але, незважаючи на цю обставину, він продовжує працювати у звичному режимі, приймаючи і відправляючи авіарейси, у тому числі й за кордон. Проте наприкінці травня бандити вирішили загарбати його вже «по серйозному»: у цій акції брали участь більше сотні «донецьких патріотично налаштованих громадян», як повідомляло російське телебачення, і «добровольці» з Криму, Ростовської області та Чечні. Проте взяти під контроль вони змогли лише новий термінал, а старий продовжували контролювати українські вояки.

Залишити об’єкт — такий був ультиматум до наших військовослужбовців, які охороняли аеропорт. Незабаром терористи отримали підмогу — чеченців. Сьогодні можна почути багато думок щодо того, як повинні були діяти наші солдати й офіцери, мовляв, треба було усіх їх викосити автоматними чергами. Учасники тих подій кажуть, що зробити цього не можна було з декількох причин, у тому числі через те, що навкруги знаходилося багато цивільних людей, які могли теж постраждати. Тому і відступили у старий термінал, відразу розпочавши приготування до бою. Втім, існує й інша точка зору.

ФОТО СЕРГІЯ ЛОЙКА

«На початку весни 2014-го не знайшлося в країні людини, готової взяти на себе відповідальність за події на Донбасі, — говорить офіцер Микола, який зі зрозумілих причин не називає свого прізвища. — Коли б надійшов відповідний наказ, ми, офіцери і солдати, миттєво навели б там порядок ще під час спроби цих покидьків стати господарями аеропорту. Кажу так, тому що знаходився у гущі тих подій з самого початку, знаю настрої бійців, які — кажу це без анінайменшого перебільшення — рвалися у бій, і їх доводилося стримувати. Навіть у травні, коли там були люди, не можна було залишати ворогу цей об’єкт, відійшовши у старий термінал. Навіть якби загинуло кілька мирних громадян, то масштаби людських втрат, погодьтеся, були б не ті, які  маємо сьогодні.

Відсутність рішучості, жорсткості, а то й жорстокості з нашого боку дозволила покидькам розпалити вогнище цієї нікому не потрібної війни. На жаль, у нашій армії не знайшлося свого де Голля (французький генерал, який відзначався рішучістю і блискавичністю у прийнятті рішень і згодом став президентом Франції. — Авт.), який, зважаючи на його характер, за тієї ситуації діяв би діаметрально протилежно...»

«Приблизно об 11.00 один із чеченських терористів на даху нового терміналу підняв трубу зенітно-ракетного комплексу «Ігла», навівши її на МІГ-29, що пролітав на малій висоті. Це помітив снайпер 3-го полку спецпризначення. Доповівши про це командуванню, отримав дозвіл на ураження ворога. З точного пострілу снайпера і розпочався п’ятимісячний бій за аеропорт», — розповідає відомий журналіст Юрій Бутусов.

Незабаром Рада національної безпеки і оборони України розповсюдила заяву такого змісту: «Підрозділи армійського спецназу... завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіація, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко й ефективно — було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту».

«МИ ПОКЛАЛИ ДЕСЯТКИ ЇХНІХ «СУПЕРМЕНІВ»...

Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні й ночі. І в спеку, і в лютий мороз наші солдати й офіцери під шаленими обстрілами «градів» відстоювали цей невеличкий клаптик української землі.

«Нас штурмували як так звані ополченці, так і підрозділи російської регулярної армії, — каже головний старшина Анатолій Свирид. — Вони, на відміну від своїх «колег», мали першокласну новітню зброю, зокрема снайперські гвинтівки. Я вже не кажу, що по нас гатили не лише гармати й міномети великого калібру, а й «гради». Цивільний аеропорт «старший брат» перетворив у такий собі полігон для випробування нових зразків зброї, зокрема артилерійсько-мінометної. Словом, якщо справді існує пекло, то ми вже його пройшли.

Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Казати так можуть лише лицеміри або, вибачте, дурні. Нам усім хотілося дуже й дуже жити: нас чекали батьки, дружини і діти.

Можливо, здамся трохи нескромним, але це прості українські хлопці, серед яких було чимало вчорашніх трактористів, агрономів, представників інших професій, далеких від армійської науки, вперше в новітній історії Росії розвіяли міф про непереможність російських спецпризначенців, які підпорядковуються Головному розвідувальному управлінню генерального штабу російської армії. Скільки про них знято дешевих бойовиків, які до недавнього часу вдень і вночі показували наші телеканали! І люди, спостерігаючи за їхніми «героїчно-професійними діями», свято вірили, що так воно і є насправді. Принаймні більшість телеглядачів. А ми довели, що і їх, цих «суперменів», можна бити: вони ж не зі сталі, а звичайні, як і ми, люди. Тільки у нас була мотивація захищати аеропорт, а вони прийшли сюди, як і німці у 1941-му, окупантами».

«Коли б росіяни, які так підтримують Путіна, хоч краєм ока побачили кістки своїх співвітчизників, останки яких залишалися на летовищі під відкритим небом і які обгризали бродячі собаки, то, напевно, інакше би ставились і до свого президента, і загалом до цієї неоголошеної війни, — підтримує свого бойового побратима капітан-десантник Сергій Єфіменко. — Впевнений, що жоден росіянин, який побував у аеропорту, не скаже, що українці є боягузами і не вміють воювати».

До речі, у Донецькому аеропорту засвітився і загін «Вимпел» — спецпідрозділ МВС Російської Федерації, у якому служать напрочуд підготовлені вояки. Такий факт: у 1979 році саме бійці «Вимпелу» штурмували і захопили палац афганського лідера Аміна, після чого і були введені до Афганістану радянські війська. А ось із Донецьким аеропортом якось не склалося: за інформацією російських журналістів, там склали голови кілька десятків спецпризначенців. Не допомогли ні «гради», які сотнями насилали на українців, ні масовані артилерійські обстріли.

Січень 2015 р. став місяцем найкривавіших сутичок із бандитами. 13 січня, не витримавши обстрілів, обвалилася диспетчерська вежа аеропорту, яка встигла стати символом нескореності кіборгів. 15 січня терористи підійшли впритул до наших позицій. Це дало привід лідеру «ДНР» Захарченку стверджувати на телекамери російських журналістів, що «протягом тридцяти хвилин Донецький аеропорт буде повністю під контролем ополченців» і що там перебуває «якийсь десяток українських фанатиків».

Але це не відповідало дійсності: українські солдати, навіть розуміючи, що сили надто нерівні, не залишали своїх позицій. 19 січня бойовикам удалося проникнути у термінал і підірвати перекриття між поверхами нового термінала: під їхніми уламками знайшли смерть десятки вояків. 20 січня кілька воїнів 80-ї аеромобільної бригади потрапили в полон до чеченських бойовиків. 21 січня з ДАПу якимось дивом вдалося евакуювати 22 поранених. Вночі термінал залишили ще 13 «кіборгів». Останнім, рано-вранці, вийшов поранений боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону Андрій Казмірчук.

За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова, за весь період перебування українських вояків у Донецькому аеропорту загинуло 100 наших солдатів і офіцерів, а понад 400 зазнали поранень. Терористи ж, за даними перехоплених нашими військовими перемовин, втратили майже 800 осіб загиблими і близько двох тисяч пораненими.

«МАЄМО ПАМ’ЯТАТИ ПРО НИХ ДОТИ, ДОПОКИ ЖИТИМЕМО»

«Кіборги» обороняли Донецький аеропорт 242 дні. Це більше, ніж їхні діди і прадіди захищали в роки Другої світової Сталінград. Тоді на берегах Волги радянським воїнам і у страшних снах не могло наснитися, що мине 70 років, і їхні онуки прийдуть в Україну, щоб убивати онуків колишніх однополчан. Сталінград став символом мужності й незламності радянських солдатів, серед яких було багато українців. Для нас, сьогоднішнього покоління українців, таким символом є аеропорт.

На честь його захисників з’явилися документальні фільми і книжки. Одна з них — «Аеропорт», яку написав журналіст американської газети «Лос Анджелес Таймс» Сергій Лойко, до речі, росіянин за походженням. Він виявився єдиним із зарубіжних журналістів, хто ризикнув поїхати у це пекло і, пробувши там чотири дні,  розповісти на весь світ правду про те, що там відбувається. Книга вийшла тиражем понад 20 тисяч примірників, які розійшлися миттєво. Режисери — Леонід Кантер та Іван Ясній — зняли стрічку «Добровольці Божої чоти», а на телебаченні демонстрували фільми «Аеропорт» та «Кіборги», головними героями яких є захисники ДАПу.

Цими днями минає п’ять років, як Українська держава втратила над ним контроль. «Маємо пам’ятати про них доти, допоки житимемо, — переконаний капітан Сергій Єфименко. — І на їхньому прикладі вчити своїх дітей і онуків любити рідну землю і ненавидіти ворогів».

ФОТО РЕЙТЕР

«ВІЙНА РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ ГОТУВАЛАСЯ ДАВНО...»

Михайло КУЧЕРЕНКО («Поліглот»), учасник оборони ДАП, офіцер 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр»:

— Я особисто переконаний в тому, що війна Росії проти України була неминучою. Росія — це країна агресор. Вона окупант і поводить себе так історично не лише по відношенню до України, але й до всього світу навіть там, де у неї є начебто союзники. Війна проти України готувалася давно і не з вчора. В 90-ті роки були намагання поцупити частину української території. І не лише території. Найголовніше для Росії зберегти вплив. Для цього вона використовує цілий арсенал засобів. Пригадаймо хоча б інцидент з Тузлою. Вже тоді було зрозуміло, що Росія поводить себе саме як агресор, а не як «брат» чи дружній сусід. Після подій 2008-го року у Грузії для всіх мало стати очевидним, що наступною країною для агресії буде Україна. Щоправда, більшість українських політиків від такої думки були далекі і не могли цього уявити навіть у страшному сні. Вони закривали очі на об’єктивні фактори і факти, які свідчили про підготовку агресії проти України. І не лише політики в це не вірили, адже в свідомість багатьох українців був фактично вшитий міф про «братів слов’ян», «одну кров», «один народ». Росія і в особі політиків, і в особі своїх громадян, і особливо в особі військових, готувалася до війни на теренах СНД. У той час як деякі країни навпаки послаблювали свою боєздатність і обороноздатність.

Чому так сталось? Це окреме питання. Але зрозуміло й те, що олігархи, яким належать політики і політичні сили, були очевидно пов’язані в стосунках с Москвою. Україна після набуття незалежності так і не змогла остаточно розірвати економічні зв’язки з Росією. І економічно, і культурно ми перебували в одному просторі. Тож і оборонна пильність була притуплена. Для Росії ж потрібна була «маленькая победоносная война», яка підніме політичний рейтинг їхнього лідера. Путіну потрібна була війна для своїх особистих цілей і він зумів зіграти на імперській хворобі росіян.

Щодо оборони ДАПу, то я і раніше наголошував і тепер з впевненістю повторю — оборона ДАПу була необхідна. Це було стратегічно і ідеологічно важливо. ДАП став живим символом нашої боротьби і доказом того, що українці здатні протистояти російській армаді, хоч ми були дуже невигідному становищі. Росія — це дуже потужний і дуже підступний ворог. Неправильно недооцінювати ворога. Його треба перемагати, від його нападів треба всіляко захищатись. Ми боролися і захищали свою землю. За 242 дні оборони ДАПу кожен день був героїчним. І тут неважлива різниця в інтенсивності боїв. Коли наші воїни підняли український прапор над терміналом — це було вкрай важливо і показово. Тоді з’явилось багато фейків в інтернеті, мовляв, «ДНРівці» взяли термінал і українців розбито. А ми насправді продовжували його утримувати. В нашому прапорі була величезна кількість кульових отворів. Він був розірваний від уламків мін та снарядів, але вистояв. Зрештою наш прапор був так саме стійкий, як і оборонці ДАПу.