«Люблінський трикутник»: не «проти», а «за»

Україна, Польща та Литва хочуть більше співпраці і взаємних зв’язків. В останні роки, особливо після початку російської агресії проти України, наша держава і так активно співпрацює з литовцями і поляками. Проте, якщо з’являються нові ініціативи, виходить, що цього все одно недостатньо.  

Днями міністри закордонних справ трьох країн зібралися у польському Любліні для створення і презентації нового формату взаємодії. «Сьогодні ми створюємо «Люблінський трикутник». Це формат, який буде важливим елементом розвитку і зміцнення Центральної Європи, але також зміцнення України як повноправного члена європейської і євроатлантичної сім’ї народів», — заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба під час спільної пресконференції з польським та литовським колегою (ukrinform.ua).

Міністр підкреслив, що країни вже взаємодіють у рамках бригади «Литполукрбриг», проте наголосив, що новий формат передбачає розширення співпраці. За його словами, співробітництво не обмежиться лише питаннями безпеки, мова йтиме також про економіку, торгівлю, інвестиції, туризм, інфраструктуру, «про все те, що здатне ще тісніше об’єднати наші країни, зробити Центральну Європу ще сильнішою і зробити Європу загалом ще сильнішою у тій великій боротьбі, яка розгортається у світі».

«Ми зосередимося на поглибленні взаємодії між нашими країнами, але ми так само бачимо велику перспективу у тому, щоб «Люблінський трикутник» став інструментом ангажування тих країн, які потребують тісніших контактів із Заходом, із загальноєвропейськими структурами, і ми з колегами допомагатимемо нашим сусідам, нашим друзям більш активно взаємодіяти у цій сфері», — підкреслив Кулеба.

В свою чергу очільник польської дипломатії Яцек Чапутович додав деяких деталей: «Ми домовилися про регулярні зустрічі у форматі міністрів закордонних справ, домовилися створити посади офіцерів зв’язку в наших міністерствах. Зустрічі також проводитимуться на рівні директорів департаментів і, можливо, ця співпраця розширюватиметься також на інші інституції. «Люблінський трикутник» не буде формалізованою інституцією, а неформальною платформою до регулярних зустрічей та обміну інформацією».

ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ДМИТРА КУЛЕБИ

Голова МЗС Польщі наголосив, що завдяки запровадженню відповідних механізмів три країни будуть у змозі реалізовувати цілі щодо розвитку Східного партнерства, ефективної боротьби з пандемією коронавірусу, підтримки європейських та євроатлантичних прагнень України, а також співпраці в рамках ініціативи Трьох морів. Чапутович також висловив сподівання, що наступна тристороння зустріч відбудеться в Києві, де одним з основних питань буде спільна боротьба з російською дезінформацією.

Звичайно, в ініціативі «Люблінського трикутника» є свої великі плюси — безпекові, економічні, дипломатичні, інформаційні... для посилення міцності і взаємодії трьох країн. Тим більше, коли існує певне історичне підґрунтя у вигляді федеративної держави Речі Посполитої. Разом з тим, в умовах якогось «блаженного об’єднання» зусиль необхідно зберігати тверезий розум, адже кожна поважаюча себе держава завжди буде дбати про власні національні інтереси. Та і в тій же Речі Посполитій, якщо ми згадаємо, домінували поляки, тому, власне, українці і повстали під проводом Богдана Хмельницького. І якщо вже вдаватися в історію, то там були різні сторінки ставлення поляків до українців, зокрема трагічні, зокрема в спільних діях з Москвою проти України. Були і позитивні, звичайно. Отже, нам потрібні союзники і близька взаємодія з сусідами, в тому числі з поляками, тим більше в умовах російської агресії, проте Україні ніколи не потрібно забувати про свій інтерес і як то кажуть — завжди бути «в тонусі».  

ВІД ЛЮБЛІНА ДО ГАДЯЧА

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів:

— «Люблінський трикутник» створено. Тобто ще одна декларація намірів прикордонних країн про співпрацю підписана. Але це Литва, Польща та Україна, що завжди інтригує. Отже, йдеться не лише про документ із не надто зрозумілим механізмом реалізації, але й про геополітику — дарма, що підписали лише міністри закордонних справ, а не глави держави чи урядів. Остання має властивість спрацьовувати інерційно, а якщо вже так стається — відчувають всі причетні. 

І Люблін — місце знакове для таких зрушень. Саме тут 1451 рік тому назад виникла федеративна Річ Посполита (в буквальному перекладі — республіка) обох народів — Корони Польської та Великого Князівства Литовського. В ХХІ ст. не вистає очевидної складової — білорусів. Але ж і в давнину не все було добре — за Короною Польської й Великим Князівством Литовським (та Руським) права українських і білоруських земель вгадувалися, та не були очевидними. Через відсутність виразно їхнього державного формування. Зрештою, ця вада призведе до занепаду об`єднання.

Втім навіть у такому варіанті середньостроковий ефект виявився феноменальним — не відразу, але зрештою вдалося переломити перебіг Ливонської війни. Героєм тих подій став третій король нової держави — Стефан Баторій (нам він також відомий як батько реєстрового козацтва). Об`єднання ресурсів дозволило спинити московську агресію та змусити зверхника Кремля запросити невигідний мир. Наслідки стосувалися й поступового витіснення німецької складової з адміністрації земель, навколо яких точилися суперечки.

Відбулися далекосяжні геополітичні зміни в балансі сил. Домінуючим чинником на теренах центрально-східної Європи стала Річ Посполита. Настільки потужним, що на початку ХVII ст. вона організувала похід на Москву королевича Владислава Ваза, а потім йому на виручку запросила українських козаків під командуванням Петра Конашевича-Сагайдачного. Їм ледь не вдалося посадити свого царя в Кремлі, перелік взятих російських міст вражає. Так чи інакше Москва зазнала поразки та втратила чимало земель.

Втім апофеозом стала не ця кампанія, а Хотинська (1620-1621 р.), коли об`єднаним силам великого гетьмана Литовського Яна Кароля Ходкевича, польського коронного гетьмана Станіслава Жолкевського та українського козацького гетьмана Петра Сагайдачного біля однойменної фортеці вдалося зупинити здавалося б непереможне військо султана Османської імперії Османа ІІ. І то був один із вирішальних моментів в Божому ігрищі історії Європи.

Водночас адекватної відповіді на чинник українського козацтва Річ Посполита дати не змогла — інтегрувався він до існуючих державних структур відверто погано, а чогось іншого не пропонувалося. Результат відомий. І все ж таки необхідне компромісне рішення таки вдалося сформулювати та запропоновувати. За Гадяцькою угодою 1658 р.: Річ Посполита мала переформатуватися та складатися з Корони Польської, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Руського. Тобто виникала країна трьох (фактично — чотирьох)  народів, причому кожен із власною адміністрацією, армією, грошима. Свого роду центральноєвропейська конфедерація. Заодно передбачалася ліквідація Берестейської церковної унії та зрівняння в правах католиків і православних. Козаки фактично визнавалися рівними шляхті. Напрацювали таку революційну пропозицію чернігівський воєвода Станіслав Казімір Беневський (з польської сторони) та український державний діяч й дипломат Павло Тетеря. Автор тексту — Юрій Немирич.

Ця домовленість стала жахом для Москви (попри згадку в тексті про можливість її доручення), а автори — найлютішими ворогами. Внутрішні суперечки та неспроможність більшості правлячих кіл як у Польщі, так і в козацькій Україні оцінити можливості що відкривалися зірвали домовленості. Але в пам`яті поколінь вони залишилися. З плином десятиріч потенційний ефект такого рішення ставав очевиднішим. Спроба Івана Мазепи дуже нагадувала повернення до формату Гадяча, адже знову йшлося про Князівство Руське.  В ХІХ ст. ідею Речі Посполитої трьох народів висувають вже учасники польського січневого повстання 1863 р. — його лідери закликали поляків, білорусів, литовців та українців до спільної боротьби проти російської агресії.

Тож історичний контекст більш, ніж красномовний (хоча безпосередньо переносити його на сьогодення не можна). Ймовірні геополітичні зрушення в разі розвитку та успіху — так само. Адже потенційне (навіть неінституалізоване) формування матиме досить можливостей, аби на рівних вести переговори з найбільшими потугами сучасного світу та відстоювати свою спільні інтереси — в тому числі з Німеччиною та Росією. Як приклад що це може бути наведемо уривок із повідомлення МЗС України про зустріч українського та польського міністрів від 28 липня 2020 р.: «Дмитро Кулеба та Яцек Чапутович підкреслили, що російський проект Північний потік-2 несе загрозу енергетичній безпеці всієї Європи, і домовилися робити подальші кроки, щоб не допустити його реалізації». Тональність не залишає сумнівів, чи не так?

«РОЗГЛЯДАЄМО УГОДУ ЯК ЧЕРГОВИЙ ЕТАП СПІЛЬНОЇ ІСТОРІЇ — ПОЛЬСЬКОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ТА ЛИТОВСЬКОЇ. ВІРИМО І БІЛОРУСЬКОЇ»

Войцех СТАНIШЕВСЬКI, бурмістр Бжостка, Польща:

— Для величезної частини поляків, особливо пов’язаних із традиціями І Речі Посполитої, це чудова новина. Ми дуже хочемо, щоб то був наступний етап творення Польщею, Україною та Литвою рішень, що керуються ідеєю демократії, побудови верховенства права, громадянського суспільства та розвитку самоврядування. Не сприймаймо «Люблінський трикутник» як дії «проти» кого-небудь, а розглянемо їх як дії «за» таке бачення держави, що домінує у сформованих європейських демократіях. Такі амбіції поділяють і поляки, і українці, і литовці та — глибоко вірю — білоруси. Водночас розглядаємо цю угоду як черговий етап нашої спільної історії. Нашої, тобто польської, української та литовської. Ми віримо, що незабаром і білоруської. Протягом століть ми творили   спільний державний організм та писали спільну історію. Створили спільних героїв. Сьогодні ніхто не каже про відродження спільної держави, натомість йдеться про продовження прекрасної спільної історії, яка нас пов’язує і яку ми прагнемо будувати далі. Вона має стати каталізатором для побудови нової реальності, з неї має йти (як бачимо — так і є) натхнення для створення сильних демократичних держав, заснованих на верховенстві права.

Цікаво, що кожна епоха в наших відносинах породжує нових будівельників цієї прекрасної ідеї порозуміння всіх народів, які створили І Річ Посполиту. Як бачите через 450 років після Люблінської унії ми знову рухаємось до спільного будівництва. Чи з`являться ще чергові харизматичні люди, які продовжуватимуть цю ідею далі? Я здогадуюсь лише, що вони дивляться. Але це можуть бути не лише люди, а й органи  місцевого самоврядування. Саме співпраця на їхньому рівні може виявитися ключовою для успіху «Люблінського трикутника». Уряди мають закладати лише основи для цієї співпраці. Звичайно, їхня роль полягає також у прийнятті стратегічних рішень, але без залучення місцевого самоврядування нічого не вдасться. Те, що подібні речі не вітаються в Кремлі, — інша справа. Не наша роль — розібратися, як зробити щасливою Російську Федерацію. Це її власна проблема. Але й немає потреби, аби через чергове століття ми продовжували битися один із одним.