Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Микола Красовський. Детектив і розвідник

У Києві відбулося відкриття меморіальної дошки розвіднику УНР полковнику Миколі Красовському на фасаді будинку, де він мешкав на початку 1900-х років (вул. Ярославів Вал, 21/20АФ)
26 січня, 2022 - 16:31

Відкрили дошку представники Служби зовнішньої розвідки України, громадської організації «Всеукраїнська рада ветеранів зовнішньої розвідки» та громадські активісти, які спільно доклали зусиль для увічнення пам’яті видатного українського розвідника.

В історії національних спецслужб важко знайти людину, яка б так органічно поєднувала в собі риси детектива-розшуківця, розвідника-практика та творця засадничих положень діяльности розвідки. Миколі Красовському це вдавалося. Ще в період царської Росії він зажив слави одного з найкращих розшуківців Києва, за Української Народної Республіки був начальником карно-розшукового відділу у Міністерстві внутрішніх справ, згодом очолив «Інформаційне бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР. На чолі цього головного робочого органу розвідки Збройних сил республіки він особисто розробив низку нормативних документів, які склали основу діяльности національних розвідки і контррозвідки.

У Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України зберігаються документи того періоду, які дають змогу глибше пізнати цю неординарну особистість, зрозуміти, чому детектива призначили керувати розвідкою, як він зумів у короткі терміни так налагодити роботу й досягти таких результатів, що більшовики охрестили розвідувальний орган УНР «петлюрівською ЧК», а за голову кожного співробітника призначили плату в 300 тисяч карбованців.

На жаль, у документах ЦДАВО України не вдалося відшукати біографічних відомостей про М.Красовського, лише матеріали службового характеру за 1918 - 1920-ті роки. Але з інших джерел відомо, що Микола Олександрович Красовський народився у 1871 році у сім’ї київського православного священника. Службову діяльність розпочав 1903 року помічником поліцейського пристава у м.Ніжин Чернігівської губернії. Із 1908 року  працював у Київській міській поліції, впродовж певного періоду виконував обов’язки начальника розшукового відділення.

Тоді він запровадив певні новації в роботі, зокрема намагався бути відкритішим і ближчим до киян. При цьому започаткував прийом відвідувачів щоденно з 11 до 13 години у приміщенні розшукового відділення по вулиці Ярославській, 38 на Подолі і, незалежно від цього порядку, – у власній квартирі на Малій Володимирській, 20 (нині – вул. Ярославів Вал, 21/20А). Цей порядок навіть опублікували у довіднику міста. Кияни охоче приходили на прийом, бо зустрічали розуміння й бажання прийти на допомогу.

За короткий проміжок часу, очолюючи кримінальний розшук Києва, розкрив десятки резонансних злочинів та зарекомендував себе одним з найкращих розшуковців. У книжці «Кримінальний розшук Києва» йому дається така характеристика: «Кримінальний світ Києва зазначав, що в особі Красовського вони мають серйозного супротивника і його слід остерігатися. Професійні злочинці всіх мастей і забарвлень розуміли, що успішні «розкриття» Красовського пояснюються його високим професіоналізмом та вмінням «працювати» з агентурою з їхнього середовища... Все це викликало у них занепокоєння й одночасно примушувало замислюватися над своєю безпекою... Одне зі злодійських угруповань навіть вирішило «прибрати» Красовського, але цим його не залякали».

М.Красовський брав участь у розслідуванні однієї з найрезонансніших справ у дореволюційній царській Росії, яка прогриміла на весь світ – так званій справі Бейліса щодо убивства 1911 року 13-річного учня Києво-Софійського духовного училища Андрія Ющинського. У скоєнні злочину намагалися звинуватити експедитора Київського цегельного заводу Менахема Менделя Бейліса, який нібито здійснив ритуальне вбивство. Завдяки наполегливости М.Красовського вдалося вийти на слід убивць і запобігти єврейським погромам у Києві.

Водночас самого М.Красовського та інших детективів, які вели розслідування не так, як їм було наказано, проявили принциповість та намагалися притягнути до суду справжніх винуватців, було усунуто від розслідування. Організатори процесу, чорносотенці, робили все від них залежне, щоб довести провину Бейліса. Але це не вдалося, і його було виправдано. А Миколу Красовського 31 грудня 1911 року звільнили з поліції. Але, всупереч кон’юнктурі, це не вплинуло на його репутацію справжнього фахівця. Впродовж наступних років він провадив уже самостійне приватне розслідування у цій справі, щоб усіх винних притягнути до відповідальности, навіть їздив за показаннями свідків до Сполучених Штатів Америки.

Українська Центральна Рада взяла М.Красовського на службу як професіонала своєї справи, який прийняв ідею національної державности. У березні 1917 року його було призначено комісаром кримінально-розшукового відділення міліції м.Києва. Київський кримінальний розшук очолював до червня 1918 року. За Гетьманату був членом підпільної організації, яка виступала проти присутности австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Був заарештований і за вироком німецького воєнно-польового суду засуджений до двох років тюремного ув’язнення.

Після зречення від влади гетьмана П.Скоропадського М.Красовського було звільнено з в’язниці. Працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР. Упродовж 1920 - 1921 років очолював «Інформаційне бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР. В архіві збереглася його рукописна заява про призначення на роботу на ім’я міністра внутрішніх справ УНР. У ній зазначено: «Бажаючи бути корисним своєю працею для Української Народної Республіки, щиро прохаю Вас, пане Міністре, о призначенні мене на посаду при дорученому Вам Міністерстві» (ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 3. – Спр. 145. – Арк. 1).

Раніше Інформбюро (його ще скорочено називали ІНФІБРО) існувало при Корпусі військової жандармерії. З переведенням його у травні 1920 року у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу воно мало стати головним робочим органом військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки і, по суті, окремою спецслужбою. Про свої перші кроки на новій посаді він писав таке в одному з рапортів від 26 липня 1920 року: «У квітні місяці ц. р., коли в м.Кам’янці поновлялись Державні Інституції У.Н.Р., то при організації Військового Міністерства прикро відчувалась відсутність такого розвідочного органу, який би відповідав дійсним потребам відроджуваної армії. З приводу цього Військовим Міністром пропоновано було мені, яко фахівцю цих справ, скласти відповідний проект і штати. Це було мною виконано в той же час, і потрібний законопроект зі штатами, складеними по зразках, існуючих у всіх організованих закордонних державах і дійсно відповідаючий всім завданням як військової, так і політичної розвідки, поступив на розгляд Військової Ради» (ЦДАВО України. – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. 89. – Арк. 22). 

Структурно Інформаційне бюро складалося з центрального органу (Центру ІНФІБРО) та філій Центру. У складі центрального органу були відділи внутрішнього, зовнішнього догляду, розвідочний та реєстраційний. Це давало змогу автономно виконувати широке коло завдань з надання розвідувальної інформації, підтримання внутрішньої безпеки Збройних сил, підготовки кадрів. М.Красовський особисто доповідав начальнику Генштабу або керівникові військового відомства про оперативну обстановку та результати роботи, що суттєво підвищувало його статус.

У тому самому рапорті він зазначав: «ІНФІБРО щодня почало надсилати звіти про все, що торкалось військових і політичних обставин як на території У.Н.Р., так і на сусідніх і ворожих теренах. Ці звіти по одному примірнику щодня поступали: Головному Отаману, Голові Ради Міністрів і Військовому Міністру. Ці представники вищої влади цілком були задоволені звітами ІНФІБРО і по мірі змоги давали засоби цій інституції доконче організуватись, щоб остання мала спроможність виконувати уже всю свою програму». 

На чолі ІНФІБРО Микола Красовський відзначався принциповістю й наполегливістю, багато уваги приділяв організації агентурної роботи, працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. Він особисто розробив низку нормативних документів розвідувальної структури, закладаючи у них своє бачення цієї специфічної діяльности та акцентуючи на особливостях для національних кадрів розвідки та контррозвідки.

Прискіпливо він працював над інструкціями для Інформаційного бюро. Ретельно виписував і вивіряв кожне слово й кожну фразу, пригадуючи свою минулу оперативну роботу і свої особливі стосунки з джерелами інформації. Прагнув закласти у текст поняття, які б зображували риси характеру оперативного співробітника.

У ЦДАВО України зберігається документ під назвою «Передмова до інструкцій до Державного Інформаційного Бюро, складена начальником ІНФІБРО Миколою Красовським». За змістом він відрізняється практично від усіх подібних документів і є унікальним з точки зору формулювання характеристик і вимог до співробітника розвідки.

Починається документ зверненням до тих, хто хотів би працювати в цьому розвідувальному органі. Акцентується увага на тому, що це не звичайне відомство, а особлива інституція, яка стоїть на сторожі державних і військових інтересів Української Народної Республіки.

«І позаяк праця цієї інституції, – йдеться далі, – не є та звичайна праця, яка провадиться в усіх інших урядових інституціях по заздалегідь вже вироблених формах в положені часи, а виникає вона в більшости несподівано із умов самого життя людського, то праця ІНФІБРО мусить бути життєвою, а не шаблонною і провадитись повинна не тілько в урядові часи, а безупинно – день і ніч, не вважаючи ні на які свята; причому тут одного виконування вже не досить, а тут потрібно кожному членові інституції творити і по своїй власній ініціативі…».

Водночас М.Красовський зазначав, що для того, щоб уникнути всіляких помилок і зловживань, за кожним кроком, словом і навіть думкою співробітника, якому доручена справа державної ваги, вестиметься таємний догляд і здійснюватиметься перевірка всього, що він зробив. І коли буде помічено, що особа спробує діяти не в державних інтересах, а на свою власну користь, «то такому зрадникові і кара буде страшна».

«ІНФІБРО, – писав він, – не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для яких все рівно: чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти собі хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов’язок і має право на різні допомоги від держави...».

М.Красовський пояснював, що в розвідочно-розшуковій роботі не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде наказано. Потрібно ще самому відчувати здатність до ідейної боротьби і отримувати моральне задоволення від зробленого. Це він порівнював з відчуттями спортсмена, який переміг свого супротивника, або мисливця на полюванні, який, «з’ясувавши всі хитрощі і таємні ходи звіра, нарешті злапав його».

Водночас, наголошував він, це спорт не для утіхи чи забави, а ці зусилля необхідні для «державної користі, які зі собою несуть добробут і спокій тому краю, де ми родились, який нас зростив і викохав і дає нам всі блага людського життя, користуючись якими ми повинні стежити за тим, щоб чужинці і взагалі вороги людности не крали їх у нас».  

Зрештою, М.Красовський робить висновок: «Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукних, бо це є теж дар Божий – талан, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором. Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукної організації і йому не місце в рядах теї сім’ї, яка ІДЕЙНО і безоглядно віддана любимій праці своїй» (ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 70. – Арк. 64).

Слово «ідейно» М.Красовський навмисно виділив, роблячи на цьому наголос. Він прагнув постійно керуватися цими положеннями у роботі та закликав до цього підлеглих. Водночас через свою принципову позицію й рішучість у відстоюванні власної точки зору з багатьох питань неодноразово мав конфлікти з окремими керівниками, які не вельми добре розбиралися не те що в делікатних питаннях оперативної роботи, а навіть у військовій справі. Були навіть випадки, коли його намагалися відсторонити від посади, дорікаючи колишньою багаторічною службою за царського режиму. При цьому вимагали, щоб при передачі справ він надав звіт про всіх осіб, з якими підтримував агентурні зв’язки під час виконання розвідувальних завдань. Зокрема, такий наказ дав йому новопризначений керівник Розвідочної управи Генерального штабу Борис Снігірів, якого М.Красовський підозрював у різних зловживаннях і навіть у співпраці з більшовиками.

Але жодного разу М.Красовський на це не пішов і не розкрив особисті оперативні джерела, надбані ним за всі роки служби. А багато з них працювало й за кордоном і впродовж багатьох років не поривало контактів з ним, всіляко довіряючи.

У одному з рапортів до керівництва Генерального штабу М.Красовський відверто писав про свою незгоду з тим, як окремі військові чиновники ставляться до діяльности очолюваного ним розвідувального органу. При цьому емоційно висловлювався про свою нездатність до компромісів з совістю, честю й обов’язками служби. «Моя свідомість в справах розвідки і ідейна боротьба зі всім злочинним і злочинцями, не вважаючи на їх положення, – заявляв він, – будуть тілько перешкоджати тім мріям і бажанням, якими керуються п.п. Снігіріви і тисячі подібних йому чужинців, які майже три роки руйнують і нищать все, що єсть корисного на Ниві Українській» (ЦДАВО України. – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. 89. – Арк. 23).

Після еміграції українського уряду та військових частин ІНФІБРО ще впродовж певного часу діяло на території Польщі. Однак за відсутности коштів на утримання підрозділ згодом був виведений зі складу Генштабу Армії УНР і невдовзі взагалі припинив існування. Докладної інформації про життя та діяльність М.Красовського у той період немає. В архівних документах лише зустрічається згадування про те, що у 1934 році під час спроби пробратися на територію України з розвідувальними завданнями органами ДПУ на ділянці Ямпільського прикордонного загону було затримано загалом 156 осіб, серед яких є і прізвище Красовського. Більшість з них була розстріляна.

Тож з усією вірогідністю можна припустити, що така сама доля спіткала колишнього керівника розвідувального органу Генерального штабу Армії УНР.

Лише за часів незалежности України його ім’я піднято з забуття. Про життя й діяльність Миколи Красовського написано низку статей і нарисів, знято документальний фільм, написано художній портрет, йому присвячені експозиції в музеях історії національних спецслужб СБУ та СЗР України. А тепер про нього нагадуватиме й меморіальна дошка, виконана скульптором Олександром Михайлицьким.

Олександр Скрипник, дослідник історії спецслужб
Газета: 
Рубрика: