Не парадна дата

Один боєць загинув, дев’ять зазнали поранень у зоні АТО за добу 9 травня 2017 року. Саме такими словами, лаконічним повідомленням варто розпочати наступний текст, який традиційно присвячений темі відзначення дат 8-9 травня. На тлі таких повідомлень якось не до «парадів» чи «шествій». Салютують нині ті, хто або щось не зрозумів, або відверто підтримує і окупацію українських земель, і вбивство тисяч українців. І якщо відкинути всі евфемізми та пошук компромісів, то саме такий висновок стане ясним - святкують 9 травня ті, хто підсвідомо чи свідомо ототожнює себе із імперією, а отже із завойовником.

«Ніколи знову» - фраза, яку 8 травня повторюють патріотичні сили, акцентуючи не стільки на самій події - капітуляції гітлерівської Німеччини, скільки на цифрі. 8 травня має справедливо відтінити 9-те, радянське свято Перемоги. Для тих, хто встиг розпитати своїх дідів про ТУ війну, ні 8-ме, ні 9 травня насправді не забарвлене відчуттям перемоги, яку здебільшого називають в народі «побєдой». Після 2014 року тема 8-9 травня стала взагалі питанням принциповим. Про яку перемогу можна говорити в країні, яка воює третій рік? За фактом Зло не лише не було переможене, воно просто передало естафетну палицю іншому агресору.

В Україні без провокацій цього разу не обійшлося. Були навіть бійки, а в Києві під ноги поліції полетів фаєр. Привід - ті самі георгіївські стрічки. До речі, в Раді ще від початку минулого року і до цього часу «підвис» проект Закону про внесення доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо заборони виготовлення та пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки. Тим не менше цього року в столиці «ходоки» з «Безсмертним полком» були обережні й намагались ці стрічки не одягати.

Перед тим, як говорити про День Перемоги, треба розібратись не лише в дефініціях того, що таке «перемога», але й у часових проміжках. Від того залежить усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків. Отже, 22 червня 1941 року по 8-9 травня 1945-го чи 1 вересня 1939 року по 2 вересня 1945-го? Різниця тут не лише в тому, що в першому випадку акцент робиться на СРСР та Німеччині (наче й не було США,  Великої Британії, Франції, а була лише війна між двома країнами), а й у тому, що другий проміжок натякає на жахливе - використання ядерної зброї. В час, коли світ вкотре почав побрязкувати ядерними «іграшками», як медалями псевдоветерани на бутафорних парадах, як ніколи згадуються Хіросіма та Нагасакі. Ось тільки масштаби тієї трагедії, яка примусила Японію капітулювати, порівняно із нинішніми можливостями людства до суїцидального кроку здаються дрібним прикрим, але вимушеним епізодом. До речі, офіційно війна (стан війни) між СРСР і Японією закінчилась лише 19 жовтня 1956 року. Проте навіть після цього мирний договір між цими країнами не був підписаний, і питання чотирьох островів, які окупував СРСР, а нині утримує РФ, залишилось предметом суперечок. Останнім часом ядерна риторика знову набрала нових обертів, нагадуючи про Карибську кризу 60-х років. Тоді світ врятувало від біди те, що на різних полюсах були більш-менш адекватні лідери - Кеннеді і Хрущов. Жахливо уявити собі, чим та криза могла скінчитись, якби на місці Хрущова залишався Сталін.

Що ми бачимо зараз? Ми бачимо, як у Кремлі поселився той, хто знову має не лише «червону кнопку», але й цілий букет імперських комплексів.

«Можем повторить», - Президент України Петро Порошенко 8 травня із презирливим акцентом і докором вказав на риторику агресора. І процитував заяву ФБР: «Росія є найбільшою загрозою на Землі». Після слів Президента і хвилини мовчання біля Музею Другої світової війни пролунав гімн ЄС. Бетховен замість Алєксандрова. Ода радості замість «сплотившей навеки».

Але попри те, що Україна обрала вірне і делікатне формулювання для цієї дати - День пам’яті і примирення, - залишається питання: чому українці мають відмовлятись від власного внеску в перемогу над гітлеризмом? Термін «гітлеризм» вживаю навмисне, адже, враховуючи те, що СРСР і РФ по суті своїй є представниками людиноненависницького і злочинного режиму, із підкресленою (хоч і закамуфльованою під «братерство») домінацією одного «великого» народу над іншими, ще невідомо, чи дійсно то була саме ПЕРЕМОГА над нацизмом. Швидше то була перемога неймовірною ціною над одним із проявів Зла.

Що ж до історичної справедливості, то варто згадати показовий приклад.

Грузин Мелітон Кантарія, який серед інших підняв червоний стяг над Рейхстагом, вже в 90-ті вимушений був тікати із Абхазії внаслідок... етнічної чистки, яку підтримували російські танки. Він помер біженцем. За півстоліття до того він мав можливість власними очима прочитати напис на Рейхстагу: «осмoтрели развалины Берлина - остались весьма довольны». Вже перед смертю Кантарія бачив інші руїни... Руїни рідних місць від снарядів тих, за кого він воював.

Українська співачка Анастасія Приходько, патріотична позиція якої досить відома, в коментарі «Дню» ділиться своєю рефлексією щодо Дня Перемоги: «Для мене це сімейне свято, яке буде завжди в нашому домі... Мій дід – фронтовик. Брав участь у легендарній операції «Багратіон», штурмував Рейхстаг і потім розписався на його стіні... Мав орден Червоної зірки! Він з дитинства привчив нас любити Батьківщину і захищати її! Дід навчив мене бути такою, яка я є. Прищепив мені любов, порядність і людяність. На жаль, його не стало, коли мені було 10 років. Мені його до цього часу дуже не вистачає… 9 травня ми завжди згадуємо його в родинному колі, дивимося його улюблені військові фільми, а особисто я намагаюся цього дня побути на його могилі і згадати все, чому він мене навчив…». Отже бачимо, що без фанатизму, без маршів 8-9 травня стає абсолютно сімейною датою. Без спекуляцій і з думками про тих рідних, які воювали тоді, і тих, хто воює зараз. Так би мовити, привід зайвий раз замислитись, а не «побєдобєсіть».

Зрештою, звідки з’явились ці кремлівські паради на 9 травня?

Луганчанин, історик Валерій Снєгірьов коментує: «Зараз 9 травня - найголовніше свято в Росії. Раніше ще було 1 травня і 7 листопада. Але 1 травня стало «шашличним святом». 7 листопада «накрилося» російським Днем єдності. Колись саме 7 листопада було найважливішим святом. Це трактувалося як початок «нової ери - Великої Жовтневої соціалістичної революції». Воєнний парад у СРСР після 1945 року відбувався виключно 7 листопада. Парад – це, по суті, шантаж потенційного супротивника. Ось те саме, що 9 травня буде на вулицях Донецька та Луганська. Це буде лоскотання нервів, і заодно піднімуть бойовий дух «донбаського народу». Снєгірьов нагадує, що традицію проводити паради 9 травня започаткував... Путін на 60-річчя Перемоги в 2004 році. До того в СРСР вони проводилися 7 листопада аж до його розпаду.

Денис Торба із міста Кам’янське (колишній декомунізований Дніпродзержинськ) говорить: «Для мене більш правильним є відзначення 8 травня. Та і назва більш правильна – «День пам’яті та примирення». День Перемоги звучить дуже по-імперськи й егоїстично, адже чи перемогли б ми без ленд-лізу і відкриття другого фронту (висадки в Нормандії, на Сицилії, тощо). Без ленд-лізу Радянський Союз не міг навіть почати виробництво легендарного танка Т34-85. Треба пам’ятати всі країни і людей з усіх країн, які долучились до перемоги над Німеччиною».

Колишній луганчанин, боєць батальйонів «Айдар» і «Азов» Антон Вальянос у коментарі «Дню», говорячи про історичну справедливість, стверджує: «Моє ставлення до цієї дати не змінилось і залишилось таким, як і було до війни. Цей день 8 травня має бути днем скорботи за загиблими. Видавати цей день за свято - абсурд. В часи, коли я жив у Луганську, у мене був сусід - справжній, а не «ряжений» ветеран. Він ніколи не святкував 9 травня. Більше того, він казав, що ми перемогли, тому що німецькі танки забуксували в нашій крові. У тій війні країна-переможець втратила більше людей, ніж усі інші учасники разом взяті. Отже вважати це перемогою не можна. Важливо зараз не перейматись від того, що робиться в РФ, і не звертати на них уваги. Нехай вони із жиру бісяться. Це їхні проблеми статевого дозрівання».

Деякі військові, які нині перебувають на передовій, взагалі не розуміють предмет суперечки щодо 8 чи 9 травня. Вони так і кажуть: то проблеми цивільних, а у нас війна.

Слова Антона Вальяноса можна уточнити, адже РФ розташована не за Уралом, а поруч. І свої пазурі досить впевнено запускає вглиб нашої країни, зокрема через політичні проекти. Нинішній Опоблок, який вільно топчеться на полях електорату комуністів, що кудись поділись останнім часом, тягає за собою ветеранів, як циган покірного ведмедя. Кількість орденів на грудях «ветеранів», які з року в рік на диво молодшають, не поступається рокам, які, згідно з календарем, мають вони носити за своїми плечима. Навіть дітям війни, яким на її початок мало бути в середньому по 10 років, зараз виповнюються почесні 86 років. Це ті, хто були тоді дітьми. Ті, хто більш-менш міг насправді брати участь у бойових діях, зараз мають вік від 90 років. Як-то кажуть, вік не для парадів. Та тепер, схоже, і ветерани для цього свята не потрібні. На окупованих територіях України і в РФ здобула популярність мода вдягати у ватники з георгіївськими стрічками дітей. А один із імперативів, який впроваджується в свідомість місцевих, – «бандерівці» руйнують Леніна, забороняють 9 травня, «фашизм» піднімає голову, а отже - вступайте до лав воєнізованих формувань!

Не можна заплющувати очі на те, що розкручувати «побєдобесіє» та виламувати руки істині Кремлю вдається ефективно. Москва попіклувалась про згадану монополізацію Перемоги, а Путін навіть якось невипадково ляпнув про те, що Росія цю перемогу могла б здобути і без України. Москва створила відповідні інтернет-ресурси, де можна знайти інформацію про долю своїх родичів у Другій світовій війні. Ресурс, зі зрозумілих причин, популярний, а через нього, безумовно, порціями подається отрута пропаганди. Взагалі російська імперська пропаганда, як «колеса», як транквілізатори, як наркотик - у привабливому глазурованому покритті, видається за призначеним у Кремлі рецептом усім, хто хоч якось торкається сфери його впливу. Вся РФ схожа на таку велику палату, де ті, хто «підсів» на медикаменти, вже самі вимагають чергової дози. Один луганчанин, який не приховує свого негативного ставлення до окупаційної влади, тим не менше говорить про «святість» 9 травня. І... чіпляє георгіївську стрічку. Це не просто гібридність позиції, це викривлення свідомості, аномальна мутація координат переконань. Потужна рефлексія, психологічна прив’язка магнітом тягне думки до регресії. Переконання обростають новими паростками, але, якщо людині не вдалося втекти від радіаційного фону пропаганди, вона залишається цементованою. Агресор б’є в найуразливішу точку: родинна пам'ять. Звідси і «діди воювали». Під цим соусом вже онукам у Луганську і Донецьку роздавали в 2014 році безкоштовно автомати.

Тому так важливо руйнувати кам’яні брили радянської пропаганди на вільній території. Руйнувати разом із пам’ятниками і стирати разом із комуністичними назвами. З іншого боку, монополізація перемоги нагадує монополізацію патріотизму окремими силами. Це стосується, зокрема, і проукраїнських сил, бо деякі з них чомусь вважають, що саме вони і є патріоти, а інші «колєблющієся», адже не ходять строєм на смолоскипні ходи. Чому саме вони люблять Батьківщину більше, міцніше, ніж хтось інший? Так само чому схильність до масових флешмобів та бажання взяти участь у піар-акціях проросійських сил, має бути ознакою того, що саме їхні діди воювали краще, правильніше і взагалі Перемога (чи «перемога») - то заслуга саме їхніх сімей?

Дискусія щодо святкування, оплакування чи ігнорування Дня Перемоги та того, як його зрештою називати, переважно плескається у хвилях методів інформаційного впливу. Інакше кажучи, ця дата давно стала технологією пропаганди та маніпуляцій.  Що треба зробити, щоб нівелювати елемент технологій і спекуляцій? Ветерани УПА і Червоної армії цими днями мають, як ніколи, бути поруч. Не заради своїх спогадів, а заради своїх онуків. Онуків, яким доводиться вже третій рік проливати кров проти Зла, що мімікрує, змінює обличчя, використовує найсвятіше.