Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Про об’єднання

Ігор СМЕШКО: «Якщо професіонали не займатимуться політикою, то ця так звана еліта зруйнує державу»
29 березня, 2018 - 19:07
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

За останньою інформацією вже 27 країн видворяють 144 російських співробітників розвідки, які видавали себе за дипломатів, у зв’язку з отруєнням у Солсбері колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки Юлії. Це безпрецедентний крок у історії світової дипломатії, який свідчить про консолідацію Заходу перед російськими агресивними діями. Можливо, Україні, яка вже чотири роки на собі відчуває «російський чобіт», хотілося б, щоб реакція західних країн, серед яких підписанти Будапештського меморандуму, була свого часу більш жорсткішою. Адже Кремль захопив наші територій, вбив тисячі українців і порушив міжнародні договори — такі речі мають мобілізувати не тільки Україну, а й усі цивілізовані країни світу. Однак реакція міжнародного співтовариства була і є такою, якою вона є. Україна має за це подякувати, вимагаючи, звичайно, в подальшому все-таки виконання будапештських гарантій. Але найголовніше — ми маємо проводити свою внутрішню роботу. Наприклад, нещодавно в українському парламенті зареєстровано два законопроекти «Про національну безпеку України», які мають велике значення для країни, тим паче воюючої. Наскільки якісно підготовлені ці документи? Розмовляємо з головою Служби безпеки України (2003 — 2005 рр.) Ігорем СМЕШКОМ. Почали ми наше інтерв’ю з теми дипломатів.

«БРИТАНЦІ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ПОДАЛЬША НЕРЕАКЦІЯ НА ПОЛІТИКУ РОСІЇ, МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ЕСКАЛАЦІЇ»

— Що означає масова висилка російських дипломатів із багатьох країн світу у відповідь на отруєння колишнього шпигуна Сергія Скрипаля та його доньки в британському Солсбері?

— Після закінчення холодної війни 1991 року Захід вирішив, що він переміг і що в Росії почалися незворотні демократичні зміни. Але кілька років тому Палаті лордів британського парламенту все-таки довелося проводити дослідження, щоб з’ясувати — як так сталося, що Захід виявився абсолютно не готовим до агресивних дій РФ у Криму, до порушення Будапештського меморандуму, до порушення Великого договору між Україною та Росією і взагалі до порушення нею низки міжнародних зобов’язань, як члена Ради безпеки ООН?

Британські парламентарі поставили питання — чому Захід практично не відреагував на агресивні дії Росії щодо жодної з чотирьох елементів державної сили (економічний, дипломатичний, військовий, інформаційний)? Бо як пам’ятаєте, початкова реакція була лише на дипломатичному фронті і почали думати з приводу введення економічних санкцій, а військова та інформаційна складові навіть не розглядалися. Тому Палата лордів у результаті визнала, насамперед, що стосується Великобританії, що аналіз і прогнозування Росії з боку британських урядових інстанцій виявилися хибними. Вони прогледіли, що Росія здатна на такі речі і що процес будівництва демократії там давно зупинився. Безумовно, це стосувалося не лише Британії. Найкращі фахівці у сфері розвідки, зовнішніх відносин з Радянським Союзом до 2014 року були звільнені з відповідних структур майже усього Євроатлантичного альянсу.

На початку війни Росії проти України, ми з групою українських експертів якраз були в НАТО на ланчі з послами натівських країн. Під час спілкування я висловив тезу, що це війна не між Україною і Росією, а між двома цивілізаціями — євроатлантичною, демократичною та євразійською, авторитарною, яка робить усе, щоб зупинити процес поширення демократії в Європі, насамперед в Україні, й атакує демократичні цінності на території ЄС, щоб роз’єднати європейську спільноту. Мета — зробити Росію світовою державою, яка має вирішальний вплив у Європі, відсунувши США від європейських справ. Але навіть сьогодні, коли вже чотири роки йде війна в центрі Європи, Захід усе одно не хоче і не збирається воювати з Росією. Росія це прекрасно відчуває. Західні країни не об’єднані, бо кожна з них насамперед дбає про власний соціально-економічний добробут і стабільність. Зокрема й через те, що в них об’єктивно багато своїх проблем: емігранти, зміни політичної культури середнього класу, зростання популізму, коли праві і ліві відіграють усе більшу роль у політичній системі тих чи тих країн.

Але Палаті лордів Великобританії потрібно віддати належне, адже з усіх підписантів Будапештського меморандуму і гарантів територіальної цілісності нашої країни, незастосування до нас з боку підписантів воєнного, економічного, політичного тиску, вона єдина зробила заяву, в якій розкритикувала британський уряд, який вжив, за її оцінкою, недостатніх заходів як країна-підписант. Хоча Британія єдина, хто з початку анексії Криму, одразу на рівні послів запропонувала провести зустріч у Парижі в форматі саме Будапештського меморандуму. Росія, звичайно, таку ініціативу проігнорувала. 

Отже, коли відбулися останні події в Солсбері, а до цього ми знаємо, що вже були й інші подібні смерті, Британія почала жорстко реагувати наявними в неї засобами. Не треба забувати, що вона вже виходить із ЄС, але все одно залишається активним членом НАТО і великим союзником Штатів. Британські консерватори зрозуміли, що подальша нереакція на агресивну політику Росії, яка активно порушує міжнародний порядок, може призвести до ескалації. Великобританія перша зрозуміла, що бездіяльність євроатлантичної спільноти щодо агресії в Грузії 2008 року, м’яке реагування на пряму військову агресію в Україні, цілком вписується в давньоримське висловлювання: «Сила застерігає, а слабкість провокує». В результаті ми, нарешті, побачили достатньо консолідовану реакцію на дипломатичному рівні й усього Заходу. Це позитивний сигнал. Негативний — не всі 28 членів Альянсу відреагували, а деякі країни символічно вислали по одному дипломату.

 — В цьому контексті ми часто чуємо, що висилають російських розвідників. Що це означає?

— Представники розвідувальних структур більшості сильних країн використовують дипломатичне прикриття. Є навіть так звані офіцери зв’язку між спецслужбами, тобто легально акредитовані представники розвідувальних відомств у країні перебування. Це, як правило, офіцери безпеки та аташе з питань оборони при посольствах. До речі, якщо ви звернете увагу, то деякі країни, як наприклад Литва, одразу вислала військового аташе, тобто офіційного представника розвідувального відомства Міністерств оборони РФ.

Відомо, що демократію в усьому світі найчастіше будували якраз колишні військові, інколи навіть недемократичними засобами. А потім, коли вони створювали архітектуру розподілу трьох гілок влади, сприяли створенню громадянського суспільства з певним рівнем добробуту і політичною культурою, то передавали цю владу цивільним адміністраціям

Є й недекларовані розвідники при посольствах. Вони використовують штатні дипломатичні посади як прикриття і займаються негласною розвідувальною діяльністю. Але повірте мені, що контррозвідки серйозних країни, а країни євроатлантичної спільноти найбільш розвинуті в цьому плані, безумовно, слідкують за подібними людьми. Росія офіційно проголошує НАТО своїм головним опонентом, відповідно контррозвідувальні служби західних країн відслідковують діяльність російського дипломатичного представництва. Відповідно в них накопичується оперативна інформація, яку вони аналізують, з’ясовуючи питання: це чистий дипломат, чи він працює під прикриттям. Такот, очевидно, висилають якраз тих, хто працює під прикриттям, тобто тих, хто, очевидно, обґрунтовано, за сукупною інформацією, підозрюється, що є представниками розвідувальних служб Російської Федерації.

Україна також вислала 13 російських дипломатів, але у відповідь владі закидають, що у нас уже чотири роки триває війна, а вона, мовляв, дочекалася, коли таке сталося в Британії, і лише тепер реагує.

— По-перше, якби ми не відреагували, то як би ми виглядали в очах євроатлантичної спільноти, яка нам допомагає. По-друге, багато країн ввели санкції проти Росії, від яких самі потерпають. Отже, з нашого боку, звичайно, це правильне рішення. Інше питання — чому не зробили раніше? А це питання до політичного керівництва нашої країни, яке керує нашими спецслужбами.

Як Росія може відреагувати на такий «дипломатичний крок»?

— Думаю, реакція буде дзеркальною. У них стара дипломатична школа, ще з часів Російської імперії. Росія завжди жорстко реагувала на такі речі. Тут працює вислів ще російського імператора Олександр ІІІ: «В усьому світі у нас тільки два союзники — наша армія і флот».

«ПРОЕКТ ЗАКОНУ ПРО НАЦБЕЗПЕКУ ВИКЛИКАЄ У МЕНЕ ВЕЛИЧЕЗНИЙ СУМ І ТРИВОГУ»

— Наразі в парламенті зареєстровано два законопроекти «Про національну безпеку України»: один — президентський, другий — депутатський (фракція «Самопоміч»). Чи ознайомилися ви з ними? Як можете оцінити?

— Чинний Закон України «Про основи національної безпеки та оборони» 2003 року, на мою думку, є досить виваженим і збалансованим. Його було ухвалено в ті часи, коли секретарем Ради національної безпеки та оборони був генерал Євген Марчук, а я був його першим заступником, а отже, брав безпосередню участь у підготовці закону. Так-от, мене дивує, що нас як експертів ніколи не запрошували, щоб дізнатися нашу точку зору з приводу нового законопроекту. Він, як відомо, передбачає скасування трьох чинних законів, включаючи зазначений.

Наскільки я ознайомився з тим, що пропонується, то це фактично збірник політичних гасел, які не розкривають суті, задекларованої в назві, і набагато погіршують можливість управління в сфері оборони й національної безпеки, аніж ті три закони, які планується скасувати. Крім того, є лист чотирьох послів — США, Великобританії, Франції та ЄС, які висловили подив з того приводу, що в цьому законопроекті не вирішуються базові питання, які група консультантів з боку наших партнерів з НАТО уже стільки років висловлювала, а саме: питання розподілу повноважень між сферою безпеки і сферою оборони; проблеми цивільного контролю — не просто як декларації, а з формуванням глибини, параметрів та суб’єктів та об’єктів цього контролю (хто контролюватиме, кого контролюватимуть, у який спосіб і які процедури цього контролю?). Просто сказати, що Верховна Рада здійснює контроль над Міністерством оборони чи над Службою безпеки, — це означає зробити політичне гасло і залишити стару ситуацію безконтрольності.

Крім того, в цьому листі звертається увага на те, що непрозорість використання державного бюджету на оборону і сектор безпеки до цього часу є такою, яка ніяк не співвідноситься з принципами євроатлантичної спільноти. Відомо, що, наприклад, у США тільки 1,5% бюджету Пентагону є закритими. Вся решта бюджету є відкритою. Заходь на сайт Конгресу США і дивися за статтями: куди йдуть ці гроші. Навіть якщо Пентагон закуповує іноземну техніку для дослідження, то там все розписано до літака і до ракети, які вони збираються купити і які кошти на це буде надано. У нас же все утаємничено і, крім цього, ще й утаємничена монополія «Укроборонпрому» на використання цих бюджетних коштів, без прозорої програми озброєння. Тому з приводу цього концерну бачимо лише гучні корупційні скандали та критику від наших західних партнерів.

Взагалі те, що я побачив у проекті цього закону, у мене як професійного військового викликає величезний сум і тривогу. Особливо, коли наші політики займаються постійними спекуляціями. Пам’ятаєте, коли тільки зареєстрували цей законопроект, то анонсувалося, що він відповідає найкращим стандартам євроатлантичної спільноти. Навіть міністр оборони США під час візиту українського колеги до Штатів закликав скоріше ухвалити цей закон. Тобто наші політики вводять в оману всіх. Міністр оборони США, я впевнений, не читав цього закону, але він і не зобов’язаний його читати. Джеймс Меттіс, мабуть, зрадів, що у нас хочуть ухвалити закон, який має точно таку назву, як аналогічний закон у США від 1947 року. Але ж той закон США — на 142 сторінках, з усіма додатками, до 2017 року, до технічних деталей розмежовує функції між сектором безпеки і сектором оборони, розвідкою та контррозвідкою, органами їхнього державного управління та контролю над ними, і робить кристально визначеною і зрозумілою модель та алгоритми їх управління, контролю над кадровими призначеннями, їхньою підготовкою та фінансовими витратами, як у мирний, так і у військовий час. Там розкриті навіть правові відносини з розвідувальною агентурою і зобов’язання уряду США щодо її захисту.

Згідно із цим законом, для прикладу, встановлено, що найвище урядове керівництво США у сфері оборони — президент та міністр оборони. У нас же з проектом цього закону відповідальність у секторі оборони ще більше розмивається. У законопроекті це, передусім, п’ять осіб, процедуру взаємодії яких чітко не прописано, — це Верховний Головнокомандуючий Збройних сил (ЗС), Головнокомандуючий ЗС, міністр оборони, начальник Генштабу ЗСУ, прем’єр-міністр...

Маю підозру, що цей законопроект радше є політичною акцією, яка повинна, по-перше, показати на Заході, що ми щось таки робимо в плані реформ згідно з євроатлантичними стандартами. Хоча посли провідних країн НАТО відразу зрозуміли, що це не так, і навіть пішли на безпрецедентний крок: вони оприлюднили свій лист. По-друге, це спрямовано для внутрішнього вжитку, адже мені здається, політичне керівництво побоюється, що стосовно чинних законів, які зараз скасовуються, до них у разі зміни політичної влади можуть бути питання, чому вони не застосовували цих законів. А якщо новий закон буде ухвалено в нинішньому вигляді, тоді розмивається політична і кримінальна відповідальність за бездіяльність при невиконанні попередніх законів, а тому нинішню політичну владу складніше буде притягти до відповідальності.

— Разом з тим, це не означає, що не потрібно модернізувати чинне законодавство, тим більше, цього вимагають західні партнери...

— Будь-яке законодавство будь-якої країни потребує коректив у новому часі з новими зовнішніми та внутрішніми викликами. Але стабільні держави, скажімо, США якраз і відрізняються тим, що за двісті років там зроблено всього з десять поправок до Конституції, а базові закони не зазнають змін десятками років. Той же закон «Про національну безпеку США» було ухвалено після Другої світової війни. Він встановив, чим займається розвідка, Міністерство оборони, ФБР, Держдепартамент, Рада нацбезпеки, профільні комітети Конгресу... — детально роз’яснив їхні функції, сфери відповідальності й визначив процедуру контролю над ними. У нас, наприклад, багато органів, які борються з корупцією, але незрозуміло, хто конкретно за що відповідає. Тому змінювати і коригувати закони потрібно, але це мають робити справжні та визнані фахівці з урахуванням кращого вітчизняного і світового досвіду.

«ЗА БУДІВНИЦТВО СПРАВЖНІХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ЩЕ НІХТО І НЕ БРАВСЯ»

— Чи знайомилися ви з другим законопроектом, який запропонувала група депутатів?

— Він так само має суттєві вади. А хіба депутати, які його готували, є визнаними фахівцями у сфері національної безпеки та оборони? Що, в його розробці брали участь генерал Марчук, генерал Радецький, адмірал Кабаненко, генерали Скибінецький, Прокоф’єв? Хто автор цих законопроектів? Якщо оцінювати професіоналізм нашого депутатського корпусу, то ви, напевно, не хотіли би потрапити в госпіталь, де були б такі за фахом медики, як вони законотворці. Невже вони думають, що досить бути фізично молодою людиною, знати українську мову і носити вишиванку, щоби прийти і писати кращі закони про медицину, реформувати сферу національної безпеки та оборони? В чому наша величезна біда? А в тому, що нинішні керівники держави абсолютно не відповідають за професійними, фаховими та морально-діловими якостями завданням, які стоять перед державою. Після двох Майданів і того, що зараз відбувається в країні, частина нашого суспільства починає думати, що причиною наших бід та безладдя є демократія. Але у нас, радше, анархія і брак професіоналізму «внизу» та прихована партійно-кланова-олігархічна диктатура «нагорі». За будівництво справжніх демократичних інститутів влади в Україні ще ніхто і не брався.

— У президентському законопроекті прописано парламентський контроль за діяльністю Служби безпеки України, яку характеризують як «державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України».

— У листі чотирьох західних послів зазначено, що проект цього закону не встановлює парламентського контролю над СБУ. Я ставлю запитання: чому, якщо в законодавстві про СБУ уже і так, ще з 1992 року, є таке ж політичне гасло про парламентський контроль? Для його ж практичної реалізації досить розробити відповідні нормативно-правові акти від Адміністрації Президента, Верховної Ради, СБУ, які б встановлювали просто параметри, глибину цього контролю, а також визначали б його об’єктів і суб’єктів. Годі й говорити, що у нас комітет Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони має функції п’яти відповідних комітетів у Конгресі США. Я вже не говорю про його фаховий склад. Назвіть мені в його складі, як це є майже в усіх подібних комітетах Заходу, колишніх кадрових офіцерів збройних сил, спецслужб із 20—30-річним досвідом роботи й управління в них, які знають технологію роботи цих структур, для того щоб потім їх професійно контролювати.

— Парламентський контроль — давня вимога громадськості та західних партнерів. І це правильно. Але, справді, з яким складом парламенту?

— У соціологічних опитуваннях народ України чітко висловлюється щодо довіри до нинішнього парламенту. Вона мізерна. На сьогодні українці довіряють волонтерам, церкві й армії. Але ви бачите лише невелику кількість офіцерів запасу низової ланки в парламенті... Я з великою повагою ставлюся до комвзводів, ротних командирів, але вибачте, за досвідом та фаховістю — це не командири бригад та дивізій... Дещо схоже ми переживали і 100 років тому. Чому вбили одного з найкращих українських полководців часів УНР Петра Болбочана? Він — полковник імператорської армії, його вважали «українським Наполеоном», він створив найбільш боєздатну частину української армії «Запорізький курінь», який переріс у найбільш боєздатну в армії УНР дивізію. Він звільнив схід України, а потім і Крим, фактично вперше захопивши півострів у ті часи. Але коли заколот проти гетьмана Павла Скоропадського змусив його покинути Україну, Симон Петлюра почав призначати на  командні посади в армії та дивізіях колишніх прапорщиків, у кращому разі — ротних командирів. Це призвело до чергової втрати сходу України. Тоді Болбочан звернувся з відкритим листом до Петлюри: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопоставлений уряд УНР йде на зустріч більшовизмові й більшовикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самим звичайними урядовцями і писарцями»... Невже за сто років ми так нічого і не навчилися з нашої власної історії? Чи не час нашому суспільству вже навчитися відрізняти біле від чорного в політиці, бовтунів-популістів від справжніх професіоналів.

«ВАРТО СТВОРИТИ КОНСЕРВАТИВНО-ДЕМОКРАТИЧНУ ПАРТІЮ»

— Як повернути сьогодні професіоналів у владу, зокрема в силові структури?

— Насамперед усім висококультурним, високофаховим та патріотичним силам час вже об’єднатися. Очевидно, варто створити консервативно-демократичну партію, де 10% її складу утворюватимуть професіонали-силовики, а 90% — творча і наукова інтелігенція, представники середнього і малого бізнесу, місцеві й регіональні моральні лідери та активне студентство. Потрібно нарешті заснувати хоч одну справжню партію, яка базуватиметься на ідеології побудови демократії, а не на вождізмі. ЗМІ, у свою чергу, повинні вчити суспільство політичній культурі. З приводу будь-якого політика, який планує балотуватися на виборах, варто знати, який у нього бекґраунд — освіта, де працював, що корисного фахового зробив у житті і взагалі, які в нього є підстави мати певні політичні амбіції. Політик — це передусім людина здатна на політичне прогнозування та передплачування, вміння підбирати відповідні кадри на посади серед справжніх фахових професіоналів. З історії, до речі, відомо, що демократію в усьому світі найчастіше будували якраз колишні військові, інколи навіть недемократичними засобами. А потім, коли вони створювали архітектуру розподілу трьох гілок влади, сприяли створенню громадянського суспільства з певним рівнем добробуту і політичною культурою, то передавали цю владу цивільним адміністраціям.

— До наступних президентських і парламентських виборів залишився рік. Наскільки об’єднання, про яке ви кажете, реальне, зважаючи на брак часу і складні умови?

— Часу, дійсно, мало. Але за роки незалежності, я думаю, ми все ж таки накопичили політичний досвід. Після двох Майданів критична маса виборців зрозуміла, що вона більше не хоче популістів і бізнесменів сумнівного походження. Бізнес — це не політика.

— Ви особисто братимете участь у виборах?

— Безумовно, я братиму участь в політичній діяльності країни, тому що не маю жодних симпатій до діючої так званої політичної еліти. Я чітко розумію, що якщо професіонали не будуть займатися політикою, то ця так звана еліта зруйнує державу. А це вже питання майбутнього моїх дітей, моєї країни. А отже — я буду брати участь і у виборах.

Президентських, парламентських?

— Я із задоволенням став би поруч із людиною, яка б мала сформовану національну ідею України в сучасних умовах, стратегічний план будівництва демократії в Україні в конкретних зовнішніх і внутрішніх умовах, яка б мала бачення своєї професійної команди, зокрема нового Кабінету Міністрів із двома-трьома фаховими кандидатами на кожну посаду. І все це має бути до виборів, щоб ця людина показала своїх кандидатів, яких би визнало суспільство і які були б фахівцями — практиками із відповідними знаннями, практичним досвідом і бажанням та умінням виконувати цей стратегічний пан. 

«МІНОБОРОНИ ПОВИННО МАТИ ВЛАСНУ КОНТРРОЗВІДКУ»

— Як прокоментуєте події навколо Надії Савченко? Тут явне накладання багатьох проблем.

— Історію з Савченко і Рубаном потрібно розділити на дві частини. Перша — професійна, а друга — політична реалізація результатів оперативної роботи СБУ. Якщо говорити про професійну складову, то у мене немає питань до дій контррозвідки СБУ. Слава Богу, що у нас є контррозвідка, яка так працює. Але ж будь-яка правоохоронна структура, зокрема СБУ, має політичне керівництво, від якого залежить довжина рук Служби безпеки. Отже, реалізація політичної складової з боку Генпрокуратури мене дуже здивувала. Робити такі політичні заяви з трибуни парламенту без підтвердження в судовому процесі звинувачень щодо людини, яку ми ще кілька років тому зробили національним кумиром, Героєм України, є небезпечним для політичної стабільності в країні. В моїй практиці були дуже серйозні резонансні справи, які ми розкривали, деякі з них доводили до суду з відповідними вироками. Але навіть після цього не було жодного поличного піару, тому що це могло завдати шкоди національній безпеці, адже дискредитація вищих органів державної влади та вищих посадових осіб є дискредитацією держави в очах суспільства і зовнішнього світу.

Отже, в даному разі це було, на жаль, явно заполітизовано, що створює в державі додаткову міну уповільненої дії. Тепер якщо в суді пред’явлені звинувачення почнуть розсипатися і не будуть підкріплені додатковими доказами, то виграє від цього тільки наш ворог. У цій ситуації дуже важливим є такий момент. Коли правоохоронні органи проводять операцію, то рішення про її реалізацію має прийматися з урахуванням інших силових структур, навіть робиться прогноз по лінії розвідки — як це може вплинути в політичній площині не тільки в середині країні, а й за кордоном. Цим зокрема має займатися апарат РНБО та Комітет із питань розвідки.

Як мають працювати наші спецслужби з тими, хто повертається з полону?

— Це також велика проблема. У 2004 році, коли ми підготували план реформування Служби безпеки, він складався з кількох пунктів. Перше — відокремлення розвідки і перетворення її на окрему структуру. Це було зроблено — створили Службу зовнішньої розвідки. Друге — передача контррозвідки в Міністерство оборони. Тим більше, коли йдуть бойові дії, Міноборони повинно мати власну контррозвідку, щоб фільтрувати: полонених, зону бойових дій, добровольчі батальйони, куди зокрема брали людей із судимістю, і т. ін. Третє — ми збиралися відокремити від СБУ головне управління «К» і департамент контррозвідувального захисту економіки, щоб утворити окрему структуру — Національне бюро розслідувань. Ця реформа була підготовлена і узгоджена ще у 2004 році, але президент Ющенко, починаючи із 2005 року, так її і не реалізував. 

Військова контррозвідка є у складі «таємної державної поліції» — в цивільних спецслужбах лише в авторитарних країнах, наприклад, зараз у Росії, в Білорусі. Під час Другої світової війни військова контррозвідка «Смерш» перебувала в Наркоматі оборони СССР. Після війни Сталін забрав її і передав у систему КДБ, щоб слідкувати  за популярними в народі «маршала перемоги», тобто за армією, яку він боявся. Він боявся «феномену Ейзенхауера», який став президентом у США. Відповідно потім КДБ оперативно слідкувало за маршалами Жуковим, Рокосовським... Але така сучасна практика у нас: воєнна контррозвідка у складі СБУ, об’єктивно немає аналогів у наших партнерів у демократичному світі, й перш за все — в країнах НАТО.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 
Рубрика: