Ребрендинг армії

Перевага над противником у війнах сучасного глобалізованого світу досягається не тільки брутальною силою зброї й наявними та потенційними запасами міцності окремо взятої економіки. Неабиякого значення зараз набувають канали інформаційної переваги, впливу й ідеологічна платформа, на якій стоїть і куди з нею прямує держава та її військо. Про те, що Україні бракує саме ідеологічно-ціннісної державницької компоненти, почали говорити навіть іще до моменту здобуття нею незалежності. Актуальне це завдання й досі. Щоправда, від визнання ідеологічного вакууму очевидно, що через події останніх років ми таки дійшли до реальних справ. А їх потрібно зробити багато. І серед них є революційна за суттю, але абсолютно еволюційна за механікою втілення ідея, яку історик Василь Павлов дуже точно назвав історичним ребрендингом Збройних сил України.

Василь Борисович нині є радником заступника голови Адміністрації Президента України й більшу частину діяльності присвячує впровадженню буквально тектонічних зрушень у національній військово-історичній науці та у сфері, яку я назвав би практичною ідеологією української безпеки.

СУЧАСНІ ІДЕОЛОГІЧНІ МАРКЕРИ ПОВИННІ ОСТАТОЧНО ВИТІСНИТИ РАДЯНСЬКО-ІМПЕРСЬКІ

На переконання дослідника, утилітарний сенс ідеології воєнної історії в тім, що вона на покоління вперед має визначати координатну сітку системи «свій — чужий» для цілої нації. Питомо для того її класу, чиєю професією є захист державного суверенітету. І саме задля цієї мети все літо та осінь 2017-го тривала робота над сучасною концепцією воєнної історії України. Але напрацювання концептуальних засад — це півроботи. Потрібні фахові люди, які координували б цю стратегічну еволюцію як системне явище. Інакше вся праця й зусилля будь-якої команди реформ, зокрема, й у секторі оборони, стануть не інакше як сізіфовими. Це завдання та праця на десятиліття — і навряд чи її спроможні адекватно виконати випускники радянських військово-політичних навчальних закладів, адже багато тих, в кого вже в незалежній Україні заклали маніпулятивні «ленінські» ідеологеми. Тут йдеться також і про нові суспільні традиції. Маю на увазі те, що зараз дехто святкування 14 жовтня — Дня захисника України — намагається перетворити на своєрідний аналог того, що ми бачили донедавна щороку 23 лютого. Це буквально антиукраїнський підхід.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Затверджений 18 жовтня торік урядом план виконання Стратегії національно-патріотичного виховання є частковою відповіддю на запитання: «Хто це робитиме?» Учорашні школярі, сьогоднішні курсанти військових (і не тільки) вишів завтра мають формувати порядок денний у державі відповідно до воєнно-історичного календаря, наповненого зрозумілими для всіх ідеологічними українськими маркерами, що повинні остаточно витіснити радянсько-імперські.

— Поволі ми вдосконалюємо наш воєнно-історичний календар, — говорить Василь Павлов. — А він чітко вказує, що 4 грудня 1917-го Радянська Росія напала на УНР, і до 23 листопада 1921 року Україна воювала з більшовицькою імперією. І тому Червону армію щодо України варто позиціонувати як окупаційну. Отже, весь період від 1921-го до 1991 року є окупацією України Радянською Росією. Відповідно, служба українців у армії СРСР є службою в окупаційній армії. Так само вони служили у війську Російської, Австрійської імперій, Польщі, вермахті. Коли ми чітко визнаємо, що зараз у нас, як і колись, був та є один ворог, тоді постає аспект маркерів і питання: «Як їх продукувати?». Є безліч варіантів. Приміром, в одній із будівель нинішнього Міноборони у 1853 — 1917 роках розташовувався Володимирський кадетський корпус. Тут навчалася величезна кількість цікавих постатей. Із когорти його випускників варто виокремити ключові персоналії. Такі, як Євграф Крутень — військовий теоретик, основоположник тактики винищувальної авіації та публіцист. Це третій повітряний ас за значенням Російської імперії, автор першого у світі підручника з повітряного бою. Тут навчався військовий теоретик Всеволод Петрів, генерал-хорунжий армії УНР, начальник її Генштабу. І таких персонажів тут багато. Зокрема Марко Безручко — майбутній командир 6-ї Січової дивізії Армії УНР, яка в авангарді польсько-українських військ узяла Київ у травні 1920-го. У 1931 — 1935 роках він очолює Українське воєнно-історичне товариство Варшави, редагує й видає військово-історичний мемуарний збірник «За Державність».

У військовій академії в Одесі є пам’ятник Андрію Нілусу як першому керівнику Сергіївського юнкерського артучилища, але мало хто відає, що генерал потім очолював артилерію армії гетьмана Скоропадського. І так по кожному закладу й військовій частині варто проводити роз’яснювальну роботу. Українці, на жаль, — і військові теж, з того всього знають вкрай мало. Скільки українців відає, що Петро Болбочан — людина, яка визволила Лівобережжя й повернула Крим, навчався в Чугуївському юнкерському училищі? У тій же будівлі 1943-го заснували Харківське суворівське училище, яке згодом стане київським. Але ж Болбочан виріс українцем і воював за Україну! Так само Скоропадський учився в Пажеському кадетському корпусі, але виховання в родині привело до того, що він став лідером Української держави.

ПЕРШЕ, ЩО РОБИЛА РОСІЯ, ВСТУПИВШИ У КРИМ І НА ДОНБАС, — ЦЕ НИЩИЛА УКРАЇНСЬКІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ

Так виходило, що у військових закладах пліч-о-пліч навчалися майбутні вороги. Це трагедія бездержавних націй, і не тільки України. Востаннє, хоч  як дивно, вона повторилася вже в часи незалежності — декотрі колишні курсанти вишів силового блоку тепер по різні боки лінії розмежування. Якщо взяти умовно період від XVIII століття до 1991 року, то українці лише у проміжок 1917 — 1921 і частково 1939 — 1954 років воювали за власні інтереси. В інший час вони звитяжили за інтереси чужих армій.

На початку ХХ століття в «бездержавних» українців, таких як Євген Коновалець і Мирон Тарнавський, вихованих на засадах національної ідентичності у соціумі, в якому вони жили, виник свідомо щирий відгук на шалену активізацію громадських організацій. На Наддніпрянщині це була «Просвіта», на західних землях їх було більше: «Січ», «Сокіл», «Пласт» тощо. Цей український національний ренесанс призвів до того, що станом на 1917 рік з’явилася величезна кількість людей, готових помирати за нібито не існуючу державу. Радянська імперія, яка одразу перетворилася на окупаційну машину, не могла перемогти цей рух упродовж майже чотирьох років.

— Якби таким же системним формуванням ідентичності займалися з початку 1990-х, то ми не знали б масштабних проблем із зовнішніми, та й внутрішніми, загрозами державності, які пізнали та пізнаємо досі, — мовить дослідник. — Перше, що робила Росія, вступивши в Крим і на Донбас, це нищила українські підручники з історії. Я упевнений: фактично підручники з нашої історії для 10 — 11 класів сформували оту молоду когорту добровольців, готових до опору. Тепер — знову екскурс у минуле. Подивіться, скільки уваги, ресурсу УПА надавала ідеологічному питанню! Уявіть, в яких умовах вона билася, і порівняйте з нинішніми, які незрівнянно кращі. Наведу красномовний факт. В УПА, попри важкі умови, в старшинських школах викладали предмет «Історія Українського війська». В архіві СБУ є підручники та конспекти лекцій. Ми не обговорюємо їхнє фактичне наповнення чи методичний рівень. І от просте запитання: «В яких сучасних військових вишах викладають історію українського війська?» Відповідь така: у жодному, окрім Національної академії Сухопутних військ, де віднедавна запроваджено відповідний курс. І ці випускники прийдуть у війська лише за чотири роки. Але на них чекає велика місія — участь у кардинальному ідеологічному перепрошиванні армії. Отже, результату вже завтра не буде. На формування груп впливу, як продукт щорічних інтенсивних тренінгів з ідеологічних питань із офіцерами та сержантами, піде час і чимало зусиль. Але, як показав науковий аудит, у воєнної історії в цьому аспекті величезний потенціал.

НОВОМУ ВІЙСЬКУ — НОВІ ПОЧЕСНІ НАЙМЕНУВАННЯ

— Як триває присвоєння нових почесних найменувань військовим частинам? Я знаю, що ви безпосередній учасник цієї роботи, — запитую в співрозмовника.

— Повільно, але процес іде, — відповідає Василь Павлов. — Наприклад, за кілька тижнів після присвоєння торік на День незалежності 24-й механізованій бригаді почесного найменування Короля Данила, я мав зустріч із її активом. І одразу помітив, з яким пієтетом військові пишалися, що стали королівською піхотою! Тобто це ідентичність, сформована всередині бригади. Так, це звучить незвично, зовсім відмінно від того, що ми звикли бачити в найменуваннях частин останні майже сто років! Так само вони отримали унікальний нарукавний патч (нашивку), що позитивно сприйняли офіцери й бійці. Вони горді з того, що саме від них стартує відлік нової історії з’єднання. Щойно сформувався цей бренд, сповнений унікальних визначників, у бригаді почали забувати «червонопрапорний» бекграунд. Так само відбувається й у славній 72-й бригаді, тепер імені Чорних Запорожців. Звісно, військові мають ті всі ініціативи перетравити, звикнути до нових речей — прапорів, шевронів, гасел тощо. І так відбуватиметься далі, поки ми не проведемо повний ребрендинг війська. Приміром, один із окремих полків Сил спеціальних операцій готується отримати почесне найменування Князя Святослава Хороброго. Також непересічного значення у цій справі має доля поданого 22 січня на розгляд Верховної Ради законопроекту про правонаступництво України відносно УНР.

На думку історика, наша мілітарна історія потребує значно кращої популяризації. Адже навіть серед військових мало хто знає достеменно історію бойового шляху українського десанту в 2014 — 2017 роки. Одиниці навіть танкістів скажуть, що першим українським бойовим панцирником був Т-12, збудований 1924-го в Харкові. У нас досі бракує героїзації українських звитяжців у новітній війні. Це й є ідеологічна робота, бо будь-яку нішу, яку не займаємо ми, займає ворог. І якщо ми не пояснимо нашої воєнної історії, то нам її пояснюватимуть чужинці.

Так само варто пояснювати й сенс новацій, що є наслідком змін ідеологічних мейнстрімів у державі. Василь Павлов зазначає, що перед ребрендингом українського десанту в Десантно-штурмові війська треба було спрямувати інформаційну роз’яснювальну хвилю, яка б підготувала ліпше ідеологічне підґрунтя.

— Перед тим, як у листопаді десант зняв блакитні берети й одягнув «марун», ми намагалися пояснити сутність змін на зустрічах у підрозділах. Часто вони мали формат палких дискусій, — зізнається історик. — У нас була двічі «битва аргументів» в одному з батальйонів 95-ї бригади. На першій зустрічі ми один одного буквально посилали, а на другій старші бійці сказали молодшим: «Давайте помовчимо й послухаємо їх». Поволі прокинулася молодь, виявила інтерес до наших ідей. Говорили довго. Хоча кожен практично лишився при своєму, але головне, що розмова відбулася. Потім я тиждень їздив у поля, де бригада стояла, й ми знову спілкувалися. І що далі розтолковував ідейну суть ребрендингу, то частіше лунали запитання: «Чому з нами так не говорили раніше?» Такі розмови були і в інших десантних частинах. Виникали, звісно, й конфлікти. Один боєць казав, що нізащо не зніматиме блакитного берета. Кілька побратимів його підтримали. З’ясувалося: хлопець пережив полон, де його за той берет катували. Як тут бути? Що робити з особистим жахом і особистою гордістю людини за те, що вона все це змогла витримати, повернутися в стрій і продовжувати воювати? Це теж треба враховувати. Отже, нам потрібна стратегічна комунікація із суспільством та військом. Ми повинні дати нашим щойно створеним штурмовим частинам нову, просякнуту історично правильним символізмом, ідеологію. Зокрема, й нові обряди ініціації. Приміром, гайдамаки в Холодному Яру святили бойові ножі й шаблі на березі Мотронинського ставка. Для українського звитяжця це місце майже святе.

Упродовж останніх трьох років проведено таку роботу з присвоєння почесних найменувань військовим частинам і підрозділам ЗС України:

2015 рік

— Ім’я Героя України Івана Зубкова присвоєно 90-му окремому аеромобільному батальйону 81 ОАМБр;

— ім’я Василя Нікіфорова, видатного українського військового льотчика, присвоєно 299-й бригаді тактичної авіації;

 — ім’я Героя України Костянтина Могилка, полковника, військового льотчика, який загинув, виконуючи бойове завдання в районі АТО, присвоєно літаку Ан-30 (бортовий №86) 15-ї бригади транспортної авіації;

— ім’я Героя України Дмитра Майбороди, підполковника, військового льотчика, який загинув, виконуючи бойове завдання в районі АТО, присвоєно літаку Ан-26 (бортовий №35) 456-ї бригади транспортної авіації.

2016 рік

— Ім’я Василя Нікіфорова присвоєно літаку Су-27 (бортовий №50) 831-ї бригади тактичної авіації;

— ім’я Олександра Бєлого, підполковника, українського льотчика, який загинув, виконуючи бойове завдання в районі АТО, присвоєно літаку Іл-76МД (бортовий №76683) 25-ї бригади транспортної авіації;

— ім’я Юрія Олефіренка, капітана 1-го рангу, командира 73-го морського Центру спеціальних операцій, який героїчно загинув у районі АТО, присвоєно середньому десантному кораблю 5-ї бригади надводних кораблів.

2017 рік

— Ім’я Чорних Запорожців присвоєно 72-й ОМБр;

— ім’я короля Данила присвоєно 24-й ОМБр;

— почесне найменування «Броди» присвоєно 16-й окремій бригаді армійської авіації;

— почесне найменування «Сіверська» присвоєно 1-й окремій танковій бригаді ЗС України;

— почесне найменування «Кам’янець-Подільська» присвоєно 48-й інженерній бригаді.

2018 рік

— почесне найменування «На честь Героїв Крут» — Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації.

Нині триває обговорення питання присвоєння навчальним закладам, з’єднанням, військовим частинам і підрозділам ЗСУ: імені гетьмана Богдана Хмельницького — окремому полку Президента України; ім. гетьмана Івана Виговського — 58-й окремій мотопіхотній бригаді; ім. Євгена Коновальця — 59-й окремій мотопіхотній бригаді.