Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Від Майдану до Майдану

Масові протести лише дають поштовх до змін, але ще треба навчитися будувати...
20 листопада, 2018 - 18:58
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Коли п’ять років тому президент Віктор Янукович розвернув зовнішній курс України й відмовився підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом, люди вийшли на Майдан, щоб висловити свою незгоду. Через тиждень «Беркут» жорстоко побив студентів, що спровокувало початок масових протестів, які тривали три місяці й закінчилися великою трагедією для України. У центрі Києва розстріляли понад сотню людей. Янукович втік. А Росія, скориставшись ситуацією, анексувала Крим, розв’язала війну на Донбасі й окупувала частину української території. Як наслідок — тисячі вбитих, понівечені долі, економічні проблеми тощо.

Цими ж днями відзначається ще одна важлива дата — 14 років тому громадяни також виходили на масові протести. Тоді, 2004 року, частина українців не погодилася з результатами президентських виборів і вийшла проти режиму Кучми, який спочатку хотів сам обратися на третій термін, а коли не вийшло, то зробити своїм наступником Януковича. І хоч останній президентом тоді не став (люди привели до влади Ющенка), зайняти перший кабінет у країні йому таки вдалося — через п’ять років внаслідок політики Віктора Андрійовича. Результат президентства Януковича — відомий.

Однак відомий і результат майданів. Виходить так, що масові протести дають поштовх до змін, але не руйнують стару систему. Все закінчується зміною облич, а не створенням нових інститутів. До якісних змін «День» закликав завжди: до, під час і після майданів. Наприклад, під час і після відомих подій п’ятирічної давності в редакції відбулася низка круглих столів з участю активістів, які потім стали народними депутатами, на яких ішлося про те, що необхідно створювати справжню політичну силу, яка представлятиме інтереси Майдану і добиватиметься справжніх реформ. Але цього так і не сталося. В результаті «старі» поглинули «нових». Замість партій — проекти, замість справжньої політики — політиканство, замість реформ — імітація... 

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Напередодні п’ятої річниці початку Євромайдану один із представників Реанімаційного пакету реформ Віктор Таран написав у ФБ: «П’ять років тому ми вийшли на Майдан шукати Європу, а знайшли Україну». Дійсно, хтось знайшов Україну тоді, а хтось набагато раніше. Хтось втратив територію, а хтось зробив висновки. Хтось зневірився, а хтось і далі пробивається. На жаль, знайти Україну мало. Треба навчитись її будувати. Отже, враховуючи наслідки Євромайдану, виникає багато запитань, зокрема — яку Україну ми знайшли? Чому навчили нас ті події? З цими питаннями ми звернулися до учасників Євромайдану та експертів.

«НІКУДИ НЕ ПОДІВСЯ КЛАНОВИЙ ОЛІГАРХАТ»

Ганна ГОПКО, голова комітету Верховної Ради у закордонних справах:

— Ми повинні розуміти, що під час Революції Гідності свідомі громадяни вийшли на центральну площу, перш за все, для того, щоб не допустити втілення планів Кремля через Януковича втягнути Україну в так званий Митний союз, тобто в Євразійську імперію, яку відбудовує Путін. Ці громадяни вийшли для того, щоб захистити свою гідність, проти безчинств тодішніх правоохоронних органів. Українці вийшли захистити своє право на належність до європейської сім’ї народів. Це був наш свідомий цивілізаційний вибір. І треба зауважити, що далеко не всі прагнули саме революції. Це був опір режиму і намагання зрештою прийти до того періоду, коли можна було б будувати країну за допомогою сильних інститутів.

За ці п’ять років перед нами стояли завдання побудувати ці інститути через децентралізацію, створення потужних територіальних громад і антикорупційних органів тощо. Всі ці інститути мають відкрити нам шлях до нової політичної культури. Не забуваймо також про те, що за ці роки ми з нуля почали будувати українські Збройні сили. Звичайно, все почалося з ентузіазму волонтерів. Безліч моїх знайомих кинули престижні роботи і два-три місяці показували приклад самоорганізованого суспільства на Майдані.

Безумовно, не слід ідеалізувати наявний стан справ. Багато висновків треба зробити. Нас досі жахають випадки корупції. Нікуди не подівся клановий олігархат. Більш того, конкретні олігархи продовжують впливати на ситуацію в Україні. Проте все-таки утворилося унікальне ядро українців, які загартувались як на Майдані, так і у війні. Це вже не просто галасливі юнаки. Це свідомі громадяни з ґрунтовним практичним досвідом. Фактично завдяки цим людям Україна із жертви агресії перетворилася на форпост європейської безпеки.

Не варто забувати також про те, що коли втік Янукович, то казна країни була майже порожньою. Зараз ми маємо достатні золотовалютні резерви. Тобто в надскладних умовах війни відбулася макроекономічна стабілізація. Тепер ми замість падіння ВВП маємо його поступове зростання. На мою думку, зараз у нас головним стоїть питання усвідомлення нашої ідентичності. Ми маємо звернутися до власної історії. Згадаймо бодай процес декомунізації. Звернімо увагу на щільність присутності української пісні в ефірі. Все це елементи великого процесу повернення до своєї національної ідентичності, національної пам’яті.

«АКТИВНІ УКРАЇНЦІ ПОВИННІ ВИПЛЕКАТИ СВОЇХ РОЗСУДЛИВИХ РЕФОРМАТОРІВ...»

Антон БУГАЙЧУК, політолог, громадський активіст, PR-менеджер (Луцьк):

— П’ять років тому ми вийшли на протести, які призвели до часткової зміни влади, бо критична маса активних українців не хотіла так жити далі. «Так жити» — це миритися з поборами, відсутністю позитивних перспектив та постійним тиском і приниженням. «Вибухову» роль відіграли два чинники. По-перше, люди готові активніше боротися не за те, чого їм не дали, а за те, що у них уже було (майже було), але його забрали. У нашому разі проєвропейська молодь вірила, що перспектива асоціації з ЄС, безвізу в нас у кишені. Але раптом її забрали без чітких пояснень. Це порушення статус-кво, яке змусило вийти критичну масу молоді та громадських активістів загалом.

Друга важливіша річ — силовий розгін на Майдані 30 листопада. Він став символом порушення статус-кво для старшого покоління — батьків цієї молоді. Я досі пам’ятаю фразу одного із «афганців», який вийшов охороняти Майдан у грудні. Вона звучала приблизно так: «Нам байдужа Європа, але ми не дозволимо бити наших дітей». Річ у тім, що тоді влада вчинила «не за поняттями», які прийнятні навіть для політично пасивної частини українців.

Головний урок для суспільства, як на мене, полягає в тому, що страждання й фанатичні зусилля під час революції не гарантують успіху для країни. Нам потрібне не лише «гаряче серце», а й «холодний розум». Активні українці повинні виплекати своїх розсудливих реформаторів, мудрих науковців та хитрих «сірих кардиналів», які здатні протистояти внутрішнім і зовнішнім ворогам не лише на Майдані чи фронті, а й в інфопросторі, у лабораторіях чи на дипломатичній арені.

«НАМ ЗНОВУ ПОТРІБНІ ГРОМАДЯНСЬКЕ ЗАВЗЯТТЯ, ЧІТКІ ЦІЛІ Й МАКСИМАЛЬНА МОБІЛІЗАЦІЯ ЗДОРОВИХ СИЛ»

Володимир КIПЕНЬ, голова громадської організації «Iнститут соціальних досліджень і політичного аналізу», доцент кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Питання про те, що є Майдан і чи він себе виправдовує, не можна ставити в одну площину. Тому що такий масовий громадянський протест став результатом тієї конкретної ситуації, коли значна частина суспільства не сприйняла намагання політичного режиму Януковича позбавити Україну європейського майбутнього. І Майдан став об’єктивним проявом громадянської свідомості українського суспільства. І це вже самоцінність. Оцінювати, як стали потім розгортатися події, слід окремо. Тому що потім перебіг ситуації для України був дуже неоднозначний і зав’язаний не лише на тих силах, які перебували в самій державі, — долучилися сили підтримки і сили спротиву, сили, орієнтовані на оновлення країни, і ті, що працювали на саботаж цього оновлення, — але вочевидь були ще й зовнішні сили, які позбавили Україну частини території, ба більше — розв’язали війну на сході країни.

Майдан показав, що в Україні є громадяни, яким не байдуже своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. В Україні є сили, які можуть забезпечити позитивний розвиток країни, але водночас є інше суспільство, і попередні сподівання на якесь його швидке і радикальне оновлення були навіяні ейфорією від перемоги на Майдані. Вони були занадто оптимістичні. Легше повалити недостойний уряд, значно важче розвалити систему — олігархічну, бюрократичну і великою мірою не орієнтовану на серйозне внутрішнє оновлення. І саме в цьому другому завданні ми маємо сьогодні неоднозначний результат.

Та разом з тим, попри всі мінуси, складнощі й суперечності, ми рухаємось уперед. Маємо певні здобутки у плані внутрішніх реформ, зупинили агресора на Донбасі і дійсно знайшли Україну, яка вже не така, як до 2014 року. Але потрібно бути свідомими того, що ця дорога не легка і не коротка. І нам знову потрібні громадянське завзяття, чіткі цілі й максимальна мобілізація здорових сил, щоб розбудувати ту Україну, про яку мріяли і за яку боролися Герої Майдану. Чи зможемо ми це зробити, зважаючи на загострення внутрішніх і зовнішніх суперечностей, великі виклики як у глобальному сенсі, так і в сенсі внутрішньополітичного оновлення? Треба орієнтуватися на власні «здорові сили». Чи є вони? Так, звичайно, є! Інше питання, чи їх достатньо? Відповідь дасть історія і наступні роки. Але потрібно бути свідомими того, що не зробивши серйозного оновлення політичної системи, не забезпечивши успішного проведення реформ, ми можемо втратити не лише майбутнє України, а й саму Україну, яку знайшли.

Іван КАПСАМУН, Валентин ТОРБА, «День»; Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця; Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments