Війна пам’ятників

У Росії ухвалено поправки до Кримінального кодексу, що встановлюють кримінальну відповідальність за знищення або пошкодження військових поховань і пам’ятників захисникам Вітчизни, розташованих на території Росії або за кордоном. Власне, поховання й пам’ятники на території Росії і так захищені чинним законодавством. Їх осквернення або пошкодження розглядається як акт вандалізму, незалежно від того, йдеться про пам’ятники захисникам Вітчизни або пам’ятники звичайним громадянам, і при обтяжливих обставинах вандали можуть отримати до трьох років ув’язнення. Відповідна стаття КК РФ застосовується досить активно проти тих, хто плюндрував як могили, так і релігійні символи, і ніяких особливих проблем начебто не виникає. Тому можна не сумніватися, що ухвалені поправки спрямовані передусім проти тих, хто зазіхне на пам’ятники захисникам Вітчизни за межами цієї самої Вітчизни.

Тепер КК РФ доповнився статтею 243.4, що передбачає відповідальність за знищення або пошкодження військових поховань, а також пам’ятників, інших меморіальних споруд, що увічнюють пам’ять загиблих під час захисту Вітчизни або її інтересів, або присвячених дням військової слави Росії. Максимальне покарання за злочин передбачається у вигляді позбавлення волі на термін до трьох років, а за обтяжливих обставин (діяння, вчинені групою осіб, за попередньою змовою й т.п.) — до п’яти років позбавлення волі. Також у статті КПК РФ вносяться зміни, що стосуються визначення підсудності, а також підслідності та місця провадження попереднього розслідування зазначених злочинів, які дозволять порушувати справи щодо діянь, вчинених за межами Росії. Це доводить, що ухвалені поправки мають насамперед пропагандистський характер.

Тут саме наспіло зняття з п’єдесталу пам’ятника маршалу Конєву в столиці Чехії. Тепер цей пам’ятник передбачається перемістити в якесь інше місце, але поки не визначили — куди саме. Прихильники демонтажу пам’ятника Конєву стверджували, що маршал, війська якого в травні 1945 року звільнили Прагу від німців, прийшовши на допомогу повсталим пражанам, брав участь як у придушенні Угорського повстання 1956 року, так і в підготовці вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини 1968 року. Тут правда тільки половина. Іван Степанович, як головнокомандувач Об’єднаних збройних сил країн Варшавського договору, дійсно був одним з керівників придушення повстання в Угорщині. А от на момент придушення радянськими танками «празької весни» Конєв уже шість років перебував у відставці, тобто в групі Генеральних інспекторів Міністерства оборони (її ще називали «райського групою»), і ніякого відношення до планування вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини не мав.

Що ж до звільнення Праги Червоною Армією в травні 1945 року, то це акт скоріше не військовий, а політичний. Справа в тому, що вже вранці 6 травня західну Чехію (Пльзень і Карлові Вари) звільнили американські війська — 3-тя армія генерала Джорджа Паттона (і Паттону чехи пам’ятник встановили). Вона була до Праги набагато ближче, ніж радянські війська, і спокійно могла зайняти її до вечора 6 травня, тоді як Червона Армія почала наступ безпосередньо на Прагу тільки 7 травня. Німецькі війська на той момент мали наказ по можливості здатися в полон західним союзникам, й опору армії Паттона точно не чинили б. Тоді б не було й жертв серед учасників Празького повстання. Однак президент Трумен добре знав, що Сталін мріє зайняти Прагу як останню слов’янську столицю, утримувану німцями, і не хотів дратувати «дядечка Джо», від якого ще очікували допомоги в боротьбі з Японією. І Паттон отримав наказ зупинитися за 15 миль на схід від Пльзеня. Це коштувало тисяч життів радянських і німецьких солдатів і празьких повстанців. А радянські танки увійшли до покинутої німцями Праги 9 травня.

Тим часом, Слідчий комітет порушив кримінальну справу щодо реабілітації нацизму й осквернення символів військової слави Росії через демонтаж пам’ятника радянському маршалу Івану Конєву в Празі. На думку Слідчого комітету, «подібними цинічними діями муніципальна влада міста Праги грубо порушила взяті на себе Чеською Республікою зобов’язання», продемонструвавши «свою зневагу спільною пам’яттю та історією боротьби радянського народу з фашизмом» (зауважу, до речі, що нещодавнє знесення пам’ятника маршалу Жукову в Москві по волі адміністрації президента ніякого сплеску активності з боку правоохоронних органів не викликало). Це твердження абсолютно не відповідає дійсності, оскільки всі зобов’язання уряду Чехії стосуються тільки російських і радянських військових поховань, а пам’ятник Конєву до поховань ніякого відношення не має.

І тут просто треба чесно сказати, що справа зовсім не в маршалі Конєві та його справжніх чи уявних гріхах. За радянських часів подібні пам’ятники, встановлені в країнах Східної Європи, були символами панування Москви. І пам’ятники радянським генералам і маршалам, так само як і пам’ятники Леніну, сприймалися народами Східної Європи саме в цій якості. Тому після краху комунізму в цьому регіоні ці пам’ятники в довгостроковій перспективі чекала така сама доля, що спіткала пам’ятники, наприклад, фельдмаршалу Радецькому після розпаду Австро-Угорської імперії, коли їх зносили в нових незалежних державах абсолютно без урахування, придушував коли-небудь там фельдмаршал національно-визвольний рух чи ні.

Російська ж еліта, що повністю зберегла імперську свідомість, розглядає знесення або переміщення таких пам’ятників на всьому посткомуністичному просторі як замах на свої права визначати політику відповідних держав. Звідси й прагнення фактично надати своєрідну екстериторіальність пам’ятникам радянської доби за кордоном. Але, можливо, хвалені поправки до КК РФ мають й більш віддалений пропагандистський приціл. У разі, якщо в країнах Східної Європи і в пострадянських державах почнуть подавати позови до Росії про компенсацію за політичні репресії, встановлення комуністичних режимів, геноциди і голодомори, на це можна буде відповісти масовим порушенням кримінальних справ з приводу знесення радянських пам’ятників.

КОМЕНТАР

«УКРАЇНІ ПОТРІБНО ПРОВОДИТИ РОБОТУ З ПІДГОТОВКИ ПОЗОВУ ПРОТИ РОСІЇ ЩОДО ВЧИНЕНОГО НЕЮ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ»

Володимир ОГРИЗКО, дипломат, екс-голова МЗС України:

— Вже доволі давно ряд відомих організацій, зокрема Парламентська Асамблея Ради Європи, прирівняли нацизм і комунізм, як злочинні ідеологічні системи, що мають бути засуджені і покарані. У Російській Федерації, як в країні, що об’єднує за різними даними від 150 до 180 різних націй і народностей, немає єдиної загальнонаціональної ідеології. Їм потрібен «клей», яким можна всю цю різнобарвну культурну свідомість з’єднувати, і цим клеєм є «побєдобесіє». Коли в Росії зрозуміли, що іншої об’єднувальної сили немає, почалася активна робота для того, щоб цю ідеологічну тему зробити головною для всієї держави. Те, що відбувається з відповідними правками, лягає в концепцію підтримання теми «побєдобєсія» на потрібному рівні. Зараз, коли всім треба оберігатися від пандемії коронавірусу, яка може мати дуже серйозні наслідки для всього світу, у Москві продовжують вперто стверджувати, що ніхто не приймав жодних рішень про перенесення параду перемоги. Для влади в Росії громадяни є розхідним матеріалом — цінність людського життя там не має значення, для них важливою є лінія у намаганні об’єднати всіх під прапорами міфу про велику перемогу. Внесені правки у законодавство в основному мають внутрішньоросійський контекст, щоб ще раз продемонструвати: «Ми зі своєї позиції не зійдемо, перемога була тільки завдяки Росії...».

Відносно міжнародно-правових аспектів цих правок, можу сказати, що після того, як чехи прийняли відповідний закон і демонтували пам’ятник Конєву в Празі, у Москві зчинилася істерика — там обіцяють якість санкції, відповідальність, тощо. Думаю, що це суто пропагандистські речі, бо у Росії жодним чином покарати когось немає можливості, хіба що хтось з тих, кого вони внесуть до «чорного списку», приїде до РФ і там його заарештують, тоді можливі певні наслідки. Проте я думаю, що ті люди, які реально оцінюють нинішню ситуацію з правами людини у Росії, та з тим що називається повагою до міжнародного права, навряд чи ризикнуть туди поїхати.

Тема щодо компенсації попри те, що пройшло стільки років з закінчення Другої світової війни, досі жива. Згадайте, коли Польща делікатно запропонувала Німеччині відшкодувати багатомільярдні збитки, які  німці завдали їх країні у той період. Відносно РФ це тільки початок процесу, наприклад, країни Балтії вже висловлювалися, що вони підрахують всі збитки, які були завдані окупацією РФ і пред’являть Москві рахунок. Думаю, це будуть не лише країни Балтії, бо після того, як закінчився нацистський етап окупації країн Центральної Європи, прийшов радянський етап окупації. Україна тут взагалі — особливе випадок, і цю тему наші правники, історики мали б почати серйозно досліджувати. Бо говорити наприклад, що Україна добровільно увійшла до складу СРСР — цілковита маячня, адже все починалося з агресії Росії проти молодої української держави. Безумовно, ці процеси надзвичайно складні через необхідність зібрати в повній мірі необхідні докази, аргументувати їх, що є важким юридичним процесом, також складнощі постають через небажання Росією визнавати юрисдикцію міжнародних судів.

Але виходячи з того, що Росія не вічна, як федерація, і внутрішні протиріччя цієї країни все одно призведуть до її колапсу і краху — Московія розплатиться з усіма по повній, в цьому у мене немає жодних сумнівів. Але тут питання і в Україні. Якщо ми не здатні скласти навіть перелік тієї шкоди, яку завдала нам Росія уже під час нинішньої війни, то зробити це відносно шкоди, що було заподіяно раніше, буде в рази складніше. Ми зараз навіть не можемо домогтися від влади, щоб нарешті була створена інституція на рівні уряду, яка б пропонувала нові підходи до збору доказів, для того, щоб звести їх в єдиний реєстр і по наслідках першої фази цієї війни подати позов.

Звичайно, потрібно також проводити роботу і з підготовки позову проти Росії щодо голодомору-геноциду. З цією владою, думаю, це нереально, проте час прийде і, думаю, що і ця робота буде зроблена, адже злочини проти людяності не мають терміни давності.

Нам дуже важливо довести до ладу свою націю, яка має нарешті усвідомити себе як окремішність, а не малоросійський додаток до великої Московії. Це питання часу і боротьби. Тавро малоросійства, яке ми несемо продовж століть, на жаль, не пройде швидко, його треба витравлювати в прямому розумінні цього слова, але для цього має бути нормальна влада, а нормальна влада є результатом вибору свідомих людей, яких у нас поки що не так і багато. 

Підготувала Аліса ПОЛІЩУК, «День»