Володимир ШЕМЕТ: «Iз розповідей деяких гетьманців виходило, що Данила Скоропадського, ймовірно, отруїли в лондонському ресторані в лютому 1957 року»

Історія України — це долі конкретних родин, долі тих людей, які прагнули вистояти, не принижуватися, не втрачати совість у добу страшних соціальних потрясінь — насамперед «червоного» ХХ століття. Ця істина безліч разів доведена, але, поза сумнівами, стає ще неспростовнішою, наочнішою, коли йдеться не про історію родини «взагалі», не про шлях абстрактної родини, а про важкі випробування ось саме цих неповторних, реальних людей-українців. Отоді історія постає перед нами справді яскраво, драматично і з граничною силою. Але повторимося: тут потрібна конкретика.

Що пересічний українець знає про братів Шеметів — Володимира, Сергія та Миколу, взагалі про цей старовинний та надзвичайно цікавий рід? Хіба що (в кращому разі) ось такі скупі відомості з інтернету: Володимир Михайлович Шемет (1873 — 1933) — український громадський і політичний діяч, активний член Братства тарасівців, співзасновник (разом із Миколою Міхновським) Української народної партії (1902 рік), видавав у Лубнах першу на Наддніпрянщині українську газету «Хлібороб» (1905 рік), засновник газети «Громадська думка» (з вересня 1906 по 1914р. виходила під назвою «Рада»), член Української Центральної Ради, восени 1917 р. спільно з братами Сергієм та Миколою заснував Українську демократичну хліборобську партію, котра сприяла приходу до влади гетьмана Скоропадського. Помер у травні 1933 р. в Києві. Його брат, Сергій Михайлович (1875 — 1957), політичний діяч, журналіст, активний учасник гетьманського руху, за часів вимушеної еміграції — особистий секретар гетьмана Павла Скоропадського впродовж ряду років, один із фундаторів Українського союзу хліборобів-державників; жив у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, помер у Австралії , де очолював тамтешні українські організації.

Це — скупі рядки з комп’ютера. А днями до редакції нашої газети завітав онук Володимира Михайловича Шемета — також пан Володимир, учений, викладач, працює у вищих навчальних закладах Німеччини, але часто відвідує Україну. Розмова з нащадком славетного роду видалася справді цікавою, адже ця людина знає і пам’ятає дуже багато.

— Пане Володимире, пропоную розпочати нашу бесіду із бодай стислої розповіді про вашу родину. Ким були ваші предки (про братів Володимира і Сергія ми ще поговоримо ), чим вони займалися, чому й кому служили, чим саме здобули повагу?

«МОЇ ПРЕДКИ З ЛИТОВСЬКОГО РОДУ КЕЖГАЙЛІВ ОТРИМАЛИ ВІД ПАПИ РИМСЬКОГО ГРАФСЬКИЙ ТИТУЛ»

— Наш старовинний рід Шеметів-Кежгайлів походить із Литви. Перші згадки про наш рід можна знайти в Городельській унії 1413 року, коли литовська і польська шляхта були зрівняні у правах. Мої давні предки з роду Кежгайлів були в різні часи старостами, канцлерами в добу Литовської держави. Один із них брав активну участь у хрещенні Литви у католицьку віру. За це рід Кежгайлів отримав від Папи Римського графський титул (граф на Крожах).

Після смерті останнього Кежгайла — Яна, цей рід обірвалася по чоловічій лінії. Його рідна тітка Ганна вийшли заміж за Станіслава Шемета, людину теж знатного походження, а інша тітка, Барбара, — за пана Андрія Завішу, і таким чином поріднилися дві гілки моїх предків — Кежгайлів та Шеметів. Згідно з указом польського — а він був також і литовським — короля нащадки цих родів мали носити подвійне прізвище, а саме наша родина — Шемет-Кежгайло. На Тернопільщині й понині відомі «урочище Шеметів», гора під назвою «На Шеметові».

За часів Хмельниччини один із Шеметів служив князеві Єремії Вишневецькому, інші — воювали на боці козаків. Ясна річ, різні люди робили в ті тривожні часи різний вибір.

Мого прадіда звали Михайло Казимирович, він був учасником Кримської кампанії 1853 — 1856 рр., був поранений, нагороджений за захист Севастополя. Після закінчення військової служби одружився з Наталією Кучеровою — дочкою полтавського поміщика. Мав у володінні близько 5000 десятин (гектарів) орної землі на околиці Лубен, став зразковим господарем, мав репутацію людини передових поглядів, якийсь час обіймав посаду лубенського голови, потім гласним міської думи. Михайло Казимирович був людиною широких культурних запитів, він дбав про освіту не тільки своїх дітей, а й лубенчан. Вклав власні кошти у будівництво лубенської жіночої гімназії й був її попечителем. Наприкінці ХІХ століття Михайло Казимирович побудував у Лубнах суконну фабрику, невдовзі була побудована і тютюнова фабрика. Ця людина вміла робити конкретні справи й відтак мала заслужений авторитет. У 1902 році мій прадід спільно з дітьми придбав три будинки у Києві, на вулиці Жилянській, у кварталі, який поміж української інтелігенції звався «Український Парнас» (поруч жили видатні діячі української культури — Михайло Старицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Леся Українка, Панас Саксаганський...). У нашому маєтку бували Михайло Коцюбинський, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Ілля Шраг та багато інших.

«ВОЛОДИМИР ШЕМЕТ, МІЙ ДІД, РАЗОМ ІЗ МИКОЛОЮ МІХНОВСЬКИМ БУВ ЗАСНОВНИКОМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ, ЯКА ВИСУНУЛА ПРОГРАМНУ ВИМОГУ — НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

— Тепер, очевидно, час розповісти про вашого діда та його брата.

— Мій дід, Володимир Шемет, разом із братом Сергієм навчалися у столиці імперії, у Петербурзі (їхній дядько по материнській лінії — Кучеров Михайло Григорович — був професором органічної хімії у Санкт-Петербурзькому землеробському інституті). Обидва були активними учасниками тамтешньої Української студентської громади. У 1898 році Сергія Шемета було обрано першим її головою. Пізніше після Сергія головував у громаді Дмитро Дяченко, а згодом Дмитро Донцов.

За «вільнодумство», «неблагонадійність» та «підривну діяльність» одного з братів, Володимира Шемета, було відраховано з університету і вислано до Лубен — без права жити у столичних містах. Невдовзі разом із Миколою Міхновським, своїм близьким товаришем, стали членами Радикальної української партії (РУП). У 1902 році брати Шемети (Володимир, Сергій і Микола) разом із Міхновським заснували нову партію, яка стояла вже на самостійницьких позиціях (УНП). Саме тоді Микола Міхновський вперше у своїх «Десятьох заповідях УНП» проголосив «самостійну демократичну республіку, шанування української мови і традицій».

Додам важливий момент, що стосується братів Шеметів, вже зі своїх особистих спогадів. Я знав, що брат мого діда, Сергій Михайлович, зі своїм племінником Богданом Шеметом мешкає у Мельбурні й очолює там Союз українських організацій Австралії (СУА). Але коли КДБ запитувало батька, а потім і мене: чи знаєте ви про їхню долю, ми, зрозуміло, відповідали: «Ні». В анкетах ніколи нічого не писали про родичів за кордоном.

Але докладно про діяльність діда, його братів Сергія та Миколи я тоді, ясна річ, знав дуже мало. Це вже значно пізніше я довідався, що Сергій Шемет прагнув зміцнити підтримку Гетьманського уряду, вів щодо цього в Одесі переговори (невдалі) із союзниками з Антанти, пізніше, вже на еміграції, зустрівся в Тарнові з В’ячеславом Липинським, був серед засновників Союзу хліборобів-державників — партії гетьмана Павла Скоропадського. Потім переїхав до Німеччини, багато років був особистим секретарем гетьмана, займав кімнату в будинку Скоропадських у Берліні (Ванзеє. Зараз цього будинку вже немає, на його місці — тенісний корт). Причому Сергій Шемет займався як політичною, так і просвітницькою діяльністю, був редактором часопису «Хліборобська Україна»; за ініціативи гетьманської організації в 1926 році засновано у Берліні Український науковий інститут, першим директором якого був Дмитро Дорошенко, а серед викладачів — В’ячеслав Липинський.

— А якою людиною був особистий секретар гетьмана? Що ви про це знаєте?

«СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ ШЕМЕТ НЕ БУВ ТАКОЮ ЛЮДИНО, ЯКА Б СХИЛЯЛАСЯ ПЕРЕД БУДЬ-ЯКИМ АВТОРИТЕТОМ»

— Можу точно стверджувати одне: Сергій Михайлович не був такою людино, яка б схилялася перед будь-яким авторитетом. У нього навіть свого часу виник конфлікт із В’ячеславом Липинським, якого пан Сергій безмежно і абсолютно поважав. Якось навіть зауважив: ««Листи до братів хліборобів» залишаються підручником, але не Кораном». Відомо, що в останні роки життя В’ячеслава Липинського загострились і його стосунки з гетьманом. Проте я особисто гадаю, що пояснення цьому лежать не тільки у політичній площині, а і в його фізичному стані, яке катастрофічно погіршувалося з кінця 20-х років минулого століття. Але хочу особливо підкреслити: є фото, і воно мені добре відоме, на якому гетьман сидить біля ліжка тяжко хворого Липинського, і на його обличчі — вираз найщирішої, глибокої скорботи... Отаким і було справжнє ставлення  один до одного цих видатних українців.

— Тепер поговоримо про ту гілку вашої родини, яка в пореволюційні часи залишилася на Батьківщині. Доля цих людей була драматичною, непростою...

«МОЯ БАБУСЯ ПИСАЛА ЛИСТИ ЗА КОРДОН, РІДНИМ, ДЕ ЗАВЖДИ БУЛИ І ТАКІ РЯДКИ: «ПЕРЕДАЙ МОЇ ЩИРІ ВІТАННЯ В’ЯЧЕСЛАВУ КАЗИМИРОВИЧУ ЛИПИНСЬКОМУ»

— Про це можна розповідати годинами. Почну з того, що хрещеним батьком мого батька був сам Панас Саксаганський, а хрещеною матір’ю його брата Романа — досить відома свого часу письменниця Любов Яновська. Ще у 1920 — 1930-ті роки бабуся писала листи за кордон своєму старшому сину Богдану, де завжди були зокрема такі рядки: «Передай мої щирі вітання В’ячеславу Казимировичу Липинському».

Мій дід, Володимир Михайлович Шемет, помер у Києві ще у 1933 році. А 22 червня 1941-го року, як тільки почалася війна, арештували мою бабусю, її рідну сестру і мого батька, реквізували всі коштовності, що тільки були. Вже після війни, після повернення із заслання у 1948 році, батько відвідав колишній маєток на Жилянській. В їхніх домах зробили комунальні квартири, де мешкали кияни. Від нашої родини залишилися, власне, дві речі: портрет бабусі, написаний у 1903 році відомим українським маляром, та її старовинне золоте кольє (не виключено, що виготовлено воно мало не 300 років тому), яке батькові передала одна чудова жінка, яка мешкала на вул. Паньківській. Наш маєток перед приходом німців до Києва був пограбований ще раз місцевими жителями, серед них була і ця жінка. Дуже постраждала наша бібліотека (10 тисяч томів), зникли срібний посуд, дорога козацька зброя і турецькі кальяни, золоті родинні прикраси, унікальні меблі й годинники з Франції і ще багато чого. Нічого не збереглося від нашого величезного сімейного архіву (є тільки фото, що їх прислали з Австралії). Батько з бабусею і її рідною сестрою Марією Приходько-Новицькою (відома київська лікар) були засуджені судовою трійкою НКВС і вислані до Сибіру — в ГУЛАГівські табори. Моя бабуся і її сестра так ніколи і не повернулися з Сибіру. Останній лист прийшов із табору в 1944 році. Де і при яких обставинах вони загинули — не відомо, хоча мій батько багато разів звертався до Міністерства внутрішніх справ СРСР. Зрозуміло, що коли я, ще в дитинстві, дізнався про це, — такі розповіді вплинули на формування мого світогляду.

ДАНИЛО СКОРОПАДСЬКИЙ

До речі, оскільки я вже знав, на що здатні каральні органи, то не дуже здивувався, коли у зрілі роки почув від гетьманців розповідь про обставини загибелі (не просто смерті) гетьманича Данила Скоропадського. Він був, ймовірніше за все, отруєний в одному з ресторанів Лондона у лютому 1957 року. Хочу нагадати відомий факт: під час вечері гетьманич щедро вживав сіль. У останній для себе вечір у компанії начебто перевірених людей, вечеряючи у ресторані, Данило Павлович перш за все посолив їжу із солонки, що стояла на столі. Ймовірно, що більше ніхто з учасників вечері не користувався саме тією солонкою. Хоча достеменно нічого не відомо... Вночі у нього почалися болі, судоми. Наступного дня гетьманич помер. До весілля не дожив місяць... Якщо це не отруєння (Данилові було трохи більше п’ятдесяти, він був цілком здоровим), то що це? Таємницю його смерті не розкрито й донині.

— Але повернімось до долі вашого батька під час війни.

«ОДНИМ ІЗ ПОРІВНЯНО «ПЕВНИХ» СПОСОБІВ ПОРЯТУВАТИСЯ З ГУЛАГУ БУЛО ОТРИМАТИ ЯКУСЬ ОФІЦІЙНУ РОБОТУ»

— Батько отримав свободу лише 1947 року, через рік народилася моя сестра, а я — трьома роками пізніше. Одним із порівняно «певних» способів порятуватися з ГУЛАГу було отримати якусь офіційну роботу — це давало право на зарплату й на отримання трудової книжки. 1943 року батько відбував покарання на півночі Свердловської області, у тих краях почали будувати пороховий завод, батько ж був інженером за фахом, і коли «нагорі» про це дізналися, його долучили до цієї справи.

Де тільки батько не працював у ті страшні роки! Був директором рудника у Киргизії (поблизу — українські поселення); там він познайомився з моєю мамою, яка працювала бухгалтером. 1950 року почалася нова кампанія НКВД, коли раніше репресованих знову садили в табори, щоб уже напевно вбити. Але про «справу» батька дивом стало відомо Анастасу Мікояну, тоді — члену Політбюро, і смертельна небезпека відступила. 1951 року батько працював директором Троїцького харчокомбінату (Урал), там я і народився. За батьком постійно стежили, доводилося змінювати мало не щороку місце роботи, і постійно переслідувало його одне запитання: «Чому ви не член партії?» Так ми об’їздили майже весь Радянський Союз.

«МІЙ БАТЬКО КАЗАВ: «ДВОРЯНИ НІКОЛИ НЕ СЛУЖИЛИ В «ОХРАНЦІ», ЇХНЯ МІСІЯ — БУТИ ВІЙСЬКОВИМИ, ВОНИ НІКОЛИ НЕ БУЛИ ПОЛІЦАЯМИ, БО ЦЕ — ГАНЕБНО, ПРИНИЗЛИВО»

Батько казав (я це запам’ятав назавжди): «Дворяни ніколи не служили в «охранці», їх місія — бути військовими, вони ніколи не були поліцаями, бо це — ганебно, принизливо». І це були не просто слова. Коли 1963 року, вже під час «відлиги», його намагалися завербувати «органи», підкупити, він відмовлявся. На нього сфабрикували нову справу про «антирадянську діяльність». І коли його заарештували, мати сказала мені, 12-річному: «З усіх  чоловіків нашої родини — ти найстарший на волі...». Проте знову сталося «чудо»: Мікоян, який пам’ятав батька (а він ще зміцнив свої позиції в Політбюро), поклав «справу» на стіл Хрущову, той наказав розібратися, і в підсумку — «справа» луснула.

— У ЗМІ з’явилися повідомлення, що київська міська влада планує присвоїти одній із вулиць на Теремках ім’я братів Шеметів. Яка ваша думка щодо цього?

— Уперше ім’я братів Шеметів було надане одній із вулиць у Лубнах. Потім ним було названо вулицю в Полтаві (колишня вулиця Комінтерну). Наскільки я знаю, відповідне подання до Київської міської ради підготувала відомий  історик Тетяна Сергіївна Осташко. Для нашої родини не є аж таким принциповим, чи йтиметься про Теремки, чи про інший район, головне — щоб така вулиця була.