...Заповідь нащадкам

Коли стверджують, що історія, навіть через багато десятиліть, потужно впливає на свідомість та вчинки наступних поколінь — то трагічна доба Другої світової війни, що коштувала людству десятки мільйонів загиблих (точну цифру й досі складно оприлюднити навіть фахівцям) є найкращим тому свідченням. Що означає для теперішніх українців 73-тя річниця завершення Другої світової війни в Європі? Чому варто про це пам’ятати і чи варто взагалі?

Одразу зауважимо, що існують (і в Україні, і поза її межами  — в Росії та Європі) одразу кілька концептів цієї, воістину Великої, війни і всього, що з нею пов’язане. Перший. Агресивно (сказати б, «скажено») імперський концепт «победобесія» («Мы победили — можем повторить!», «Деды воювали», «Россия сильнее всех стран», «Сокрушим фашизм и сегодня!» тощо) класичного «путінського» розливу. Треба чітко сказати, що це — «геббельсівський» стиль цинічного виправдовування прямої військової агресії РФ проти України, Грузії — і будь-яких інших держав, які, на думку Кремля, неспроможні дати гідну відсіч. Тому це — безмежно цинічна й огидна спекуляція на пам’яті загиблих у Другій світовій. Окрім цього, історія вже давно розставила усі належні акценти: соціально, економічно та, зрештою, і політично Перемогу у війні здобув не сталінський СРСР, а цивілізований світ (!), і здобутки «переможеної» Німеччини в порівнянні з «переможцями» свідчать самі за себе.

Проте оцей кремлівський надагресивний концепт «Великої Перемоги» активно нав’язується не лише Західній та Центральній Європі (прикладів тому достатньо, і тривожно, що далеко не завжди на це реагують тільки «маргінали»), а й циркулює Україною. А як інакше розцінити оці брудні ігрища (іншого слова не добереш!) із так званим «Безсмертним полком» (до речі, не в «ДНР», а в Полтаві або ж реваншистські, по суті, заяви політиків «Опоблоку» («Не дамо нікому спаплюжити нашу Велику Перемогу» тощо). Пам’ять як інструмент агресії!

І ось питання: на противагу цьому концепту «побєдобесія» яким має бути український гуманістичний, демократичний концепт завершення Другої світової? На особисту думку автора цих рядків, він має органічно включати кілька складових. Це — скорбота за мільйонами загиблих (не «Можемо повторити», а «Ніколи більше!»), повага до їхньої пам’яті, реальна турбота про тих, на превеликий жаль, уже дуже нечисленних ветеранів, які є серед нас (блюзнірством є марші ветеранів Великої Вітчизняної в РФ, коли середній вік цих «ветеранів» — 70 років...). Недоречним є тріумф, фанфари й помпезність — адже «тріумфатором» вважав себе Сталін, який «переміг» у війні ціною щонайменше 40 мільйонів життів, із них як мінімум 8  мільйонів українців... Але саме тому, саме з поваги до загиблих українців (серед яких були й справжні герої, які боролися до загину супроти агресора — як німецького, так і кремлівського, а не просто здавались у полон, вважаючи, що це «не їхня війна») — саме тому новомодний «правий» концепт «радянсько-німецької війни» навряд чи є прийнятним. Тому що там немає місця українцям і Україні. А це була наша війна.

А взагалі критерієм глибини історичних оцінок завжди була (і є) людяність. Почитайте, що писали про війну Анатолій Дімаров, Олесь Гончар, Олександр Довженко, Улас Самчук, Василь Симоненко... А Василь Шукшин ще 1973 року поділився спостереженням: «Справжні, правдиві ветерани 8 та 9 травня мовчки згадують загиблих побратимів, орденів не носять, як правило. А ось вертухаї, СМЕРШівці, НКВДисти — навпаки святкують!»

КОМЕНТАРІ

«АКЦІЯ РОЗРАХОВАНА НА НАЇВНІСТЬ ЗАХІДНОЇ ПУБЛІКИ»

Андреас УМЛАНД, німецький політолог, старший науковий співробітник Iнституту євроатлантичної співпраці:

— Можна лише припустити, що ці акції зорганізовані Москвою, мають пропагандистський сенс і вкладаються в агітаційну стратегію Кремля — пов’язувати свої конфлікти з Молдовою, Грузією і Україною з Другою світовою війною. Ми спостерігали це вже 1992 року, коли тодішній генерал 14-ї армії РФ Олександр Лебедь виправдовував втручання цієї армії в Придністровський конфлікт тим, що в Молдові — фашистський уряд, який гірший, ніж СС. Ці акції, певно, є частиною ширшої кампанії, яка прагне подати російську агресію за межами РФ як своєрідне продовження антифашистської боротьби під час Другої світової війни.

Щодо того, чому ці акції взагалі відбулися, то в західних країнах є свобода демонстрацій і всі люди можуть висловлювати свої думки, навіть якщо вони можуть бути сумнівними. Це акція, яка вигадана в Москві і розрахована на наївність західної публіки і на те, що вони не бачать пропагандистського сенсу цього використання історії Другої світової війни.

Не думаю, що ці акції становлять загрозу, але вони розраховані на те, аби створити непевність західної реакції на зовнішньополітичну агресію Росії проти України. У цьому сенсі вони проблематичніші не так для Заходу, як для таких країн, як Молдова, Грузія чи Україна, які опосередковано стають жертвами цих пропагандистських дій.

Щодо того, як вести боротьбу з такою гібридною війною Росії, то можна відповідати лише поданням правдивої інформації. Варто наголосити на цілковито різному контексті Другої світової війни і сьогоднішньої пострадянської ситуації, на тому, що російський уряд і державні органи мають досить тісні відносини з праворадикальними, правопопулистскими партіям Західної Європи. Приміром, є фотографії Володимира Путіна із французьким праворадикальним лідером Марін Ле Пен, головою праворадикальної партії, так званої «Північної ліги» Маттео Сальвіні. Наприклад, це одна із суперечностей у всій цій кампанії. Або можна також наголосити на тому, що в Україні прем’єр-міністром є етнічний єврей Володимир Гройсман. Тим самим вся ця пропаганда про фашистські тенденції в Україні — абсурдна.

«ЦЕ ІМПЛІЦИТНО ВИПРАВДАННЯ ЗАХОПЛЕННЯ КРИМУ, ВІЙНИ НА ДОНБАСІ»

Галина АККЕРМАН, директор російського бюро журналу Politique Diplomatic у Парижі:

— «Безсмертний полк» виник десь 10 років тому у провінції. Цей захід, можливо навіть спонтанний, здобув неабияку підтримку Адміністрації президента. Президент Путін сам кілька разів брав участь у цьому «Безсмертному полку», і тепер посольство РФ разом із громадськими організаціями влаштовує ці ходи по всьому світу. Наприклад, вони відбулися в кількох містах Америки і Європи і триватимуть найближчими днями, зокрема 9 травня.

Думаю, що цей «Безсмертний полк» так підтримує влада, тому що сама назва цього заходу вельми символічна. Формально йдеться про людей, які брали участь в Другій світовій війні чи загинули, і їхній подвиг безсмертний. Це одне прочитання. Але інше прочитання — це те, що люди, які сьогодні становлять цей полк, — а це весь «русский мир» — теж зараховані до цього «Безсмертного полку», тобто самі, як народ і держава, здобувають безсмертя. Це стає суто сакральним дійством, як, наприклад, християнський або єврейський Великдень, хоча вони присвячені різним подіям. Євреї щороку знову виходять з Єгипту, і це відбувається кожного разу тут і зараз, а не лише, що це було 2 тис. років тому. Те ж саме — воскресіння Ісуса. Коли християни кажуть «Христос воскрес», він щоразу воскресає знову. І «Безсмертний полк» саме в цій низці — це абсолютно ритуальна, навіть релігійна дія, за допомогою якої стверджується безсмертя російського народу і Російської держави. І оскільки цей «Безсмертний полк» одного разу переміг у Другій світовій війні, то завдяки тому, що відбувається це ритуалізоване дійство, ця перемога й надалі триває і триватиме постійно. Завдяки цьому доводиться екзистенціальна правота цього російського режиму: Російська держава і російський народ перемогли одного разу — і вони перемагають завжди, і оскільки вони один раз перемогли нацизм і фашизм, то вони й надалі мають на це право. «Безсмертний полк», навіть якщо це ніде не згадано, імпліцитно (неявно. — Ред.) виправдання захвату Криму, його анексії, війни на Донбасі тощо. Якщо описувати дискурс цього «Безсмертного полку», то Росія — безсмертна, завжди має рацію і завжди перемагає. Насправді це досить страшна річ. Думаю, це не формалізується неодмінно, як цей дискурс, але він, поза сумнівом, імпліцитно присутній у всій цій акції і всіх урочистостях довкола 9 травня.

Наталія ПУШКАРУК, «День»