До питання демократії

І знову нам доводиться вступати в полеміку з Іллею Федосєєвим («Граблі» з Росії. Москва, сама того не бажаючи, показала Україні, де вони лежать». «День», №237, 2019). Надто вже принципові питання він зачіпає.

Нагадаємо читачам, у чому справа. Ми дотримуємося думки, яку проводимо у своїх статтях, що демократія не зводиться до виборів, нехай і загальних, і що волевиявлення більшості виборців не тотожне демократизму. Натомість наш опонент вважає, що демократія – це влада більшості, якою б ця більшість не була, а вибори – це квінтесенція демократії.

Найперше, що вважаємо за потрібне зауважити, перш ніж перейти до інших проблем, – ми ніколи не ставили питання так, як його ставить Ілля Федосєєв: «Чи повинна влада належати мудрій меншості чи немудрій більшості?» - мовляв, воно обговорюється вже третє тисячоліття. Ми ставимо його принципово інакше, і про це не раз уже писали: чи повинна влада за умов демократії належати відповідальним громадянам, а чи арифметичній більшості населення? Різниця принципова. Не випадково жодна з розвинених демократій не починалася із загального виборчого права. Таке право – здобуток тих категорій населення, які за нього тривалий час боролися і яким воно було потрібне. Скажімо, у США у більшості штатів після проголошення незалежності це право мали лише чоловіки-платники податків. Логіка зрозуміла – платиш податки, отже, утримуєш державу, отже, можеш впливати на її політику. А на додачу ще й можеш тримати дома зброю, щоб захистити закон. Не хочеш платити податки – гуляй, Джоне! До речі, цим принципом потім скористалися жінки у боротьбі за виборчі права: якщо у мене є майно і я плачу податки, то повинна мати можливість брати участь у виборах! Й американські суди почали давати таким жінкам дозволи на участь у виборчих перегонах, а у 1920 році відповідна поправка – після багаторічної боротьби суфражисток! – була внесена до Конституції…

А от там, де загальне виборче право не здобуте «потом і кров’ю», там із демократією ситуація гірша. Досить поглянути на Африку, де хіба що Туніс у силу своєї специфічної історії може вважатися більш-менш демократичною державою (про Південноафриканську республіку ми маємо свою думку, яка не збігається з позицією співців осанни Нельсону Манделі; ситуація у цій державі складна і трагічна; при цьому рубікон між відповідальною меншістю й можновладними кланами, підтримуваними охлосом, наразі проходить не по расовій межі). Натомість в Індії демократія ствердилася, попри всі проблеми, але, що цікаво, не останню роль у цьому зіграла харизматична елітарна родина Джавахарлала Неру, його дочки Індіри й онука Раджива Ганді. А ще – те, що воля більшості не є в державі беззаперечним законом: існують правові запобіжники, які обмежують уряд у разі приходу до влади радикальних сил (а таке вже траплялося), існує складний і доволі ефективний механізм поділу повноважень між центральною владою та владою штатів, існують силові структури, здатні знешкоджувати акції озброєних сепаратистів і радикалів.

У конкретних історичних ситуаціях відповідальні громадяни навіть у державах із тривалим досвідом демократії можуть становити більшість населення (як-от у Фінляндії в 1939-му чи у Великій Британії в 1940-му), а можуть і меншість (як-от у Франції того ж 1940-го року, якщо вдаватися до прикладів з історії ХХ століття). Коли вони становлять меншість, наслідком стає національна катастрофа, як сталося з Францією у 1940 році. Розкладена зсередини «партією миру» (тобто комуністами, які згідно з директивами Сталіна агітували за «порозуміння з Гітлером-миротворцем») й очолювана абсолютно нікчемними речниками охлосу (які на шостий день бойових дій почали репетувати, що «все пропало»). А тим часом, скажімо, французька авіація, озброєна гіршою, ніж у Люфтваффе, технікою, за місяць збила у півтора рази більше німецьких літаків, ніж куди більш численні та краще озброєні ВПС СРСР у 1941 році так само за перший місяць війни з Німеччиною. А тим часом 4-та танкова дивізія тоді ще полковника де Голля, недеформована і недоозброєна, завдала кілька контрударів у фланг самому Гудеріану і поставила під загрозу бліцкриг на Західному фронті. Але влада Франції не посилила де Голля танками (а вони були) та заходилася перекидати сотні нових літаків в Африку – мовляв, війна все одно програна. А потім ця абсолютно законна влада підписала перемир’я з Німеччиною (фактично це була капітуляція), і тоді вже генерал де Голль з нечисленними прибічниками виступив проти законної влади, в підсумку врятувавши честь Франції. Коли ж закінчилася війна, французькі суди приговорили до страти кілька тисяч очільників і чиновників законної влади за державну зраду.

Натомість у Британії все розвивалося інакше. Радянський посол Майський доповідав Сталіну (цитуємо мовою оригіналу): «Теперь уже можно с полной определенностью сказать, что решение британского правительства, несмотря на капитуляцию Франции, продолжать войну находит всеобщую поддержку населения… Паники нет. Наоборот, растет волна упрямого, холодного британского бешенства и решимости сопротивляться до конца». І всупереч директивам Комінтерну щодо курсу на «взаєморозуміння з Гітлером-миротворцем», за словами Майського, «среди кое-кого из коммунистов вырастает примерно такая концепция: нынешняя война, вопреки воле ее инициаторов, превращается в войну «оборонительную» и «справедливую» со всеми вытекающими отсюда последствиями… Все думают только об одном – как бы отбить предстоящую германскую атаку…» Ба більше: навіть систематичні бомбардування міст Британії і загибель спершу тисяч, а потім десятків тисяч цивільних жителів настрої не змінили. Майський доповідав: «На каждом шагу разрушенные дома, развороченные мостовые, выбитые стекла… Паники не было и нет».

Отож більшість може бути різною. В тому числі – відповідальною та розумною. Тому Ілля Федосєєв щось плутає, коли веде мову щодо демократії як «влади немудрих і не дуже освічених людей, яким аби смачно поїсти та солодко поспати. Саме тих, яким і належить країна». На нашу думку, він тут змалював Росію 1990-2000-х, в якій «національним лідером» не міг не стати Путін. Хоча країна належить не цим людцям, а «кремлівським чекістам»…

Узагалі, «російська граблі» - це насправді питома складова світогляду Іллі Федосєєва, скільки б він не говорив про демократію. Скажімо, він пише: «Моя молодість припала на горезвісні дев’яності. Я чудово пам’ятаю, як тоді люди ліберальних поглядів дивувалися: як же так, народові пропонують свободу – а він наполегливо голосує за «червоно-коричневих», за комуністів і партію Жириновського? Напевно, це якийсь неправильний народ, потрібно б його підправити! Я глибоко поважаю покійну Валерію Новодворську (вона взагалі належала до тих небагатьох людей, яких можна ненавидіти, але не можна не поважати). Та все ж не можу забути, як на початку 90-х вона вимагала: «Свободу потрібно залишити лише для тих, хто голосував за свободу!». Інакше кажучи – за потрібні партії».

Агов, чому «горезвісні дев’яності»? Це суто російсько-імперський погляд! Для України – це складний, суперечливий, неоднозначний, але все ж не горезвісний час. Так, це тоді за патронату Леоніда Кучми та Ко складався кланово-олігархічний лад – але водночас було зроблено чимало позитивного. Це час розробки й ухвалення на загал демократичної Конституції 1996 року. Це доба тяжкого, болісного, але становлення національної економіки на основі колоніального уламка союзного «народного господарства». Це роки, коли відбулися реструктуризація й оновлення (з виходом на вищі, ніж докризові, кількісні та якісні показники) підприємств тоді ще державного «Укрмедбіопрому». 1990-ті – це час появи низки висококласних періодичних видань (в тому числі й «Дня»). Це доба, коли, на відміну від нинішніх часів, діяла низка масових ідеологічних партій, а виборці у своїй більшості не голосували ані за «тубільних» комуністів, ані за філії російських «червоно-коричневих». І свого Піночета у нас не вишукували, орієнтація була на появу свого де Голля – сильного, харизматичного, але демократичного лідера…

А ті, хто вважав російський народ «неправильним», вони мали рацію. Неправильним – бо імперським. І Валерія Новодворська нічого не вигадала: вона лише транспонувала на нові часи класичну формулу Олександра Герцена: «Без развития народного сознания невозможна свобода: нельзя людей освободить в наружной жизни больше, чем они освобождены внутри».

Порівнювати ж підполковника КГБ Путіна з генералом Піночетом навіть не смішно. Піночет здійснив переворот, щоб спинити ліворадикальний терор (який уже розпочався) і кубинську інвазію (Ефіопія, Ангола, Нікарагуа, Венесуела – ці країни вже після Чилі були «ощасливлені» режимом Кастро) і запобігти встановленню «диктатури пролетаріату» з усіма відповідними наслідками. Натомість Путін був і є ідейним спадкоємцем терористичних комуністичних спецслужб й імперсько-тоталітарного радянського режиму – теж з усіма відповідними наслідками, які українці відчувають на собі. Для Піночета крах СРСР ніколи не був «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», як для Путіна, для нього такою катастрофою було створення СРСР і поширення більшовизму.

Феномен Путіна став можливий зовсім не в результаті якихось симпатій в Росії до чилійського генерала. Він став наслідком російського імперського консенсусу, що склався впродовж 1990-х років. Що об’єднувало більшість російських лібералів і російських же фашистів? Це були імперська хіть й імперський реваншизм, бажання знову панувати над колишніми народами колоній, які посміли вирватися з-під московського чобота.

Що ж стосується зауваг Іллі Федосєєва щодо перипетій приходу до влади у Німеччині нацистів, то ми знов бачимо тут «московські ментальні граблі». Мовляв, восени 1932 року вибори засвідчили істотний спад довіри до НСДАП, а лівий електорат не переходив до нацистів. По-перше, такого спаду не було – просто частина виборців розчарувалася в парламентаризмі і не пішла голосувати. По-друге, Адольф Гітлер, маючи великий практичний досвід з питання лівого електорату, заявляв: «З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи з профспілкового ватажка націонал-соціаліст ніколи не вийде, але з комуніста вийде завжди». Тож із 1933 року відбувався масовий вступ прихильників одного червонопрапорного тоталітарного соціалізму до партії дещо іншого, але теж червонопрапорного тоталітарного соціалізму…

Утім, до питання, як на ґрунті безберегої демократії виникає і йде до перемоги тоталітаризм, якщо буде можливість, ми ще повернемося. Тут же зауважимо, що зведення демократії в Україні до «влади немудрих і не дуже освічених людей, яким аби смачно поїсти та солодко поспати», простіше кажучи, безвідповідального охлосу, за спиною якого де-факто стоять і керують ним олігархічні клани, - це мрія Путіна.