Дев’ятирічна битва фронтовика з бюрократом
86-річний солдат двох війн — фінської та Другої світової — Дмитро Куценко втратив ноги, насмерть захищаючи в грудні 1941-го Москву. Столиця Росії справно шле ветерану ювілейні медальки... А ось літом ананьївський Мересьєв від своєї держави отримав «залізні» ноги – новісіньку «Таврію». Вже наїздив 1000 км і не нарадується цьому несподіваному дарунку долі.
Чому несподіваному? Річ у тому, що відпрацьований, побитий його «Запорожець» дев’ять останніх років потребував законної чергової заміни і їздив періодично, на чесному слові. Весь цей час ветеран неодноразово звертався за допомогою до всіх колишніх перших керівників країни, бомбардував листами інші держустанови, закликав до справедливості, просив зважити на відсутність ніг, погрожував непокорою. А із Одеси отримував штамповану відповідь: «Коштів немає». Із тієї паперової війни, впевнений, можна скласти чергову енциклопедію народної біди. Втім, Куценко прізвищ не називає, каже, що народ добре знає своїх героїв.
— Цей бюрократизм навіть ми — фронтовики, здолати не можемо! – розпалювався Дмитро Хомич, відзначаючи 60-річчя Перемоги. — На війні була зброя і конкретний противник, а тут всі поховалися у зручних кабінетах-окопах. Якась чиновниця із колишнього Мінпраці дала мені пораду шукати спонсора за кордоном. То що, я буду просити поділитися багатого німця чи фіна, чиїх предків бив на війні?
Законослухняний Куценко не міг зрозуміти: чому його, інваліда війни, орденоносця, постійно ошукувала так звана народна влада, яка повинна йому служити? Здається, про це і написав гірким травневим днем чергового листа, на цей раз до нових перших керівників країни. А на початку червня прийшла несподівана відповідь із Мінпраці із запрошенням отримати «Таврію». Автомобіль видали оперативно, без традиційних зволікань і день початку Другої світової війни ветеран зустрів за кермом легковика.
Щасливий Дмитро Хомич і досі не знає, кому дякувати і ще розмірковує: чи то нова влада проявила милосердя, чи такий збіг обставин... Стан душі фронтовика можна зрозуміти, бо його стільки обманювали та принижували, залишивши один на один з погано виготовленими протезами, що він вже не знає, якому Богу молитись. У тріумфальному 1945 му був один бог на всіх —Сталін. Але сталася Перемога, і генералісимусом майже все було прощено, списано в архів. Перемога – і три десятки мільйонів жертв виправдано. І мільйони калік, і брехня, і жорстокість режиму виправдано теж. Інваліди війни, особливо ті, хто не працював до війни, отримали такі жебрацькі пенсії, яких не вистачало викупити картковий пайок. Інваліди війни мали можливість отримати із розподільника, так званий автомобіль, але через багаторічну, вкрай заплутану чергу...
А те, що Куценко зараз вагається, чи довіряти новій владі, чи ще придивитися, то це — типова селянська психологія. Господар, який купив кожуха, буде носити по черзі і новий, і старий. Дякувати ветерану війни взагалі нікому не потрібно – не ті часи. Зрештою, сьогодні бравий український козак Куценко не страждає. Він у доброму настрої і хоче ще порадувати своїм героїчним життям дітей, онуків та правнуків, а це головне для нього і для суспільства.
