Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

...I пекло заговорило

Про перебування у запорізькому Будинку немовляти у 1932 — 1933 роках
14 вересня, 2017 - 17:17

У «Дні» від 31 липня — 1серпня 2015 р. (№ 135-136) під назвою «Бернарде Шоу, ласкаво просимо у пекло» було опубліковане інтерв’ю з проф. Ф. Г. Турченком, в якому йшлося про те, що в період з 1932 по 1933 рр. у Запоріжжі по вул. Рози Люксембург, 7, у Будинку немовляти померло майже 800 дітей віком від двох тижнів до трьох років. Оскільки свідків тих подій розшукати не вдалося, то, здавалось, тема на цьому етапі  журналістського дослідження вичерпана. Проте...  наприкінці 2015 р. до Ф. Г. Турченка звернулася жителька Запорізької області Анна Олексіївна Нужна, яка повідомила, що її тітка (Марія Тихонівна Сидоренко) розповідала їй про своє перебування у вказаному Будинку немовляти. На жаль, сама тітка померла 2012 р. Публікуємо розповідь А. Н. Нужної про спогади М.  Сидоренко, в яких йшлося про її перебування у цьому Будинку немовляти.

Я народилася в 1953 р. в селі Степне Запорізької області.

Моя тітка, Марія Тихонівна Сидоренко, народилася у 1928 р. у с. Янчикрак (тепер — Кам’янське) Запорізької області. У неї була старша сестра (моя мати, 1926 р. народження) й молодша — Ніна Тихонівна Сидоренко (1930 р. народження). Їхній батько був у селі доволі заможною людиною, оскільки мав млин. Сім’я не бідувала, їсти завжди було що, хоча найманих робітників не мали.

У 1932 р. під час утворення колгоспів їхню родину розкуркулили: забрали всю худобу, будинок, реманент, вилили навіть прання з миски, а батька — Тихона Пантелійовича Сидоренка — ув’язнили в тюрму. Про причину його ув’язнення сказати не можу нічого, можливо, десь в архівах НКВС збереглися документи, в яких ця причина зафіксована. Додати можу лише те, що їхнього батька в селі поважали, оскільки він, як твердили сусіди вже в наш час (у 80-90-х роках минулого століття), половину села врятував від голодної смерті. Можливо, саме це в якийсь спосіб і  спричинило його ув’язнення.

Після того, як батька ув’язнили, мати забрала мою тітку (Марію) та молодшу сестру (Ніну) й відвезла їх у Запоріжжя до своїх родичів. Причиною, як твердили пізніше родичі, було те, що матері треба було терміново кудись поїхати «визволяти братів» (що це означало, так і залишилось незрозумілим). Можливо, другою причиною залишення дітей було те, що матері не було чим їх годувати.

Наступного дня зранку родичі вивели двох дівчаток у район теперішнього ринку, що на вулиці Анголенка, і залишили там на вулиці, заборонивши називати своє справжнє прізвище.

Скоро розпочався дощ, і дівчатка промокли. Їх забрала до себе на нічліг якась запоріжанка, що мешкала в будинку поруч. Наступного дня зранку вона відвела дівчаток у Будинок немовляти.

Там дівчаткам дали прізвище Рибас. Всі діти ходили роздягнені, голі. Тіла кожного з них були вимащені зеленкою (мабуть, була поширена якась дерматологічна інфекція). Годували дітей, як пригадувала тітка, «баландою», без хліба.

Через якийсь час молодша сестра Ніна захворіла й померла (їй було два роки). Причиною могло стати харчування, до якого дитина не звикла, оскільки вдома на селі до розкуркулення нестачі харчів не було.

Тіла дітей, які помирали, хоронили в рівчаку навпроти вікон самого Будинку немовляти. Коли когось хоронили, діти збігалися до вікна й спостерігали за тим, як тіло присипали землею.

Спали на голих дошках, ні подушок, ні простирадл, ні ковдр — зовсім нічого в будинку немовляти не було. Спали на дерев’яних двоповерхових нарах. У будинку було дуже багато щурів.

У 1934 р. батька випустили з тюрми, й він через родичів розшукав у Запоріжжі Будинок немовляти. Щоб виявити своїх дітей, він попросив вивести окремо всіх Нін і Марій. Розглядаючи дівчаток з такими іменами, віднайти своїх дітей він не зміг, а тітка його також не впізнавала. Вже йдучи з «оглядин», батько почав кашляти (він багато кашляв ще й до ув’язнення). Саме через цей кашель тітка й упізнала батька, кинулась йому на шию і закричала: «Татку! Татку!». Вона розповіла йому про смерть Ніни.

Коли Марію забирали додому, виникла потреба її одягнути. Лише тоді їй видали якийсь одяг. Причина того, що дітей тримали роздягнутими, можливо, була в тому, що їхній одяг просто не було кому прати.

Мати Марії померла десь у 1935 р.

Марія, вже вирісши, була дуже сердита на матір за те, що та віддала їх у Будинок немовляти, а потім не ходила їх звідтіля забирати (зробив це батько). «Залишила своїх крихіток на поталу вовкам», — казала вона про матір.

У 1936 р. Марія, маючи вже вісім років, розносила влітку колгоспникам у полі воду.

Під час Другої світової війни в складі радянської армії Тихон Сидоренко був старшим кулеметником. З отриманих офіційних документів нам відомо, що загинув він 1943 р. (місце поховання невідоме).

Уже після війни тітка хотіла розшукати той самий Будинок немовляти, в якому провела два роки й де була похована її сестра, але знайти його не змогла. Я розумію тепер, що це, мабуть, було тому, що будинок стояв усередині кварталу, і з вулиці його не було видно, а потім його знесли. Та й саму вулицю перейменували (вулицю Рози Люксембург перейменували на вулицю Дзержинського).

Дожила тітка до 2012 р. Уперше я дізналася від неї про те, що вона перебувала в Будинку немовляти в середині 60-х років, коли мені було років 13 —14. Розповідала вона про це завжди важко,  нехохоче. Більше стала розповідати про це після здобуття Україною незалежності. Ненависті до радянської влади не мала, хоча, якщо поміркувати, підстави для цього в неї мали бути вагомі.

Записав Зіновій ПАРТИКО, Запоріжжя-Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ