…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Конституція, яка принизила Україну,

або Хто підніме прапор, який «впав»?
6 серпня, 2010 - 00:00

На одній з останніх передач «Велика політика» з Євгеном Кисельовим Юлії Володимирівні було поставлено дуже підступне (для неї) запитання: «Чи є БЮТ альтернативою Партії регіонів?». На що вона, не замислюючись, відповіла ствердно. Чи це так?

За 14 років, які минули з часу прийняття Конституції 1996 року, народ навіть із зацікавленням почав спостерігати за «роботою» парламенту: Концерти, та ще й безкоштовні! (Зазначимо для себе, що Конституцію розробляли «під Л. Кучму», а приймалася вона вже за В. Ющенка, тобто наші «демократи» погодилися з цією, по суті, «радянською» Конституцією та, як буде видно далі, підписали собі вирок.

Чим же пояснити жорстоке протистояння у Верховній Раді, де дві групи партій представляють інтереси двох частин України, точніше, протиставляють їх? Хто давав їм такі злочинні повноваження поводитися неадекватно щодо інтересів України? Не будувати спільно демократичну Україну, а руйнувати те, що ще залишилося? Відповідь на ці запитання несподівана. Винна Конституція, в якій багато «туману». Диктаторові в «тумані» можна робити, що заманеться. Тому, передусім, потрібно прибрати «туман» (точніше, брехню) з Конституції.

По-перше, у процесі створення Конституції до неї було внесено такий простий, на перший погляд, принцип «більшості» (статті 81, 84, 87, 91, 110, 111, 114). Цей принцип залишився ще з часів «більшовиків-меншовиків». Він — із ленінської тактики боротьби робочого класу — різкої, непримиренної, безкомпромісної. Тактики ворожнечі з усіма партіями-попутниками, неодмінне бажання «перемогти» всіх, одноосібно захопити владу, аби потім — одноосібно командувати. (Ф. Раскольников. «Кронштадт і Пітер 1917 року». М., 1990). Зловісна суть ідеології «більшості» прихована, «туманна», але жорстока. «Ми — люди маленькі», «Хто не з нами — той проти нас!», «Більшість вирішує все!». Тобто це ідеологія використання низинних почуттів людей для силового вирішення питань. І поки люди безправні, вона непереможна.

Нині ідеологія «більшості» та її найвища форма — «коаліціонізм» тріумфально крокують Україною, руйнуючи все на своєму шляху. Зовні простий, але «туманний» принцип «більшості» з легкої руки Йосифа Віссаріоновича перетворився на потужну зброю, на ідеологію диктату, ідеологію політичного монополізму, ідеологію руйнування. Набагато страшніша зброя, ніж економічний монополізм. Природно, зросла і сила протидії, протистояння та напруженість у суспільстві. Уже в наш час Віктору Андрійовичу, який теж зі своєю «НУ» сповідував таку ідеологію, цей політичний монополізм не дав можливості зробити народ України господарем свого життя і стати Вільним. Народ злякався цієї ідеології та помахав йому рукою. І Віктора Андрійовича не зрозумів власний народ, образив його «нерозумінням». Юлії Володимирівні, яка обожнювала цю ідеологію, той самий політичний монополізм не дав шансу відмовитися від пропорційної вибіркової системи і стати демократом. Частині народу не сподобалася «демократія» Юлії Володимирівни. Їй також народ помахав ручкою. А Віктора Федоровича — ця його рідна, «радянська» ідеологія викохала й поставила біля керма країни, аби він своїм «порядком» зробив усе так, як це розуміють північно-східні сусіди — Володимир Володимирович і Дмитро Анатолійович. «Радянська» Конституція 1996 року чудово виконала свою роботу щодо повернення до командно-адміністративної системи управління. Принцип «більшості», перетворений на зброю політичного насильства у ст. 91 Конституції, по суті, «задушив» розробку найголовнішої «продукції» Верховної Ради — законів по організації демократичного життя. А в статтях 81, 84, 87, 110, 111, 114, які були названі вище, цей насильницький принцип повністю руйнує спільну роботу всіх політичних сил, коли повинні «танцювати» всі. Не зумівши прийти до консенсусу (не зумівши знайти алгоритм роботи в умовах багатопартійності парламенту), дві головні групи партій (і обидві — «демократичного» напряму), які билися всі п’ять років на сміх виборцям, не допомогли країні, а знесилили її. А тепер зробимо оцінки цим групам партій. Способи боротьби — одні й ті самі: це — ленінська ідеологія силового вирішення питань, яка «переросла» в ідеологію політичного монополізму всіх трьох гілок влади. Першочергові дії обох груп після «перемоги» — одні й ті ж. А результат такої радикальної поведінки один — непрацездатність парламенту і знесилення країни. Втім, відмінність між цими групами партій усе ж є: одна дивиться на захід, інша — на схід. Але цього замало, аби вважати ці групи партій альтернативними. Сьогодні, в дні, що визначають подальшу долю України, їй не потрібні «неприборкані» й «безстрашні» політики.

У Британії в момент смертельної небезпеки в травні 1940 року, коли Гітлер, захопивши Австрію, поглинувши Чехословаччину, розшматувавши разом із СРСР та Угорщиною Польщу, розтоптавши Францію, вирішив розгромити поодинці спочатку Англію, а потім — СРСР, прем’єр-міністр консерватор Невілл Чемберлен заявив: «Має бути створений національний уряд. Одній партії не під силу нести тягар. Хтось повинен сформувати такий уряд, в якому були б представлені всі партії, бо інакше ми не впораємося з нашими завданнями». І Вінстон Черчилль, якому король Георг VI доручив формування нового кабінету, за два дні сформував новий військовий кабінет із 35 чоловік, серед яких було 19 консерваторів, вісім — лейбористів, три — ліберали, п’ять — безпартійних. Отже, бачимо, що західні демократи не бояться стримувати власні амбіції. Вони бояться «однобарвністю» нашкодити своєму народові!

В Україні ж «демократи» замість «українського борщу» нагодували країну «радянською» юшкою. Саме «радянська» Конституція перешкодила країні вийти на демократичну орбіту, «демократичні» керівники пішли з шапкою у світ, а потім і зовсім попрощалися зі своїми надіями. Не змінивши Конституцію на другий день після помаранчевої революції, вони поплатилися за неповагу до свого народу. То що ж таки треба зробити для народу — головного годувальника, захисника і наповнювача бюджету, аби підвищити рівень демократії, та щоб суди і прокурори захищали людей, а не лише Державу?

Передусім необхідно підняти його соціальний статус шляхом виконання державою прав і свобод, що декларуються Конституцією; зменшити кричущий розрив у рівнях оплати праці та збільшити його захищеність від свавілля чиновників виконавчої влади за рахунок розвитку мережі юридичного захисту (юрист між громадянином і чиновником стане борцем із корупцією) тощо.

По-друге, потрібно підвищити політичний статус громадян, наблизити його до «влади» шляхом відновлення мажоритарної системи та відновлення контактів із депутатом.

Не сильний президент із силовими структурами, а працездатний парламент — ось що сьогодні потрібно Україні. Лише такі докорінні перетворення зроблять Конституцію України демократичною і змусять країну динамічно розвиватися.

Микола ІВАШИНЕНКО, Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: