«Ми – не «населення»...»

Юрій ГАЄВ, журналіст:

— Двадцятого травня в Запорізькій обласній філармонії виступав відомий гурт зі Львова «Піккардійська терція». Їхній концерт у Запоріжжі кілька років тому зібрав півтори сотні глядачів. Цього разу зал на 800 місць був переповнений! Від атмосфери єднання артистів і глядачів, яка царювала протягом півторагодинного концерту, я й досі в захваті. Скажімо, вже на перших звуках трагічної пісні «Пливе кача», що стала гімном загиблої Небесної Сотні, всі підвелися в єдиному пориві, очі блищали і в жінок, і в чоловіків. Було видно, що прийшли до філармонії люди не випадкові, справжні небайдужі українці, які з легкої руки Москви самі себе називають зараз «бандерівцями». Схожий патріотичний порив єднання спостерігав і в березні під час виступу в Запорізькому обласному театрі ім. В. Магара заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського. Тобто сумний гумор, що завдяки Путіну населення нашої країни перетворилося на націю патріотів, насправді сповнений величезного змісту. Більшість із нас зараз єдина, як ніколи до цього, принаймні за останні два десятки років. Якщо використаємо ці умови, не втратимо вкотре переваг революційно-національного запалу, то й зробимо спільно «любу неньку» по-справжньому незалежною та економічно розвинутою. Гіршої влади, аніж злочинний клан Віктора Януковича, у нас за весь час незалежності не було. Чому ж при «Хфедоровичі» бунтівний нині Донбас мовчав? Взагалі ж будь-яку владу можна за бажання періодично змінювати. Для цього й вигадали в демократичних країнах такий цивілізований спосіб, як вибори.

Олена УСМАНОВА, кандидат філологічних наук:

— Наша єдність має простежуватися не лише у словах, а й у справах. Зараз, як знаємо, є так звана мода на відданість Україні та підтвердження того, що ми — єдині. Мається на увазі, що люди останнім часом доволі активно використовують українську символіку як атрибут своїх домівок, автомобілів тощо. У контексті цього, коли до Запоріжжя приїжджав Святослав Вакарчук, одна студентка запитала його: «Я вивісила український прапор із вікна багатоповерхівки, де проживаю, але сьогодні боюся це робити. Сусіди вимагають, щоб я зняла прапор, бо нібито завтра люди інших переконань почнуть вибивати шибки або вчинять пограбування. Що мені робити?» На це гість відповів, що коли не знімати цього прапора, можна довести свою українську приналежність та обстояти власну громадянську позицію. Я погоджуюся з цією думкою. Нещодавно я побувала в запорізькому парку «Дубовий гай» — він майорів українською символікою: стрічками, прапорами, вишитими сорочками. Це настільки об’єднує, згуртовує, настільки надихає, що розумієш: люди не на словах, а на ділі доводять прагнення бути разом. Пізніше я побачила, що й усе наше місто майорить прапорами. Марш миру, який зібрав близько тисячі студентів міста — ще одне підтвердження цього. Ми щось робимо! Небайдужих — більшість, у Запоріжжі — то саме так. І добре, коли ми завжди пам’ятатимемо про те, що ми — українці, а не лише тоді, коли в нашій країні відбуваються тяжкі випробування. Відданість має бути завжди. Та й узагалі, людина, яка живе в Україні, фактично є українським громадянином. У неї навіть думки не повинно виникати, що десь краще. Усе залежить від нас самих. Якщо ми почнемо із самих себе щось робити для поліпшення нашого життя, то це буде прикладом для інших.

Віктор КОСТЮК, кандидат педагогічних наук, доцент:

— В українському фольклорі є така приказка: гуртом і батька легше бити. Хоч би які негаразди були в житті країни, в сімейних справах, у трудових колективах, звичайно, краще, коли це вирішується згуртовано, організовано — разом. На мою думку, влада — той соціальний інститут, який ні в кого не викликає захоплення. А прояви сепаратизму — ті сили, які не хочуть бачити Україну єдиною. Сьогодні в нашому східному регіоні кажуть, що їх не чують, порушують їхні мовні права. А чому ж, коли два роки тому ухвалили Закон України «Про засади державної мовної політики», ніхто навіть не поставив питання про те, що певним областям потрібно від’єднатися до Польщі, Словаччини, Угорщини? Тому все, що ми спостерігаємо зараз, — штучні ідеї, які не мають підґрунтя. З другого боку, переділ, який розпочався з Криму та який планують здійснити на сході, ніяк не організовує нашого суспільства. Нещодавно мені зателефонував студент одного з луганських вишів, котрий здобуває освіту журналіста. Він запитав, чи можна перевестись на навчання до Запорізького національного університету. Я сказав, що можна, пояснив, як усе це робиться. А потім на моє запитання, чому студент вирішив перевестись, почув у відповідь: «Під впливом нинішніх українських подій в університеті посилилось нерозуміння як у студентському, так і викладацькому колективах; також між самими викладачами і власне студентами». То які ще приклади потрібні для нашого суспільства, щоб переконати, що гуртом-таки й батька легше бити? Тільки разом, організовано, єдиною державою ми зможемо подолати те, проти чого бунтують. Рівень життя населення східного регіону аніскільки не кращий, аніж рівень життя в західних областях. А стан міст та доріг однаково нікудишній і в Луганську, і на Львівщині чи Тернопільщині. Ці проблеми неможливо вирішити, якщо країна або її окремі регіони переживатимуть таку трагедію. Адже скільки років і часу потрібно для того, щоб спрямувати все це в потрібне русло?

Олена СЕМЕНЕЦЬ, доктор філологічних наук, професор:

— За час, що минув після здобуття незалежності, Україна, на жаль, зазнала величезних втрат і розчарувань. Використовуючи термін синергетики, можна говорити, що відбувалися процеси дисипації, тобто розсіювання енергії, розладу — як економічного, так і політичного, соціального, гуманітарного. Чим трималася єдність країни увесь цей час? Передусім — живими, продуктивними й життєтворчими в нашій країні були професійні підсистеми. Мені особисто близькі фахові кола спочатку філологів-україністів, тепер — журналістикознавців, університетських викладачів за напрямом «Соціальні комунікації». Об’єднаність спільною метою, прагнення робити спільну справу якнайкраще — попри всі недолугі «інновації», які спускалися згори й далеко не завжди були на користь нашій спільній справі, — фахова згуртованість була основним чинником, завдяки якому реально було зберегти нашу інтелектуальну, громадянську, духовну єдність. Як ми бачимо зараз, саме з таких професійних підсистем, із внутрішньої єдності «цільових соціальних груп» — фахових об’єднань, молодіжних угруповань, формальних та неформальних ідейних спільнот — і розпочалося справжнє відродження національної ідеї, згуртованість цілого народу.