…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Унікальна колекція у... сільській хаті

Василь Сідак усе життя збирає артефакти різних історичних епох
10 квітня, 2015 - 13:55
ВАСИЛЬ СІДАК
НАРОДНА КАРТИНА ІЗ ЗІБРАННЯ СІДАКА / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АНДРІЯ ЯЛОВОГО
ВАСИЛЬ СІДАК
БІЛЯ КОЗАЦЬКОГО ХРЕСТА. ВАСИЛЬ СІДАК — ПЕРШИЙ ЛІВОРУЧ / ФОТО СЕРГІЯ ЗЛЮЧОГО

«Пам’ять — одна з найважливіших властивостей буття, будь-якого буття: матеріального, духовного, людського... Берегти пам’ять — це наш моральний борг перед самими собою і перед нащадками. Пам’ять — наше багатство», — написав Дмитро Ліхачов. Навряд чи читав цю сентенцію російського академіка Василь Сідак з Дніпровокам’янки, що на Дніпропетровщині, якому цьогоріч 1 квітня минуло 90 років, але стверджує її усім своїм життям.

Усе життя Василя Артемовича пов’язане з рідним селом, історія якого налічує понад 360 років (за дніпропетровським істориком Іваном Стороженком першу згадку про Дніпровокам’янку — тоді Кам’яний Затон — датовано 1648 роком, а ще раніше тут тривалий час існувало ранньослов’янське поселення). Тут народився у родині сільського вчителя Артема Сідака, сюди повернувся після вимушеної восьмилітньої розлуки (остарбайтерства у Німеччині і служби в Радянській Армії), тут проробив у місцевому колгоспі садівником, агрономом, головою профкому, диспетчером. Працював, ростив доньку і двох синів, будував дім на батьківській садибі, плекав власний сад і виноградник.

Уже у зрілому віці з’явилось у нього захоплення, якому судилося стати справою життя. 1964 року, коли дніпровські води заповнили ложе Дніпродзержинського водосховища, і хвилі річкового прибою підмили береги, із глибинних шарів ґрунту почали з’являтися різноманітні свідоцтва старовини. До того ж із затоплених сіл, під натиском хвиль, стало прибивати до берега різні дивовижі. Явище це не могло не зацікавити сельчан, але в більшості з них інтерес швидко притупився і зник. Дивакуватий Сідак свої знахідки став приносити додому, по-дитячому тішитись і любовно зберігати.

«Шкода було дивитися, як пропадають небачені до цього предмети, тим паче що лежали вони відкрито, на розмитому хвилями березі. Ці старожитності могли б опинитися в руках у перекупників і міняйл або згинути як мотлох — тож і почав збирати. У цьому мені допомагали і діти. Щовечора після роботи разом з ними проходив берегом водосховища по 5—6 км і обов’язково щось приносив додому з вимитих водою «скарбів». Про кожну знахідку занотовував — де і коли вона була знайдена», — розказує Василь Артемович.

Спочатку йому хотілося зберегти геть усе знайдене — все здавалося цінним і унікальним — і бронзовий наконечник стріли, і уламок амфори, і порцелянова таріль. Колекція розросталася з кожним днем, знахідки стали заповнювати всі порожні кутки оселі. З’явилися і перші відвідувачі — школярі, які приходили подивитися на старожитності і послухати розповідь місцевого Шлімана. Тоді ж виникла ідея створити для широкого показу постійну виставку. Для цього всі знахідки Василь Артемович систематизував за їх утилітарною ознакою, розклавши по окремих скриньках-вітринах козацькі люльки, монети, кераміку, прикраси, предмети релігійного призначення, зброю, первісні знаряддя праці тощо. Так з купи артефактів почала складатися оригінальна колекція. Її поповнювали також дарунки сельчан та жителів довколишніх сіл, які, дізнавшись про захоплення свого земляка, стали нести йому різноманітну старовину. Деякі з речей доводилося викуповувати (як старовинну ікону з місцевої церкви) або підбирати на смітнику як мотлох, що під час переїзду на нове місце проживання перед затопленням сельчани не встигли знищити — різьблене волове ярмо, скриня з петриківським розписом, прядки. Згодом на подвір’ї для своєї колекції господар зробив окрему будівлю.

3а першим — накопичувальним етапом, настав другий — осмислення, опис, класифікація знахідок. Не маючи достатніх знань, аматор почав вивчати відповідну літературу з археології, палеографії, нумізматики, античного мистецтва, історичної географії, заглибився в історію місцевого краю, свого рідного села. Необхідну літературу йому доводилося передплачувати або купувати.

На сьогодні загальна кількість предметів у колекції налічує понад дві тисячі одиниць. Усе це — залишки культурних шарів різних історичних епох, що відклалися в районі Дніпровокам’янки та її околиць, а також предмети місцевого побуту на рубежі ХІХ — ХХ століть: народний одяг, вишивки, сільськогосподарський інвентар.

Краєзнавча і популяризаторська діяльність шукача перетворила Дніпровокам’янку на один з відомих культурних центрів області. Частину свого зібрання власник передав 1993 року до Музею історії міста Дніпродзержинська.

Відомі проблеми приватних колекцій. Перша — шухляд для зберігання немає, брак приміщень для експонування, друга — майбутня доля зібрання. Колекціонер дійшов висновку про необхідність створення в селі на базі своєї колекції музею етнографії і народного побуту. За його уявою це мала б бути садиба селянина середнього достатку кінця ХІХ сторіччя із хатою і господарчими будівлями. В інтер’єрі — типовий побут селянської сім’ї, на подвір’ї — весь сільськогосподарський інвентар, в окремій будівлі — археологічна колекція.

Задум аматора суголосний точці зору професійних музейників. На думку Наталії Буланової, директора Музею історії Дніпродзержинська: «Колекцію В.А. Сідака аж ніяк не можна розглядати поза історико-топографічним контекстом місця її створення. Йдеться про перспективи заснування в селі Дніпровокам’янка нового осередку історії і культури — меморіального музею-садиби В.А. Сідака, який повинен стати туристичним центром краю, об’єднавши навколо себе такі об’єкти національної історичної спадщини, як Козацька могила ХVIII століття, поховання героя визвольної війни 1917 — 1921 рр. Свиридона Тропкa тощо. За прикладом колег зі Львівського музею історії релігії, які відкрили вже не одну філію у навколишніх селах, нелегку місію створення музею у Дніпровокам’янці може взяти на себе наш музей».

Крім колекціонування вагомий доробок невгамовного Василя Сідака — мемуаристика. Не іржавіє перо сивочолого літописця і сьогодні. Нещодавно телефоную йому, слухавку бере донька Наталя: «Батько трошки прихворів (упав з велосипеда (!) і забив руку), але щоденно сідає до столу і щось пише».

Безперечно, що такі особистості, як Василь Сідак, — золотий фонд нації і заслуговують на особливу увагу влади, пожиттєві президентські стипендії та урядові відзнаки. Тож логічним бачиться обґрунтоване клопотання двох громадських організацій Еколого-туристичного об’єднання «Орлан» і «Громадської платформи України» про нагородження Сідака Василя Артемовича за особистий вагомий внесок у збереження історико-культурної спадщини рідного краю та у зв’язку з 90-літтям орденом «За заслуги».

Петро ЧЕГОРКА, головний редактор еколого-краєзнавчого часопису «Свята справа-ХХІ», м. Верхівцеве Дніпропетровської області
Газета: 
Рубрика: