Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Дозріти до демократії...

5 червня, 2007 - 00:00
ФОТО ГРИГОРІЯ СЛАБЕНКА

Страта іракського диктатора Саддама Хусейна викликала суперечні відгуки в світі. Особливо заметушилися «гуманісти»: як же, як же, страта — це недобре. Дійсно, недобре, але, як мудро сказав один французький юрист: «Смертну кару, звичайно, слід би відмінити. Але нехай її спочатку відмінять добродії вбивці».

Противники смертної кари якось дуже яскраво й емоційно переживають страждання злочинця, але при цьому абсолютно позбавлені жалю й співчутливих емоцій до його жертв. Саддам ніби невинна вівця, відправлена «злими» іракськими суддями на заклання. Але на цій людині — кров тисяч людей, яких його кати вбивали без суду й слідства. На ньому — застосування бойових отруйних речовин проти мирних селищ національних меншин, внаслідок чого один із його найближчих підручних отримав екзотичне призвисько — Хімічний Алі. А як пише відома англо-американська дослідниця Енн Епллбом, улюбленою розвагою саддамських спецслужб було посилати поштою в іракські сім’ї відрубані частини тіл їхніх страчених родичів. Ось цих нещасних наші «гуманісти», на жаль, не пожаліють, їм Саддама жаль... А Саддам отримав своє, як то кажуть, «Тягав Ванька, потягли й Ваньку». Це хороший урок для всіх диктаторів — «скільки мотузка не вийся...»

ПРО НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕМОКРАТІЇ

Деякі «глибокі аналітики» заявляють, що тепер Саддам Хусейн стане героєм, мучеником і знаменом боротьби. Не стане. Якби Саддам помер смертю, гідною воїна, генерала, ведучи в бій проти американських «супостатів» свої війська, то став би. А він до останнього намагався врятувати своє дорогоцінне життя, ховаючись, переховуючись. Американці за комір витягли Саддама з якоїсь щурячої нори. Виявляється, віддати власне, єдине й неповторне життя набагато важче, ніж тисячами позбавляти його інших. Так що, який там герой... Навіть застрелитися духу не вистачило. У єфрейтора Адольфа вистачило, а в генерала Саддама — ні. Проте є Саддам, немає Саддама, на нинішні події в Іраку це вже ніяк не впливає. Маніакальне прагнення американців насадити «демократію» там, де переважна більшість населення просто не розуміє, що це таке, створює США безліч проблем. Це нагадує також маніакальні спроби російських більшовиків скрізь і всюди шукати революційний пролетаріат — від пісків Сахари до індіанських хатин в Андах. Письменник-фантаст Герберт Уеллс, автор знаменитої книги «Росія в імлі», описував, як його привезли в Баку на з’їзд «пролетарів Сходу». За словами англійця, на сцені палацу, де відбувалося це дійство, танцювали й скакали якісь люди явно непролетарського вигляду, але особливу увагу привертав деякий джентльмен у черкесці, що жонглював понад дюжиною кинджалів. Уеллс більше за все побоювався, щоб внаслідок невірного руху жонглер чого-небудь собі не відрізав. Після закінчення вогняного танцю, письменник звернувся з запитанням до С.М. Кірова, що сидів поруч: «Ось це й є пролетар Сходу?» Товариш Кіров почервонів і нічого не відповів.

Якби американці в Іраку, замість сумнівних демократичних експериментів, посприяли приходу до влади авторитарного, досить жорсткого, можливо, військового режиму, орієнтованого на західний світ, то стабілізація в країні настала б набагато швидше.

Чи багато демократії в Пакистані? Але там генерал і президент Первез Мушарраф контролює ситуацію, гарантуючи порядок і мир.

Чи багато демократії в Єгипті? Але там маршал і президент Хосні Мубарак забезпечує мирний і стабільний розвиток країни. А головне, що ці лідери абсолютно зрозумілі їхніми народам, на відміну від якоїсь «мутної» для них демократії...

Адже демократія — влада народу — це особливе явище європейської культури й цивілізації, що виникло 2500 років потому на маленькому клаптику суші в Середземному морі, який називався Елладою.

За ці 25 століть демократія ввійшла в плоть і кров більшості народів Європи й Північної Америки. Хоч і тут були свої регреси, відходи до диктатури й тоталітаризму. Але якщо для європейців і північноамериканців демократія є органічною частиною національних культур, то для жителів Сходу — це щось привнесене ззовні, і що нав’язується чужоземцями.

Навіть цілком демократична, за західними стандартами, Японія є такою лише зовні, а всередині діють суто японські механізми управління, співробітництва й солідарності. Західна демократія була нав’язана японцям після 1945 року. Зрозумівши, що включення країни в західну політичну цивілізацію неминуче, японці за минулі 60 років до основи «японізували» західну демократичну модель і тим самим зробили свою демократію життєздатною в силу її глибокої національної вкоріненості. На сьогодні ніхто не знає, як «арабізувати» західну демократію, а вже тим більше її «ісламізувати».

План Джорджа Буша, що продемонстрував відправку в Ірак додаткового контингенту в складі 20 тисяч військовослужбовців, навряд чи зможе щось принципово змінити, бо базується на суто кількісних, лінійних рішеннях, а тут необхідні нестандартні ходи.

Можливо, США вдасться «арабізувати» бойові дії в Іраку, переклавши значну частину відповідальності на іракську армію, що досить важко формується. Але керівництво Іраку, що розривається розбіжностями в умовах псевдодемократичного хаосу, навряд чи зможе контролювати події. Тут необхідний сильний лідер, можливо, у генеральських погонах, якого нова іракська армія сприймала б як свого вождя. Але й такий лідер зіткнеться з дуже серйозною проблемою етноконфесійної роздробленості Іраку. Як ужитися в одній державі іраномовному курдському народу на півночі, арабам-сунітам — у центрі й арабам-шиїтам — на півдні? Відносини між представниками цих двох головних течій в ісламі загострилися настільки, що цілком можливою є релігійна війна. Не випадково люди, що були присутні під час страти Саддама, викрикували заздоровниці на честь Муктади ас-Садра — релігійного лідера іракських шиїтів.

Між іншим, немає жодної арабської країни, яку можна було б назвати демократичною, якщо виходити з європейських стандартів. Якщо ж використати місцеві мірки, то такими можна було б вважати Об’єднані емірати Персидської затоки (де влада ділиться з народом надприбутками від нафти, де народ поважає владу, а влада не кривдить народ), Бахрейн, Катар, Туніс, Йорданію. Ось, мабуть, і все, навіть якщо керуватися не дуже жорсткими східними критеріями. Ірак же всю свою історію не знав правління, яке можна було б назвати хоч трохи демократичним. Влада тут передавалася не через вибори, а, як правило, через криваві державні перевороти. Так що для американських демократичних експериментів вибраний дуже невдалий «полігон».

Навіть країнам Східної Європи потрібно ще прикласти багато зусиль, щоб вийти на рівень демократичних стандартів найрозвиненіших держав, що вже казати про Ірак.

Так що головна проблема в цій арабській країні — не у встановленні демократії, а в припиненні масового насильства, війни всіх проти всіх, у забезпеченні хоч би відносної стабільності.

ПРО СОЦІАЛІЗМ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗРАЗКУ

На іншому боці нашої планети, у західній півкулі, президент Венесуели полковник місцевого спецназу Уго Чавес оголосив народу про бажання будувати соціалізм кубинського зразка.

Кубинський соціалізм тримався на величезній радянській допомозі, а нині ніхто не знає, що буде на Кубі після смерті Фіделя Кастро, який важко хворіє. Венесуельський соціалізм буде нафтовим, враховуючи великі запаси цього енергоносія в країні. Чи вдасться сеньйору, пардон, компаньєро полковнику досягти дійсно справедливого й прозорого розподілу прибутків від продажу нафти, подолати неминучу довколонафтову корупцію, тотальну бюрократизацію (через яку пройшли всі держави, що називали себе соціалістичними), подолати, можливо, навіть озброєний, опір опозиції? Адже кубинський досвід далеко не скрізь в Латинській Америці викликає захоплення. І далеко не всі ліві на континенті прагнуть копіювати невдалий радянський експеримент, досягнення якого нікчемні на фоні колосальних людських жертв. В епоху перебудови широко демонструвався фільм «Сірі вовки», присвячений подіям 1964 року (змова Політбюро ЦК КПРС проти Хрущова), там є цікавий епізод: Микита Хрущов, який вже відчував, що над ним нависає, висловив Анастасу Мікояну все, що він думав про партію, Політбюро й товаришів. Приголомшений Мікоян лише з пафосом запитав: «А як же соціалізм, Микито Сергійовичу?». «Соціалізм, Анастас, — у Швеції. А в нас — лайно», — відповів перший секретар ЦК КПРС.

Швеція дійсно дала приклад цивілізованого європейського (а не більшовицько-азіатського) соціалізму: могутній соціальний захист усіх підданих Його Величності короля (вам не тільки не дадуть померти від голоду, але й не дозволять опуститися до бідності, не кажучи вже про злиденність), жорсткі правові рамки для бізнесу (щоб не нахабнів і не діяв на шкоду інтересам суспільства), послідовна демократія й найширші свободи, справедлива й непідкупна судова система, надійний захист прав людини. Швеція реалізовувала майже всі соціалістичні лозунги, які не збулися в СРСР і в тих країнах, які йому наслідували. І всього цього досягли не розстрілявши жодної людини, нікого не розкуркуливши, не заславши в холодну Лапландію і навіть зберігши монархічну форму правління. Крім того, шведи вже майже 200 років ні з ким не воюють, будучи нейтральною країною, але маючи при цьому сильну кадрову армію й могутню військову промисловість (шведи виготовляють винищувачі «Вігген», бойові кораблі, артилерійські системи, стрілецьке озброєння, ракети).

Цілком соціалістичною країною (із погляду соціальної справедливості й турботи про людей) можна назвати й Швейцарію. Коли в нас кажуть про швейцарський нейтралітет, то якось забувають, що його гарантом є надзвичайно боєздатна швейцарська армія й поголовно до зубів озброєний швейцарський народ. Миролюбна нейтральна Швейцарія — це одна з наймілітаризованіших країн Європи, про яку один аналітик сказав так: «Швейцарія не має армії, вона сама є армією». Ні, звичайно, регулярні збройні сили з висококваліфікованим офіцерським корпусом Швейцарія має. Але за спиною армії стоїть величезний резерв — це практично всі швейцарські чоловіки до 50 років, готові в будь-який момент зі своєю табельною зброєю (автоматом, кулеметом, гранатометом), що зберігається вдома, встати під бойове знамено військової частини, до якої вони приписані (і де регулярно проходять перепідготовку як резервісти), і виступити на захист маленької, мирної, але досить «зубастої» альпійської республіки. Український письменник Юрій Андрухович, що подорожував Швейцарією, був вельми здивований наступним видовищем: коли він їхав в електричці в п’ятницю ввечері, усі вагони були забиті молодими парубками й зрілими чоловіками в камуфляжах, із ніг до голови обвішаними зброєю. Це «наскрізь мирні» швейцарські солдати й резервісти їхали додому у коротку відпустку, на вихідні дні. Андрухович мав можливість споглядати «а-ля натюрель» озброєний народ. Ось такий нейтралітет викликає повагу в будь-якої іноземної держави, і думки нехороші в голову не прийдуть на предмет Швейцарії. Це в нас, на жаль, деякі цивільні розуміють нейтралітет як безмежний пацифізм і повне самороззброєння. Якби тільки пересічні громадяни... На жаль, є такі й серед тих, від кого залежить фінансування наших Збройних cил.

Але щоб орієнтуватися на шведську й швейцарську моделі соціалізму, потрібно мати дуже високий рівень економіки, культури й політичного життя. Бідні країни часто спокушаються діями в стилі заклику Мао Цзедуна часів «великої пролетарської культурної революції»: «Десять років наполегливої праці — десять тисяч років щастя!».

У Нікарагуа до влади (але вже внаслідок виборів) повернувся коменданте Даніель Ортега, колишній лідер партизан-сандиністів. Його перше пришестя було не дуже вдалим, успіхів досягнути не вдалося.

До честі Ортеги потрібно зазначити, що він не чіплявся за владу, а погодився на демократичні вибори, які програв, поступившись правому політику. Сьогодні демократичні вибори знову зробили Ортегу президентом. Цікаво, який соціально-економічний курс він обере для Нікарагуа?

Про свої симпатії до кубинсько-радянської моделі заявив президент Болівії Ево Моралес. Це перший представник корінного населення (індіанців) у президентському кріслі за всю історію Болівії. Раніше країною завжди правили креоли (нащадки іспанських конкістадорів) або метиси (діти від змішаних іспансько-індіанських шлюбів). Моралес уже заявив про націоналізацію величезних газових родовищ Болівії й про прагнення будувати соціалізм у Болівії. Дай тільки Бог, щоб це будівництво не розкололо країну на два ворожі расові угруповання — креолів і метисів з одного боку й індіанців — з іншого. Адже в Латинській Америці окремі лівацькі організації намагаються розпалити індіанський шовінізм і нацькувати індіанців на білих і кольорових. А це створює небезпеку перетворення соціалізму в націонал-соціалізм.

У Чилі президент Мішель Бачелет також декларує соціалістичні симпатії, але враховуючи, що Чилі є найрозвиненішою латиноамериканською країною з тут названих, швидше за все, йтиметься про шведську модель. Бачелет — дочка генерала чилійських ВПС, знищеного Піночетом під час чищення армії напередодні військового перевороту 1973 року.

Життя ще раз підтверджує істину: не можна зробити людину вільною зовні більше, ніж вона вільна внутрішньо. Демократію насадити не можна, насадити можна більшовизм, нацизм, диктатуру. Будь-який народ повинен доспіти для демократії і обрати її для себе. І якщо хтось після такого вибору спробує позбавити націю свободи, ось тоді й тільки тоді, інші демократичні нації можуть і повинні допомогти захистити демократичний вибір.

ПРО ФОРМАЛЬНІСТЬ ТЛУМАЧЕННЯ

На жаль, Захід загалом, але особливо США, часто схильні до формально-операційного тлумачення демократії, коли остання розуміється як сукупність соціально-правових процедур: регулярні вибори з перевагою більшості голосів одного кандидата з не менш ніж двох претендентів, змінюваність влади й т.ін. Головне, щоб була додержана форма, а суть при такому підході не дуже-то й хвилює. У цьому значенні, формальна демократія схожа до формальної логіки, яка стурбована лише зовнішньою правильністю розумового процесу. Наприклад, якщо в класичному силогізмі:

Всі люди смертні —

Авель — людина.

Отже: Авель смертний

— змінити початкову посилку на «Всі люди безсмертні» й отримати інший силогізм:

Всі люди безсмертні —

Авель — людина.

Отже: Авель безсмертний,

то погляду формальної логіки ніякої помилки не буде, бо формальна логіка не заглиблюється в суть посилок. Тобто формально закони логіки порушені не будуть. Але це той самий випадок, про який відомий В.І. Ульянов Ленін висловився так: «Формально правильно, а по суті знущання, батечко...» Чомусь «метри» світової демократії не дуже звертають увагу на ситуації, коли за формально демократичним фасадом ховається глибоко антидемократична суть режиму.

Я вже не кажу про випадки, коли сам народ, покликаний здійснювати свою владу, є, м’яко кажучи, носієм не найкращих цінностей. Наприклад, Адольф Гітлер прийшов до влади в Німеччині внаслідок здійснення формально-демократичних процедур. І якщо в 1945 році західні союзники в Трізонії (сфери окупації колишнього гітлерівського Рейха Америкою, Великою Британією та Францією) провели б вільні, загальні, рівні, демократичні вибори, то до влади, швидше за все, знову прийшли б нацисти.

Потрібно частіше згадувати слова Черчилля про те, що демократія — це найгірша форма правління, але нічого краще людство поки не вигадало.

У результаті відносно демократичних виборів в Іраку влада перейшла до шиїтських радикалів, внаслідок чого кількість терактів не поменшала, але держсекретар США Кондолізза Райс оцінила подію як тріумф демократії. Зрозуміло, формальної. Неважливо, що там, по суті, головне, що додержана формальність. Ось такий класичний юридичний фетишизм.

ПРО «ДЕМОКРАТУРУ»

Внаслідок подібних формально-демократичних процедур у багатьох країнах світу встановилися форми правління, засновані на пануванні кланово- кастових структур (у СРСР існував жарт про те, що «діти наших начальників стануть начальниками наших дітей»), які прагнуть приватизувати владу, зробити її майже спадковим надбанням замкнених правлячих груп (до речі, підрахуйте кількість дітей і родичів «сильних світу цього» в нашій Верховній Раді, Київраді й т.п.). Дуже часто помітною складовою кланово-кастових структур виступає кримінальний світ, внаслідок чого злочинність набуває легалізовано інституційного характеру, кримінал політизується, а політика криміналізується. Клани нав’язують суспільство, де відсутній зворотний зв’язок між пануючою верхівкою й низами, де до мінімальних показників обмежена соціальна мобільність. Наша рідна українська посткомуністична кланово-кастова система є самодостатньою, безконтрольною й де-факто блокує всі процеси достовірно демократичного розвитку, максимально ускладнюючи спроби окремих політичних ентузіастів вивести країну із затяжної кризи. Ця система створює режим псевдодемократії, моделює низку суто зовнішніх ознак демократичного устрою (ексклюзивна свобода слова й друку, вибори, деяка свобода самовираження), але насправді широкі маси залишаються маріонетками, такою «сировиною» для політичних ігор мафіозно-корумпованих пануючих груп. Подібний режим один латиноамериканський письменник дуже влучно назвав «ДЕМОКРАТУРОЮ» («кентавр» демократії й диктатури). Щоправда, у Латинській Америці є свої, багатьма десятиріччями випробувані, методи боротьби проти «демократури». Дійсно, що робити масам у країні, де при владі перебувають корумпований президент або прем’єр, парламент куплений, однаково як і преса, і суди? У республіках цього регіону планети в ситуаціях, коли «дерибан» суспільного багатства, продажність депутатів і чиновників дійдуть до крайньої міри соціальної непристойності, на арену виходить армія. Полковник Моралес прогріває танкові мотори, виводить бойові машини з військового містечка, займає стратегічні пункти столиці, оточує парламент і урядові будівлі військами, виганяє на вулицю «народних обранців» і під овації народу формує «хунту національного порятунку». Діяльність політичних партій, що осточортіли народу, припиняється. Замість цього новий лідер країни починає спиратися у своїй роботі на нові політичні сили. Як зазначив генерал Піночет, відповідаючи на запитання журналістів про те, на які політичні сили він спирається: «Я спираюся на три політичні сили — сухопутні сили, військово-морські сили й військово-повітряні сили». Але, на жаль, ця форма правління також, у кінцевому результаті, часто закінчується новою «демократурою». Альтернативою подібному наведенню порядку в Латинській Америці є партизанська війна — «герил’я» або масове озброєне повстання. Але там хоч би військові виступають тією «щукою в річці», яка примушує парламентського «карася» не дійти до крайньої міри нахабства, адже ж місцеві вояки — люди нервові й темпераментні — можуть і перестріляти...

ПРО УКРАЇНСЬКУ ДЕМОКРАТІЮ

Ми, на щастя або на нещастя, таких традицій не маємо. Що ж робити нам, коли на фоні формальної демократії панують явно антидемократичні способи набуття й утримання влади? Коли депутатів, що пройшли до парламенту від однієї політичної сили, може перекупити або, викрутивши руки, просто загнати в своє стійло політична сила прямо протилежна? Коли ціла фракція, що прийшла до законодавчого органу під одними лозунгами, здійснює колективну зраду своїх виборців і приєднується до тих, із ким ще вчора вела запеклу ідеологічну війну? Коли рівень розбещення депутатів і політиків просто зашкалює?

Нині пропонують розпустити Верховну Раду й провести нові вибори. На жаль, автор цих рядків, уродженець українського півдня, знає як там проводяться вибори, який жорсткий контроль здійснює реальна влада на місцях над ЗМІ, над будь-якими суспільними акціями, як посилено там формується специфічна місцева ідентичність, що протистоїть Києву, і не дуже вірить у можливість достовірно демократичних і чесних виборів. Для цього потрібно було протягом усіх років незалежності здійснювати серйозні соціально- економічні й соціокультурні заходи. Адже робилося неприпустимо мало...

Можливо, дещо виправить ситуацію імперативний мандат, що забороняє депутату парламенту порушувати фракційну дисципліну й перебігати в інші фракції? Однак ця ідея викликала бурю невдоволення в середовищі навіть демократичних депутатів. Наприклад, Сергій Головатий, посилаючись на «скрижалі» Венеціанської комісії, дуже обурювався, мовляв, такого «закріпачення» депутатів немає більше ніде в Європі... А як із закріпаченням виборців, які голосують за одне, а отримують зовсім інше? Боротьба С. Головатого та А. Матвієнка (який звернувся з протестом проти імперативного мандата в Конституційний Суд) за «вільність» депутатську, особливо за право розпоряджатися отриманим від виборців мандатом як своєю приватною власністю, звичайно, вражає. Ну, із правами депутатів у нас справи йдуть не так уже й погано, а як бути з правами виборців, зокрема, із правом не бути зрадженими, обдуреними, цинічно «кинутими» своїми обранцями? Шкода, що С. Головатого та А. Матвієнка це право не зацікавило...

Хотілося б побажати всім ревнителям демократії, як вітчизняним, так і іноземним, більше уваги звертати на суть, змістовні, а не тільки формальні її вияви. А нашим друзям на Заході замість насадження вищезгаданої в пісках Сахари й на нафтоносних берегах Персидської затоки, активніше й дієвіше допомагати становленню молодих демократичних суспільств Центральної та Східної Європи, адже демократичний мир саме цими регіонами буде «приростати», а не вельми проблематичними «демократіями» Африки та Азії...

Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments