Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

«Моє вистраждане «золото»

Розмовою з Антоном Дацком «День» розпочинає цикл матеріалів про паралімпійських чемпіонів Ріо-2016
20 вересня, 2016 - 17:32
ФОТО REUTERS

«Українець Антон Дацко завоював золоту медаль XV Літніх Паралімпійських ігор у фехтуванні на шаблях серед спортсменів-візочників категорії В», «Спортсмен з Львівщини завоював 20-ту золото медаль у Ріо», «На змаганнях з фехтування Дацко приніс ювілейне «золото» для збірної»... Подібні заголовки облетіли більшість інтернет-ресурсів нашої країни 12 вересня. Параолімпійські ігри у Ріо — в розпалі. Збірна України вже заявила про себе як професійну монолітну команду, яка боротиметься виключно призове місце в медальному заліку. Однак персональні історії успіхів спортсменів — майже нікому невідомі.

Тоді у фіналі 33-річний шабліст з міста Буськ Львівської області переміг грека Панайотіса Триантафіллу з розгромним рахунком 15:7. На попередніх стадіях змагання нашому спортсмену поступилися поляк Адріан Кастро, який у підсумку став бронзовим призером, а також француз Марк-Андре Кратер, американець Джой Брінсон та італієць Алессіо Саррі.

За підсумками змагань збірна країни зайняла рекордне третє місце у загальнокомандному заліку, виборовши 41 золоту, 37 срібних і 39 бронзових нагород. За кожною медаллю — стоїть особистість. У кожного — своя велика історія спортивного успіху. І, як розповідають самі спортсмени, — тисячі маленьких історій, коли людині з інвалідністю дістатися до зали тренувань може бути важче, ніж перемогти на змаганнях.

Напередодні вильоту нашої збірної з Ріо додому, «День» зателефонував Антонові Дацку, щоб привітати і розповісти читачам про історію його успіху.

ФОТО REUTERS

Фехтування прийшло до Антона після нещасного випадку, коли в 11-му класі він видерся на дерево, щоб нарвати горіхів. Між гілками не помітив ліній електропередач. «Що було далі — не можу згадати, але прокинувся уже на землі з переломом хребта. Ніг не відчував, — говорить спортсмен. — Операцію провели якісно, лікарі запевняли, що «не все пропало», що життя після такого падіння не завершується, можна і вчитися, і спортом займатися. Травма була дуже складна. Звичайно, травмувавшись у 16 років, спочатку навіть не замислювався про те, щоб займатися спортом. Однак, коли був на черговій реабілітації у Львові, мені порекомендували спробувати займатися спортом. Мовляв, це — найкраща реабілітація. І — шанс. Шанс знайти стимул у житті, реалізуватися як людина і поправити здоров’я. Я зрозумів, що не треба опускати руки. Можна і треба продовжувати життя. Після тривалих роздумів вирішив займатися професійно чимось одним, зробити це «одне» — своїм хобі, стимулом життя, роботою...

Чому вирішили займатися саме фехтуванням?

— Я шукав можливості займатися спортом регулярно і професійно. Тоді мій перший тренер Андрій Віталійович Колесников запропонував саме фехтування на візках. Я погодився. Крок за кроком, тренування за тренуванням... У нас в Україні діє насправді дуже гарна програма «Інваспорт», яка забезпечувала мені можливість тренуватися у Львові. Звичайно були труднощі з добиранням на тренування, з побутовими незручностями. Але, навіть попри всі перешкоди, в нашій країні для людей з інвалідністю є шанс себе реалізувати у спорті. Коли вже я пробився у збірну країни, почав показувати результат, отримав підтримку від держави — стипендію, пенсію. І на кожному етапі професійного росту нас підтримував «Інваспорт». Кажу прямо — всі наші успіхи пов’язуємо з цією програмою та Валерієм Михайловичем (Валерій Сушкевич — голова Паралімпійського комітету України. — Авт.), який все тримає на контролі. Уявіть, це зараз я чемпіон, мене знають. Але навіть, коли тільки починав займатися і ще не було серйозних перемог — він вже тоді знав хто я такий, яким видом спорту займаюсь, запитував, як мене підтримати. Це неймовірна людина!

Сьогодні ви професійний спортсмен. Це ваша робота й основне джерело прибутку?

— Так, безумовно. Коли я тільки починав займатися спортом, то тимчасово відпрацьовував на швейному підприємстві. Я маю професію кравця. Вже після перших успіхів зрозумів, що треба більше часу проводити на тренуваннях. Тоді зробив ставку на спорт. Звичайно, держава виплачує яку-не-яку пенсію, забезпечують певні умовами для життя. Та я хотів досягнути більшого. Сьогодні — це мій заробіток, іншого немає. Маєш ти інвалідність чи ні — повинен повністю віддаватися справі життя. Інакше — результатів не буде.

Вся країна раділа вашій перемозі. А що самі відчували у момент нагородження?

— Цього не передати словами. У мене дуже феєричні враження. Коли змагався на шаблях, то дуже хвилювався. Я багато боровся, у нас кажуть — бився за цю перемогу. Коли виграв перший бій, це мені додало оптимізму і впевненості в собі. Потім виграв другий, третій... І ось вже фінал! Максимум концентрації, сили волі — і ось тебе вже нагороджують. Знаєте, я переміг з великим рахунком у фіналі — 15:7. Багато хто щиро вітав, підтримував. Але були і такі, що говорили — «якось легко здобув золото», «не було нормальної конкуренції». Це, звичайно, ображало. У нашому спорті все залежить від концентрації.

Я тренуюсь фехтуванні на візках з 2003 року. На Іграх у Лондоні я претендував на перше місце (Антон Дацко — срібний призер Літніх Паралімпійських ігор 2012 року. — Авт.). Тоді не вдалося. Медаль для країни здобув вже в Ріо — це результат «довгої перемоги» і вистражданих тренувань.

— Антоне, сьогодні до збірної прикута увага усієї країни. Ви — великі молодці, наша гордість. Чи не здається вам, що саме в такі моменти, коли медалі ще «гарячі» і вас чують, необхідно в голос озвучувати проблеми людей з інвалідністю, яких в Україні, на жаль, вистачає?

— Безумовно. Якщо не говорити про спортсменів, то в нашій країні для людей з інвалідністю дуже мало можливостей для реалізації. Я вже не кажу про умови для комфортного життя. Проблем вистачає. І це не лише питання особистісної реалізації та адаптації. Це питання елементарних зручностей для життя. Такі люди, як я — на візках — відчувають неймовірний дискомфорт під час звичайного пересування містом. Ви не можете собі уявити. Кожного разу, коли є потреба самому вийти в місто — це випробування. Пандусів практично немає. Кожні сходи — це випробування. Катастрофічно мало громадського транспорту, який обладнаний технічною можливістю комфортного заїзду для людей на візках.

Знаєте, нам говорили перед Іграми, що Бразилія — дуже бідна країна, там величезна злочинність, і т.д. А що я тут побачив — тотально увесь громадський транспорт, всі зупинки, всі переходи — адаптовані для людей на візках. Жодних проблем немає. А в нас найбільш цинічно виглядає те, що навіть в новобудовах, коли зводять багатоквартирні будинки чи якісь офісні приміщення, ставлять нові пандуси або ліфти для візочників, а вони — абсолютно незручні та не адаптовані. Так, для краси. Це я кілька слів сказав про людей на візках. Проблемам інших людей з інвалідністю можна присвятити день спілкування. Однак, сказати, що взагалі нічого не робиться, також не можна. Люди отримують стипендії. Є волонтерські організації. А найбільш яскравий приклад допомоги — згадана програма «Інваспорт», яка подарувала другий шанс тисячам людей.

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments