Може, й прорвемось...
Якось хочеться звести все на жарти або відбутися банальностями на кшталт «маємо те, що маємо» чи «який піп, такий і прихід». А що ще робити?
Бо довкола фільму «Прорвемось» було стільки шуму, його так чекали, на нього, цілком імовірно, навіть покладали неабиякі надії. Наприклад, що він стане в буквальному сенсі проривом до відродження національного кіна.
І ось прем’єра минула, і всі той фільм побачили, і тепер про це треба щось писати.
Ну що ж, робота є робота. Напишемо.
До речі, щодо писання. Однією з найголовніших принад проекту його автори вважали саме спосіб, у який створювався сценарій. Назвали це акцією «Народний сценарій»: з усіх регіонів люди надсилали «сотні листів», в яких описували власні історії й пропонували різні сюжетні ходи для майбутнього фільму. Хід, до речі, не новий: ще в 1970-ті в газеті «Пионерская правда» надрукували початок фантастичної повісті й запропонували юним читачам дописати продовження. Я чітко пам’ятаю, що дуже захоплювався тоді фантастикою і писати теж любив, але до всесоюзного літературного буму так і не долучився — мабуть, не вірив в успішність подібного колективізму. І недарма — письменник, який почав повість, урешті-решт сам її й закінчив.
Роки минають, уряди змінюються, але певні закономірності лишаються непорушними. Тобто, саме сценарій — драматургія й діалоги — є найслабшим місцем фiльму «Прорвемось». Досить швидко події фільму перетворюються на настільки безформну мішанину, що розібратися в тому, хто i як діє, хто куди тікає й навіщо щось робить або говорить, стає практично неможливо.
Спочатку ще намічається якась фабула: хтось із чотирьох друзів невдало намагається обікрасти могутнього злочинця. Інші троє втягуються у двобій з «авторитетом» — і все це на тлі бурхливої осені 2004 року. Ну і, звичайно, до всього того додано трохи кохання. А потім — все. Вінегрет. І чим далі, тим більше. Якісь персонажі звідкись з’являються без жодних пояснень, інші, невідомо з яких причин, безслідно зникають. Жодна із заявлених сюжетних ліній — ані любовних, ані кримінальних, ані політичних — не доведена до кінця. Вчинки дійових осіб під кінець стають просто алогічними й до смішного недоречними. Акторам у цьому хаосі зорієнтуватись теж, здається, важкенько. І тому — жодної яскраво зіграної ролі. Навіть блискучий Олексій Вертінський, зірка i театру, і кіна, який виконує того зловісного кримінальника на прізвисько Док, здається, явно не на своєму місці. Бо який з Вертінського, перепрошую, злодій? Тим більше — такий, що виголошує якісь абсолютно недолугі проповіді. Зрозуміло, що хотіли створити обкатаний голлівудським кіном образ мафіозі-філософа, але ж для того потрiбнi трохи інші слова. І сюжет. І режисура.
Відверто кажучи, навіть не знаю, що ще сказати про цю картину. Оператор Анатолій Сахно попрацював, наскільки це можливо, добре. Відкриття — непрофесійна актриса з Дніпропетровська Олена Агошкова (грає Уляну). А ті, хто відповідають за рекламу — просто віртуози. Бо змогли розкрутити проект так, що, незважаючи ні на що, він таки матиме сталий попит у глядачів і здебільшого позитивну пресу. А все інше...
А втім, то не вина, а біда наших кінематографістів чи тих, хто прагне ними бути. Бо як ще може виглядати українське кіно після десятиріч коматозного стану, глухого кута й абсолютної, безпросвітної кризи, після того, як не лишилося нічого й нікого — ані студій, ані майстерних учителів, ані режисерів, ані сценаристів?
Це ж навіть не руїни — це просто яма. З якої вибиратися доведеться ще дуже-дуже довго. От і судилося «помаранчевим фільмам» стати тими першими, непевними кроками, що робить важкохворий, який починає повертатися до життя. Кволі, непевні й непереконливі рухи... Але ж треба з чогось починати.
