Стійкий принц Даніель

38-річний Комаса — режисер і сценарист, найбільш відомий за трилером «Кімната самогубців» (2011) та історичною драмою «Місто 44» (2014). «Тіло Христове» (Boze Cialo або Corpus Christi) — його найбільш визнана робота, відзначена Премією Label Europa Cinemas Венеціанського фестивалю й висуненням від Польщі на здобуття «Оскара» в номінації «найкращий міжнародний ігровий фільм».

Наскрізна тема цього режисера — молодий герой в екстремальних обставинах. Так, у «Кімнаті самогубців» старшокласник приєднується до інтернет-спільноти, схибленої на суїциді. Протагоніст «Міста 44» — боєць приреченого Варшавського повстання. Засноване на реальних подіях Boze Cialo — це історія двадцятирічного Даніеля (Бартош БЕЛЕНЯ), який під час перебування в колонії для неповнолітніх звертається до релігії і мріє стати ксьондзом. А втім, після умовного звільнення Даніелю одна дорога — в глушину, на лісопилку, якою володіє місцевий корумпований мер. Натомість хлопець видає себе за священика і, скориставшись відсутністю захворілого вікарія, бере на себе його обов’язки. При цьому громада селища ніяк не може оговтатися від наслідків страшної аварії, що забрала життя семи людей кількома місяцями раніше, — це теж стає для Даніеля серйозним викликом.

Власне, на перший погляд Комаса дотримується етики «кінематографа морального неспокою», який, переживши розквіт ще в 1970-х-на початку 1980-х, багато в чому продовжує тяжіти над польськими режисерами. Формальних ознак дотримано: нестерпні деталі повсякденності, неправота більшості, сильні релігійні мотиви.

Однак, крок за кроком, талановито й точно, Комаса наповнює цю успадковану конструкцію новими смислами.

Виявляється, що самозванець, який набрався знань про церковні ритуали в тюрмі, може навчити всепрощення та співчуття набагато ефективніше, ніж патентовані служителі в рясах. Що віра — це не тільки дотримання писаних і неписаних норм, а й готовність їх порушити в ім’я людяності. Що набожні віряни зовсім не поспішають виконувати біблійні заповіді, надто ж коли справа  стосується ближнього чи ближньої.

Факти, не менш важливі для розуміння фільму: батько режисера — відомий театральний актор і викладач Театральної академії, а сам Ян закінчив варшавський ліцей імені Єжи ГРОТОВСЬКОГО.

Гротовський, видатний реформатор світового театру, в основу своєї системи поклав максимальне використання акторських можливостей. Його виконавці настільки добре вміли втримувати стани своїх персонажів, що навіть фіксували на тривалий час одні й ті самі мімічні м’язи, перетворюючи таким чином обличчя на маски. Так вони виявляли певний характер, а з другого боку, ховали за зовнішньою репрезентацією решту емоцій. Але коли справа таки доходила до демонстрації почуттів, «тотальний актор» виявляв їх зі вражаючою силою — як у спектаклі Гротовського «Стійкий принц», де прем’єр «Театру-Лабораторії 13 рядів» Ришард ЧЕСЛЯК, граючи принца, що не хоче йти на війну, б’ється в конвульсіях, гарчить — і здається, його зараз просто розірве  — але робить усе це в певному ритмі й гармонії і задає тим самим рух ворожому оточенню, яке витанцьовує під цю безумну мелодію.

Комаса застосував схожі методи. Кожен із персонажів, утілених його приголомшливим акторським ансамблем, замкнений у власному колі емоцій, спричинених певними травмами, й майже не проявляє себе відкрито. Але коли необхідно, то відбувається справжній вибух. Лінія гри Бартоша Белені (приз «Срібний Х’юго» за найкращу чоловічу роль на фестивалі в Чикаго), який дивним чином сполучає тюремну нарваність з майже дитячою щирістю, є пунктиром подібних керованих спалахів, кожен з яких сильніший за попередній аж до осліплюючого, роздираючого фіналу, який відлунює у свідомості ще довго після перегляду.  У Белені власне й вийшов отакий стійкий принц, який повстав проти правил і проти громади, а наприкінці відмовився вести свою персональну війну — і переміг.

Тож невідомо, як складеться «оскарівські» перегони, але «Тіло Христове» представляється на сьогодні одним із найсильніших кандидатів на володіння статуеткою.