Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Зараз час слухати українців»

Дизайнерка й ілюстраторка Анна ІВАНЕНКО – про те, як тримає свій культурно-інформаційний фронт
29 квітня, 2022 - 15:39

До початку великої війни киянка Анна Іваненко успішно розвивалася як дизайнерка та ілюстраторка. Разом з Євгенією Полосіною вони заснували власну візуальну студію, також Анна проілюструвала чимало книжок, зокрема, дитячих, стала учасницею різних дизайнерських проєктів, отримувала нагороди, як-от минулоріч на міжнародному конкурсі IJungle illustration Awards вона стала найкращою в категорії «Комерція». Зараз Анна з колегою продовжують цей шлях, але водночас доносячи правду про широкомасштабне російське вторгнення в Україну для широкої міжнародної авдиторії в мистецькій формі.

Нашу розмову ми розпочали з запитання про ті відчуття, що були 24 лютого, й спогаду про відчуття початку війни у 2014 році:

– У 2014 році це було дуже неясно й несподівано. В тій серії подій не те що було важко розібратись, але це дуже спантеличувало. А 2022-го, мені здається, це взагалі в міжнародній практиці дуже незвична ситуація, коли війна навпаки була передбачувана. Ми за кілька місяців втомилися від тривоги: чи все зараз почнеться, чи ні? Тому це категорично різні відчуття.

24 лютого, напевне, схожі відчуття були в кожного і кожної українки – ніби облили крижаною водою о п’ятій ранку чи трохи пізніше. Ми, здається, о шостій чи о сьомій почули від свого друга: «Прокидайтеся! Почалось…»

– Дехто з творчих людей уже ділився з нами, що спочатку відчували шок і ступор, але потім приходило розуміння, що треба щось робити. Як воно з’явилося у вас?

– У перші моменти треба було ухвалювати рішення: чи треба кудись переміщатися, чи навпаки не треба панікувати й залишатися за місці, чи, може, треба шукати як виїхати. Тобто протягом перших днів треба було зробити вибір з багатьох питань. Ми залишалися в Києві протягом перших восьми днів. Потім урешті вирішили поїхати в Чернівці, але десь на другий чи третій день з’явилося це відчуття, що треба почати щось робити – дуже швидко знайти що робити, тим паче що з’явились якісь можливості, наприклад, волонтерські телеграм-чати дизайнерів-ілюстраторів чи якісь запити від людей на кшталт: порадьте, а хто може зробити щось чи намалювати щось? І те, що можна було швидко включитись у якусь таку роботу, дуже допомогло – коли я почала фізично щось робити, крім як намагатися спати чи їсти, чи читати новини. І досі це дуже допомагає. Не знаю, що б я робила, якби не працювала зараз.

– В одному з дописів ви написали, що «зараз час слухати українців». (Зокрема Анна зазначила: «Від початку війни я спостерігаю як мої друзі б’ються на культурно-інформаційному фронті. Яких зусиль коштує їм виборювати місце для публікації українців, нашої прямої мови, репрезентації голосів. Купу десятиріч було звично й зручно мати експертів по “східній Європі” та “пострадянському регіону”, що живуть у Росії чи є мігрантами звідти, не рефлексуючи, чому саме вони мають ресурси й право на вираження думки, що транслюватиметься мільйонній авдиторіії. І зараз, за застарілим патерном ми бачимо тих самих експертів, що нехай з еміграції, але дають оцінку війні Росії проти України через свою, хоч 100 разів опозиційну, але російську оптику. Зараз не час починати покази, присвячені Україні, фільмом про Навального чи запрошувати лише двох експертів, канадця й росіянку, щоб говорити про Україну в університеті Чикаго. Я не кажу, що росіянам, які страждають режиму, сидять у в’язницях, треба мовчати. Але скарги на кенселінг від деяких людей нагадують мені скарги людей, що не відстрілюють свої привілеї та не хочуть ділитись правами, що раніше належали лише їм. І можна тисячу разів казати, що це "про той самий режим, що веде війну", але насправді - західні медіа в котрий раз пріоритезують та надають більшої ваги голосам з Росії. Зараз час слухати українців». – Ред.).

Як і де вам вдається творчо подавати наш голос?

– Я тут скажу не тільки про художників та ілюстраторів, а взагалі всіх українців. Я й мої друзі, які пов’язані з журналістикою чи документалістикою, та з перших днів великої війни отримуємо суперечливі запрошення на якісь спільні події – на яких присутні українці та росіяни, чи просять дати коментар видання, які першочергово дають право висловити думку людям, з якими вони давно працюють, – з Росії. Які при всій можливій опозиційності все одно розповідають про те, що турбує їх, і цей фокус уваги знову зміщується. Це мене категорично не влаштовує і вкрай засмучує. Тому й мої друзі, і я всіх закликаю давати поле саме для українських висловлювань, без оцього зрівнювання позицій агресора й жертви, без хибного плюралізму. Зараз це абсолютно не актуально.

– Ви викладаєте історії з сьогоднішнього життя як комікси. Як виникла ця ідея і хто їх може бачити, крім вашої фейсбук-авдиторії?

– Комікси ми створюємо разом з моєю колегою Женею Полосіною, з якою з якою в нас у Києві спільна студія й з якою ми власне, зараз у Чернівцях. На самому початку війни ми просто почали це робити, тому що це хороший спосіб документувати реальність. Добре, що зараз багато є проєктів, що документують, фіксують, записують історії – й у текстовому, й у графічному вигляді. Мене це дуже тішить, адже всі ці історії важливі. Це документування правди матиме значення для написання правдивої історії надалі. Його зручно робити в формі коміксу, адже це репортажний характер. Ця форма дає можливість давати якийсь текст, пояснення, хронологію, послідовність подій.

Коли ми зробили один з перших коміксів, до нас звернувся американський журнал Hyperallergic, який запропонував нам його зробити й запостити, потім так само виходив інший комікс у канадській газеті The Globe, а з останніх у бразильському журналі Morel. Є певний запит на цю інформацію, й ми цією можливістю завжди користуємося.

Щодо фідбеку, то кілька разів нам писали: «бачили ваш комікс у такій-то газеті!», навіть сфотографували, надсилали нам ці фото. Багато хто пише просто слова підтримки, навіть незнайомі люди теж діляться своїми історіями, наприклад, про те, що в них зараз теж пів будинку заселені українцями-переселенцями й що вони дуже співчувають нам і підтримують нас, запитують, куди донатити. Це дуже тішить і допомагає.

Щодо коміксів, то зараз ми розпочали співпрацю з правозахисницею: в команді з нею розроблятимемо серію репортажів-коміксів про людей, що були вимушені принаймні двічі покидати місце, яке вони називали домом. Хочемо сфокусуватися на цих історіях. Будемо записувати свідчення, говорити й замальовувати. Правозахисниця даватиме поради щодо конкретних офіційних джерел і місць, куди можна звернутися. Тож починаємо цікаву і важливу роботу.

 

Ольга ХАРЧЕНКО, «День», ілюстрації Анни Іваненко
Газета: 
Рубрика: