Білгород — «форпост града Києва»
Ми всі пам’ятаємо слова з билини: «Под славным городом под Киевом... Стояла застава богатырская».
Цією заставою могло бути знамените мiсто Київської Русі Білгород. Саме йому судилося у билинні часи відігравати роль своєрідного ключ-города від стольного Києва. Зараз потрібно чимало уяви, щоб перенестися подумки на тисячу літ в минуле і побачити на приірпінських кручах замість сільських будинків Білогородки одну з найбільших на Русі «богатирських застав» князя Володимира. Проте саме з цією метою ми і вирушимо у подорож в часі і просторі.
На шляху від м. Боярки до Білогородки — с. Бобриця. Iз його північної окраїни відкривається вид на високий і крутий, покраяний ярами правий берег р. Ірпiнь, який колись увінчували потужні стіни. Такі місця завжди приваблювали наших далеких предків. Але не тільки захисним властивостям рельєфу зобов’язаний своїй появі Білгород. Існування цього мiста було об’єктивною необхідністю для «матери городомъ Рускымъ». Він не лише прикривав ближні підступи до Києва із заходу, а й був водночас порубіжним укріпленням Полянської землі. Адже за Ірпенем починалися володіння древлян. Важко сказати, наскільки вірогідне повідомлення літопису, що саме поляни «быша обидимы» древлянами після смерті Кия, Щека та Хорива; незаперечним є факт, що стосунки між сусідами були далеко не безхмарні. Згідно з археологічними даними, Київ також міг бути заснований на древлянській території, згодом відвойованій полянами заради контролю над стратегічно важливою ділянкою «пути изъ варягъ въ грекы». У ті далекі часи міг з’явитися і Білгород як форпост мiста Кия у місці перетину полянсько-древлянського кордону дорогою, що вела у західні країни.
Iз приходом у Середнє Придніпров’я варягів і захопленням Києва Олегом древляни чинили впертий опір варязькій експансії, неодноразово піднімали повстання. Для утвердження своєї влади у завойованих землях Олег «нача городы ставить» (882 р.). З цими літописними рядками може бути пов’язана і більш пізня дата заснування Білгорода.
У будь-якому разі, на 992 р. Білгород уже був значним поселенням. Хоч саме під тим роком у «Повісті временних літ» записано: «Володимеръ заложи градъ Бел, ...и много людий сведе въ онъ; и бе бо любя городъ ось». Але слово «заложи» не обов’язково означає, що мiсто засноване на новому місці. Більшість давньоруських мiст виникало шляхом зведення укріплень навколо вже існуючих селищ, відновлення ранньослов’янських городищ чи розбудови мiстечок. Примикало і закладене Володимиром мiсто до більш раннього Білгорода, який згадується у літописній статті під 980 роком поряд з Вишгородом та Берестовим як заміська резиденція київського князя.
...Дорога, що піднімається зі сторони Боярки до центру села, звернула в глибоку балку. Зліва над нею виднiється високий земляний вал дитинця, зведеного в кінці Х ст. Володимиром. Так у давнину називався укріплений центр давньоруського мiста, що мало також і обнесені фортечною стіною посади (пригороди). По крутому відкосу ми вийшли на гребінь валу. Праворуч, за балкою, знову побачили поміж сільських будівель та городів вали, що оточували посад. Колись за цими земляними укріпленнями співіснували билинні герої та історичні особи, перевтілювалися в народний епос реальні події. Князь Володимир Красне Сонечко збирав звідусіль у Білгород витязів для боротьби з печенігами. Приведені ним воїни зосереджувалися за стінами посаду. Після ратних трудів тут міг відпочивати Добриня Микитич, він же — літописний Добриня.
Ми йдемо по гребню валу посаду, такого ж високого й ще більш довгого, споглядаємо з нього далекі горизонти і ще раз переконуємося, що перед нами — одне з найбільших городищ Х—ХIII століть. Його площа — 110 га! У своїй книзі «По следам Добрыни» журналіст і історик А. Членов написав про Білгород: «Во- первых, это единственная древлянская крепость Х века, сохранившаяся до наших дней почти полностью с валами. Во вторых, это единственная русскаякрепость Х века подобной сохранности... В третьих, это самая крупная из сохранившихся крепостей той эпохи». Населений численним вірним Володимиру людом і розташований у безпосередній близькості від стольного града Русі Білгород був істотним стримуючим фактором проти інтриг київського боярства, в середовищі якого перебувало чимало прибічників колишнього князя Ярополка.
На причини такої уваги князя до розташованого на порубіжжі з Древлянською землею мiста може пролити світло гіпотеза щодо генеалогії Володимира. Цю добре аргументовану гіпотезу ще в 1864 р. висловив російський історик Прозоровський: за походженням по матері Володимир не «робичич», а онук князя Мала Древлянського, який 945 р. підняв повстання проти Ігоря. Ця обставина, а також заснування у Білгороді однієї з перших в Русі єпископських кафедр добре узгоджуються з висновком академіка Б. Рибакова, що Володимир зробив Білгород столицею Древлянської землі і саме в ньому («въ Деревахъ») посадив на княжіння свого сина Святослава. Характерно, що, починаючи від князювання Володимира, в літописах зникли повідомлення про повстання древлян. Антагонізм між Києвом та Древлянською землею було подолано; доля нової столиці древлян надалі буде тісно пов’язана з долею Києва.
ХI ст. не виявилося для Білгорода надто багатим на події, принаймні, літопис не часто повідомляє про них. Вартими уваги є літописні записи під роками 1088 та 1089, коли вперше згадано білгородського єпископа. Під роком 1089 літописець зазначив: «священа бысть церкви Печерьская святыя Богородицы монастыря Федосьева, Иваномъ митрополитомъ, и Лукою Белгородским епископом, и епископомъ Ростовьскимъ Исаиемъ, и Иваномъ Черниговьскимъ епископомъ, и Антоньемъ Гурьговьскимъ игуменомъ». В переліку церковних ієрархів єпископ Лука стоїть відразу ж за митрополитом — деталь не випадкова.
А з початком ХII ст. до Білгорода перейшла та роль, яку перед тим виконував Переяслав, а ще раніше — Новгород: великий князь нерідко садив у ньому на княжіння свого наступника, бо часи були неспокійні й володарі Києва вважали за доцільніше тримати свого спадкоємця поруч. Початок цій традиції поклав Володимир Мономах, перевівши 1117 року із Новгорода до Білгорода свого старшого сина Мстислава — великого князя київського в 1125—1133 рр. Ще раніше, 1113 року, в Білгород поставили нового єпископа Микиту, який через рік взяв участь у перенесенні мощей перших руських святих Бориса та Гліба до спорудженої у Вишгороді кам’яної Борисоглібської церкви. Літопис подає детальний опис цієї урочистої події.
1140 р. Київ перейшов до чернігівського князя Всеволода Ольговича, який віддав Білгород своєму брату Святославу. Але золотокований стіл київський не давав спокою й іншим князям. У 1146 роцi його посів талановитий і енергійний син Мстислава Ізяслав. Вже наступного року ним була здійснена рішуча спроба вивести з-під контролю Константинополя руську церкву. За прикладом Ярослава Мудрого, він скликав собор єпископів, який обрав митрополитом русина Клима Смолятича (київських митрополитів, як правило греків, призначав цареградський патріарх). У виборах взяв участь білгородський єпископ Феодор. А наступного року Феодор знову згаданий як посол Ізяслава до чернігівських Ольговичів.
1149 р. київським князем вперше став Юрій Долгорукий. Один із синів Долгорукого Борис посів Білгород. Тим часом у 1150—1151 рр. у боротьбу за стольний град знову вступив Ізяслав Мстиславич. Він вигнав Бориса із Білгорода, а Юрій, дізнавшись про це, утік із Києва. 1159 р. «на столе отца своего и деда своего» сів Ростислав Мстиславич, а в Білгороді — майбутній київський князь Мстислав Ізяславович.
Найбільшого розквіту город досягнув за Рюрика Ростиславича. 1181 р. він відступив Всеволоду Святославичу Київ, «а собе взя всю Рускую землю». Своїм стольним градом Рюрик обрав Білгород, розбудував у ньому свій двір. На авторитет і впливовість князя вказує повідомлення «Літопису руського» під 1189 р.: «Того ж року преставився єпископ білгородський Максим, і Рюрик замість нього поставив єпископом отця свого духовного Андріяна, ігумена монастиря святого Михайла». Тобто єпископа однієї із найвпливовіших у Русі єпархій поставив не митрополит, а руський князь. 1194 р. Святослав Всеволодович помер, і великим князем київським став Рюрик, а в Білгороді сів його син Ростислав.
Як центр єпископства, Білгород, безперечно, мав і відповідні культові споруди. 1144 р. у ньому була освячена дерев’яна церква Апостолів, яка, однак, простояла недовго. І вже у 1197 р. Рюрик Ростиславич звів «церкву кам’яну святих Апостолів, єпископію білгородську». Споруджена вона була «висотою ж і величиною значна, і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена». Літописні свідчення підтверджуються археологічними розкопками решток собору Апостолів. За часів роздробленості Русі, коли споруджувалися переважно невеликі чотиристовпні храми, собор у Білгороді являв собою значну шестистовпну споруду. В ній зодчий намагався поєднати характерні стилістичні риси монументальних храмів доби Ярослава Мудрого з елементами готики. Неподалік собору Апостолів виявлені рештки ще одного значно меншого храму, спорудженого на рубежі ХII—ХIII століть. Вважають, що він був усипальницею білгородських єпископів.
Iз падінням Києва у 1240 р. зникли майже всі чинники, що спричинили появу та розквіт Білгорода, і цей город вже ніколи не підвівся з руїн. Пам’ять про нього залишилася у назві села Білогородки.
...Уже залишаючи Білогородку, ми зустрiлися iз ще одним свiдченням її славного минулого, пов’язаним з подіями 997 року, коли, скориставшись відсутністю князя, що вирушив у північні землі набирати воїнiв для боротьби з печенігами, кочовики вирішили захопити улюблене мiсто Володимира. Серед обложених білгородців почався голод і вони вирішили здатися на милість ворога, та розумна порада древнього старика порятувала город, змусила печенігів зняти облогу і піти геть. Над грубою силою кочовиків узяла гору мудрість старої людини. Про це і оповідає текст літописного переказу давньоруською та українською мовами, вигравуваний на гранітній плиті, встановленій під прибережними кручами поблизу моста через Ірпінь.
