Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

Ціна віри

Опіум для народу на службі в людей з народу: століття XVI та XVII
4 серпня, 2006 - 00:00
МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ, ОДИН IЗ ПРОВІДНИХ ЦЕРКОВНО-КУЛЬТУРНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТТЯ

Віра в Бога здатна приносити не лише духовну сатисфакцію, але й матеріальну. Батьком цієї велемудрої аксіоми є духівництво, яке споконвіку прикладалося до пожертв пастви на церкву, уриваючи собі ласий шматок на мирські потреби. Маючи грішне єство, овечки цих моральних пастухів не зуміли здолати мефістофельської спокуси, щоб егоїстично не витиснути максимум користі від релігії. До винятків з цього правила не увійшла й українська шляхта XVI — першої половини XVII століть.

У зазначену добу віросповідання мало виняткове значення. Етно-територіальні спільноти не досягли ще того рівня, щоб називатися повноцінними націями. Рівень розвитку економічних відносин також перебував на відносно невисокому рівні. Такий антураж породив потребу знайти інший критерій самоідентифікації людей. Вибір упав на релігію. Вона де-факто компенсувала відсутність категорії «народ», будучи фактично засобом його, народу, становлення.

На українських теренах XVI — першої половини XVII століть православ’я і католицизм ототожнювалися відповідно з українським і польським народом, себто поняття були контекстуальними синонімами. Оскільки Річ Посполита інкорпорувала українські землі, місцева еліта, щоб не втратити свій статус, мусила «хамелеонувати» під польський манір. До того ж, вона бажала зрівнятись у політичних правах з польською шляхтою і користуватися її становими привілеями повною мiрою. Найпершим актом ренегатства, часто-густо формального, мав стати перехід з одного лона християнства в інший.

Традиційними для української історіографії є уявлення про повальне віровідступництво української шляхти в XVI – XVII ст. Ця теза підтверджується інформацією Мелетія Смотрицького, яку він наводить у своєму «Треносі, або Ламенті святої східної церкви»: «Де тепер той безцінний камінь-карбункул....— дім князів Острозьких, що світив над усі інші блиском світлості старої віри своєї? Де інші й також безцінні камені тої корони — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головнинські, Кропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини... Ходкевичі».

Достеменність цих думок до останнього часу майже не піддавали сумніву, хоча спростування цих закостенілих уявлень про масштаби віровідступництва існує ще з часів Хмельниччини. За висновками однофамільця екс-спікера — Генрика Литвина — напередодні Визвольної війни 90% української еліти дотримувалося православного (в т. ч. унійного) обряду! Цей факт заперечує тотальність гонитви за соціальним авансом й титулами. На відміну від магнатів, націлених на сенаторські висоти, локальна кар’єра середньої шляхти залежала не від віровизнання, а від «значущості» роду в місцевій шкалі престижу. Перелік імен найпомітнішого панства, яке обіймало виборні земські уряди Волинського, Київського і Брацлавського воєводств в останній чверті XVI — середині XVII ст., підтверджує, що ключові посади земського самоврядування належали переважно православним, рідше — католикам і лише в поодиноких випадках — протестантам, але теж переважно «своїм».

Проміжне резюме: княжі та магнатські роди використовували прийняття католицької віри як засіб для «проникнення» в апарат керівництва державою, для досягнення рівності й авторитету у відносинах з польськими родичами і магнатами-сенаторами. Тим часом майже вся середня шляхта залишалася православною, поодинокі випадки прийняття її представниками римо-католицького віросповідання вирішального значення не мали, оскільки домінуючою силою у державі були магнати. Окрім того, середня шляхта була ближче до православного народу, ніж «корольки», і саме тому ці шляхтичі залишались православними «у душі», навіть після формального перехрещення.

Існували взагалі, на перший погляд, нонсенси, коли католики (не тільки шляхта середньої заможності, але й магнатство) підтримували православну культуру. Так, князь Стефан Збаразький, спочатку кальвініст, перед смертю — католик, фінансує будівництво трьох православних храмів на Підляшші; князь Криштоф Збаразький на сеймі 1632 року виголошує гостру промову на захист православної церкви, називаючи Берестейську унію «колотнечею», яка «завдає ран серцю нашої вітчизни»; князь Адам Сангушко, католик, звертається 1635 р. до папи Урбана XVIII з проектом примирення православної церкви та унійної шляхом створення Київського патріархату в опосередкованій підлеглості Риму. Пояснити мотивацію таких кроків можна бажанням католиків дістати підтримку населення українських і білоруських земель, знизити і послабити гостроту конфлікту між представниками двох конфесій, щоб тим самим навести лад і спокій у державі.

Важливим явищем у процесах акультурації української аристократії стала Берестейська унія, яка утворила симбіоз православ’я і католицизму — греко-католицьку церкву. Її основною передумовою була навіть не воля Варшави чи Ватикану, а неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на українську церкву. Загрози її латинізації просто-таки вимагали проведення реформи, щоб врятуватись від катастрофи. Це усвідомлювали і єпископи Київської митрополії, і світські особи, котрі вихід з кризового становища вбачали в союзі із Римом, форму якого, однак, розуміли по-різному. Унія виявилася вигіднішою українцям, передусім — церковним ієрархам, які прагнули навести у своєму «господарстві» порядок, усунувши світських осіб та представників братств з боксерського рингу, переможець якого мав отримати більший вплив на паству. Крім того, ні польська, ні литовська католицька церква не виявили до неї жодного інтересу (за їхньою версією), адже вважали, що новостворена греко-католицька церква насамперед призначена для нижчих верств суспільства.

Іншим фактором, через який «здійснювалася» політика полонізації, була пропагандистська діяльність єзуїтів у навчальних закладах через шлюби. Українські шляхтичі, одружуючись на католичках, під їхнiм впливом заводили у своїх маєтках рай для католиків, створюючи сприятливі умови не лише для своєї особистої акультурації, а й підвладного населення. Крім того, шлюби були надійною і безвідмовною реалізацією прагнення аристократичних шляхетських груп розширювати й посилювати контакти з «людьми великими» інших земель. Надрегіональні шлюби («політика роздавання дочок і синів», як слушно зазначав Войцех Соколовський) підвищували можливість політичного впливу за межами власного регіону, забезпечували обмін інформацією, збільшували економічний потенціал партнерів. Саме через важливість цього фактора дуже часто навіть не зверталась увага на віровизнання молодих, хоча б ті й належали до різних обрядів. Так, Ярема Вишневецький задля розширення зв’язків і впливу одружився з полькою Гризельдою Замойською. Та лише посилила «прагненя», як їй здавалось, чоловіка перетворитись на істиного поляка. Вона також «навела» на Лубенщину цілу армію єзуїтів і ксьондзів, які активно діяли в середовищі місцевих українців.

Аналогічну місію брали на себе й багаті вдови. Вони, живучи в соціумі з високим ступенем конфліктності й упередженності до жінок, найчастіше обирали шлях повторного одруження. Нареченими ставали представники шляхти різних рангів, а найчастіше — молоді люди, для яких українські землі, як і багатенькі вдови, були своєрідним Ельдорадо, за допомогою яких можна було увійти в коло високоповажних і заможних людей та утвердитись у цьому житті. Тому молоді шляхтичі опинялись під цілковитим впливом своїх дружин, часто набагато старших, які й навертали, якщо були католичками, своїх нових чоловіків у віросповідання Риму. З огляду на це, вдів також можна вважати фактором пропаганди й поширення польської культури і католицької релігії.

Враховуючи всі вищезгадані фактори використання релігії в особистих інтересах заради збагачення, закріплення суспільного становища, отримання привілеїв, можна припустити, що таке надзвичайно важливе, на перший погляд, питання як віровизнання, по суті, не мало в XVI — XVIIст. значення серед багатьох верств українського суспільства, навіть і між захисниками православ’я й українців — козаками. Стверджувати таке маємо підстави із врахуванням наступного. По-перше, усім відомо, який спосіб життя вели запорожці: у неспокійні часи — це війна з поляками, татарами або турками; в мирні періоди — гультяйство, майже безперервне вживання алкогольних напоїв (хоча, зрозуміло, буде безглуздо стверджувати це за всіх степових лицарів, але факт залишається фактом). По-друге, козацтво — найперший і найголовніший захисник віри свого народу — не дотримувалося багатьох канонічних обрядів, догм православної церкви, зокрема постів. Тоді як же це, враховуючи спосіб життя і свавільне ставлення до релігії, козаків можна вважати «ідеалами» християн? Навіщо тоді критикувати шляхту за її ставлення до віри рідного народу, якщо ж представники цього етносу, які вийшли з його душі, таке виробляють? Що ж таке у такому випадку релігія — світогляд великої групи людей чи просте, але добре замасковане гасло, за яким конкретні особи приховують власні інтереси й прагнення? Питання для вічних роздумів...

Василь ПАСОЧНІК, журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments